У канаві, недалеко від дороги, валявся старий чобіт. Було холодно, падав дрібний дощ, його одноманітний шум і свист вітру навіювали на нього тугу.
— Ну ось, тепер настав мій кінець, — думав старий чобіт. — Як шкода, що все так швидко закінчується, і я вже ні на що не придатний!
Маленька мишка виглянула зі своєї нірки і сердито принюхалася до нього.
— Ну ось, розвалився тут перед самим носом! — сердито пискнула вона. — Відсунься хоч трохи в сторону!
— Ех… на жаль я не можу цього зробити, — зітхнув чобіт. — Бувало, коли я багато ходив у своєму віку, скрізь побував; а тепер немає вже сили…
— Чого ж ти тут лежиш? — запитала миша.
— Мене викинули.
— А-а-а… Значить, ти вже ні на що не придатний…
— І як я думаю, що ти права! — проскиглив чобіт. — Прикро, але все, що непотрібне, залишають у нашу канаву.
Миша пирхнула і сховалася в норі. Старому чоботу стало ще важче.
Вранці пішов м’який сніжок і покрив усе: і поле, і дорогу, і канаву.
— Здається, тепер я вже остаточно помираю — нікому і ні на що не потрібний! — подумав він і затих під сніговим покривалом.
Повільно йшли дні за днями, над чоботом намітало кучугури снігу, віяв заметіль, тріщали люті морози. Звичайно, для нього тепер вже все було скінчено…
Пройшла зима. Виглянуло весняне сонечко, сніг осів і почав танути. Задзюркотіли під снігом невидимі струмочки, і невдовзі зазеленіла на пагорбах травичка. Нарешті і в канаві розтанув увесь сніг, і старий чобіт знову побачив над собою небо, ясне сонце, а навколо себе зелену весняну траву.
— Все ожило, народжується і живе, — сумно подумав він, — а я вже помер!
З нори знову виглянула маленька мишка, яка всю зиму проспала, згорнувшись клубочком.
— Ти все ще тут? — сердито пискнула вона, побачивши чобіт. — Ось яка нестерпна потвора!
Той лежав мовчки. Він здавався готовим був провалитися крізь землю, щоб не чути докорів, але це було неможливо.
День за днем навколо почала трава підніматися все вище і вище; жовті, блакитні, червоні квіти схиляли над ним свої чарівні пелюстки, а йому було соромно перед ними за свій потворний, незграбний вигляд.
Якось вранці дві крихітні, похололі пташки, пурхаючи вздовж канави, випадково побачили чобіт.
— Чівір-чівір! — прощебетала одна, сідаючи на нього. — Ось яке чудове місце для гніздечка!
— Чівір-чівір! — підтримала інша. — Дуже добре місце: захист від вітру і дощу. А навколо — неначе справжній садок. Потрібно тільки принести ще соломинок.
І вони взялися до роботи: вигребли сміття, нанесли травинок, намостили нове своє житло, ще й покрили м’якими пір’їнками.
— Який прекрасний будиночок! — раділи пташки. — Який чудовий чобіт!
— Що це все значить? — у тривозі міркував старий чобіт. — Невже це вони про мене так говорять?
Через тиждень усередині його незвичного житла лежало вже декілька крихітних яєчок, і одна з пташок сумлінно сиділа на них. Друга так безперестанно літала і поверталася з мошками і комашками в дзьобі. Він сидів на краю чобота, годував свою подругу, а потім чистив об нього свого дзьобика. Старому чоботу було дуже приємно.
А коли, трохи згодом, у глибині його незвичного житла почувся перший писк пташенят, які вилупилися з яєчок, він аж завмер від захоплення…
В негоду, коли дув вітер і по чоботу барабанив дощ, він радів, що може захистити собою маленьких пташенят від холоду й дощу. Пташки трудилися з ранку до вечора, приносячи діткам корм. А іноді, відпочиваючи, одна з пташок сідала на чобіт та цвірінькала свої ніжні, чудові пісеньки…