Петрик сидів засмучений. У новому будинку, куди нещодавно переїхала його сім’я, він нікого не знав. Друзі були далеко, і Петрик дуже нудьгував. А так хотілося мати друга, який завжди був би поруч!
Він подивився на новенький м’яч, що лежав у кутку, і вирішив піти на вулицю.
«Бабуся завжди повторює, що коли хочеш чогось доброго, то Бог обов’язково тобі допоможе. А я хочу мати друга, поможи мені, Боже!»
Петрик узяв м’яч, вибіг на вулицю і підкинув його вгору. М’яч, ніби птах, злетів над головою, потім пружно вдарився об землю і, настрибавшись, покотився в кущі.
Петрик побіг за м’ячем і раптом зупинився. Із кущів визирали сумні очі маленького цуценяти. Побачивши хлопчика, песик жалібно заскавчав.
«Бідненький, — подумав Петрик. — Він, мабуть, голодний!»
Хлопчик підійшов ближче, а песик, притискаючи животик до землі, поповз до нього. Петрик підняв цуценя, яке тремтіло з переляку.
«Віднесу його додому, — подумав хлопчик. — Мама його обов’язково нагодує!»
Коли Петрик зайшов у кімнату, вся сім’я щось гаряче обговорювала. Усі поглянули в бік хлопчика і замовчали. Першою схаменулася сестричка:
— А що ти приніс?
— Не що, а кого! Я знайшов бездомне цуценя і хотів би його нагодувати! — буркнув Петрик.
Бабуся швидко потупцяла на кухню і почала шукати щось смачненьке для малого прибульця. Песик умить з’їв усе, що було в мисці, і почав озиратися навколо.
Дідусь теж підвівся:
— Йому треба попити! — і приніс водички.
Цуценя напилося і задоволено розляглося на килимі.
— А що ж будемо робити далі? — запитала мама, поглядаючи на тата.
Тато замислився, а потім сказав:
— Цуценя ще маленьке, потребує уваги й догляду. З ним треба гуляти, вчасно годувати. Чи зможемо ми впоратися із цим? Мабуть, його треба віднести туди, де ти його взяв.
Петрик подивився на песика, який зручно вмостився на килимі.
— Татусю, мені його так шкода, дивись, який він гарний…
Бабуся посміхнулась і сказала:
— Я тобі відкрию таємницю. Ми щойно обговорювали, що тобі подарувати. Адже через кілька днів твій день народження. Вважатимемо, що подарунок сам тебе знайшов. Лікар мені порадив частіше дихати свіжим повітрям. Отже, вранці з песиком буду гуляти я.
Петрик аж підскочив:
— А я з ним гулятиму після школи!
Дідусь промовив:
— А мені корисно гуляти перед сном. Я буду з ним гуляти ввечері.
Сестричка радісно сплеснула в долоні:
— Ура! Я сподіваюсь, і мені дозволять гратися з цуценям!
Мама з татом усміхалися:
— Ну що ж робити? Візьми маленьку ковдрочку та знайди йому постійне місце. Адже тепер і він член нашої родини.
Петрик кинувся всіх обіймати й цілувати:
— Я так вас люблю! Я такий щасливий, що маю таку хорошу, дружню сім’ю!
А потім тихенько прошепотів:
— Дякую Тобі, Боже!