«Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Євангеліє).
Микитка зранку був у гостях у бабусі — сьогодні вона святкувала ювілей. Бабуся попросила онука прийти трохи раніше, щоб допомогти їй. Під вечір мали зібратися гості, а здоров’я в бабусі вже не дуже міцне. Микитка міг прибрати в квартирі, розставити посуд, сходити по хліб.
Микитка часто бував у бабусі, але гостей у неї раніше не бачив, та й телефоном вона розмовляла нечасто. Тож хлопчик думав, що людей прийде небагато і буде трохи тихо й нудно.
Та з самого ранку в бабусі не змовкав телефон. Микитка іноді першим брав слухавку і чув, як телефонували різні люди — старші й молодші, чоловіки й жінки. Бабуся всім щиро дякувала за привітання. Приходили сусідки, а з пошти навіть принесли телеграми.
Гості говорили багато теплих і добрих слів. Микитка побачив, як щиро й з любов’ю ставляться до бабусі її друзі та колеги. Він почув, як бабуся дякувала їм і згадувала, як вони підтримували її у важкі хвилини.
Наступного дня Микитка запитав:
— Бабусю, як так виходить, що у Вас стільки друзів і близьких? Стільки людей Вам допомагали і допомагають. Я теж хочу, щоб у мене було стільки помічників, коли стану дорослим.
Бабуся посміхнулася:
— Знаєш, зі мною в дитинстві трапилася дивовижна історія. Коли я була такою, як ти, навчалася в школі. На День учителя я хотіла привітати нашу вчительку, і мама дозволила перед уроками зрізати найкращі квіти з квітника біля дому. Але для цього треба було прокинутися раніше.
Я проспала. Поспіхом збиралася, а тут наш кіт під ноги лізе. Я його штурхнула — він аж занявчав. Побігла в квітник. Поки вибирала квіти — половину стоптала. Деякі не пасували до букета, я їх і викинула спересердя. Коли вибігала за хвіртку, зачепила стареньку сусідку й навіть не вибачилася. Вона глянула на мене дуже докірливо.
У школі подруга попросила одну айстру для свого букета, а я відмовила: хотіла, щоб мій букет був найкращий. Та коли зайшла в клас, побачила, що у багатьох дітей прекрасні букети, а мій виглядав зовсім незугарно.
Я засмутилася, повернулася додому, прилягла й задрімала. І сниться мені дивний сон…
Наче я маленька, а все навколо велике. Проходжу повз нашого кота, а він мене лапою штовхає — згадалося, як я його образила. Підходжу до квітів — вони не пускають мене, хапають листям за волосся. Ледве втекла. Відчиняю хвіртку — вона мене так штовхнула, що я через дорогу перелетіла.
У школі з’ясувалося, що я забула зошити й ручку. Прошу в однокласників, а вони відповідають: «Не дамо, жаднюзі по заслузі».
Коли я прокинулася, мама розпитала, чому я сумна. Я все розповіла — і про сон, і про свої вчинки. Мама дістала книгу — Євангеліє — і сказала:
— Запам’ятай ці слова на все життя: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм». Нехай вони будуть твоїм дороговказом.
— З того часу я намагаюся жити за цими словами, — закінчила бабуся. — Я дякую близьким і друзям за їхню доброту і стараюся допомагати їм не для того, щоб отримати щось у відповідь, а з любові.
Микитка уважно слухав бабусю і відчував, що зрозумів дуже важливу істину.