Восьмирічна Катруся зі своєю молодшою сестричкою Оксанкою на великому пухнастому килимі у вітальні складали пазли: величезний вітрильник, що ніби летів над морем. За вікном лив дощ, гуркотів весняний грім, сильний вітер тріпав листя дерев.
Дзенькнув ключ у вхідних дверях, дівчатка кинулися зустрічати маму, яка прийшла з роботи. Завжди весела, щедра на поцілунки, мама виглядала втомленою і дуже блідою.
Вислизнувши з черевичків на високих підборах, кинувши плащ на полицю для взуття, мама пішла до спальні і лягла, заплющивши очі. Дівчатка мовчки стояли над мамою і розуміли тільки одне — мама захворіла.
Катруся доторкнулася маминої руки:
— Ой-ой, матуся вся горить! Треба пошукати ліки негайно!
Але наступної ж миті Катруся згадала, що мама ховала їх десь у великій коробці, щоб, не дай Боже, дівчатка, пустуючи, не нагодували своїх ляльок і себе ліками. Дівчинка вирішила враз — треба йти до аптеки. Тут недалеко, за рогом, і жіночка-аптекар її знає.
Жаль, що саме зараз тато у відрядженні і нічим не може допомогти. Катруся відчула себе відповідальною за маму. Дівчинка одягнула плащик, взяла гаманець, велику мамину парасольку і подумала: «Може, взути матусині черевики на високих підборах, щоб усі бачили, що йде доросла дівчина?» Вона любила ходити по квартирі в матусиних черевичках, шляпках та інших гарних речах. У них вона виглядала такою дорослою… «Але ж ні, в них швидко не підеш, а матусі допомога потрібна терміново!»
Катруся вискочила з підʼїзду, дощ лив наче з відра. Вона відкрила парасольку, і її майже понесло сильним вітром по вулиці. З-за рогу вискочив величезний чорний пес і сильним гавканням налякав Катрусю. На хвильку призупинившись, Катруся прошепотіла:
— Геть, я не боюсь, я повинна допомогти матусі.
Пес помахав хвостом і відійшов. А Катруся побігла далі. «Мама хвора! Матусі допомогти!» — стукотіло у скронях.
Аптекарка впізнала Катрусю і, дізнавшись, що трапилось, швидко зібрала необхідні ліки, ще й підказала дівчинці, як їх давати матусі.
Коли дівчинка вийшла з аптеки, вона була вражена зміною погоди. Небо було майже без хмар: ні дощу, злого вітру, ані страшенного гуркоту грому… А величезний пес мовчки провів її до будинку, і… їй здалося, з повагою дивився на неї.
У цей час удома шестирічна Оксанка залізла на ліжко і лягла поруч з матусею. Вона ніжно торкалася долонькою маминої щічки і відчувала страшенний жар, який ішов від неї. Оксанка трохи не плакала, серденько її стискалося, і вона подумки тільки й промовляла:
«Боженько, допоможи мамі одужати!»
Раптом у вітальні, де до цього гралися дівчатка, щось сильно грюкнуло, загуло, і звідти повіяло холодом. Оксанка злякалася: що ж це могло бути? Але ж у кімнаті темно… На матусю війнуло прохолодою.
«Ой, як страшно! Але треба щось робити!» — подумала дівчинка.
Оксанка встала і, пересилюючи страх, зазирнула у велику кімнату. Різкий вітер відчинив балконні двері, а важкі штори гойдалися й виглядали, як величезні піратські вітрила.
«Це ж вітер їх надув! Не треба боятися! Треба просто зачинити балконні двері! Щоб матусі не було холодно…»
Оксанка з нетерпінням чекала Катрусю. Ну, нарешті! Дівчатка зігріли чаю, напоїли маму ліками…
Вранці мама прокинулася від яскравого сонячного світла, яке било їй прямо в очі. Вона насилу пригадувала, що відбулося вчора і чому вона одягнена… І чому на тумбочці стоять ліки і недопитий чай…
Жінка зрозуміла все, коли побачила своїх дівчаток. Вони лежали поруч, на ліжку, згорнувшись клубочками, обіймаючи і зігріваючи одна одну…
Очі її наповнилися сльозами.
«Які дорослі мої діти! І скільки ж у них любові, турботливості, ласки!.. Дякую, Тобі, Боже, за таких прекрасних донечок!»