Сьогодні Оленка прийшла до школи першою. Але вчителька вже сиділа за столом, готуючись до уроку.
— Доброго ранку, Ірино Степанівно! — радо привіталася Оленка.
— Доброго ранку, Олено Максимівно! — привітно відповіла вчителька.
— Ой, а чого це Ви мене так назвали? — здивувалася дівчинка.
До класу заходили інші діти й віталися з учителькою.
— А ось прийшов Олександр Миколайович, Микита Васильович, Тетяна Сергіївна, — звернулася Ірина Степанівна до трохи здивованих учнів. — А що ж незвичайного в моєму зверненні? — посміхаючись, запитала вона.
— Ви сьогодні називаєте нас по батькові, — відповів Микитка. — А чому?
— Правильно, Микитко, я назвала вас іменами та по батькові, щоб нагадати, як важливо пам’ятати, чиїх батьків ви діти. Називати повним ім’ям і по батькові — добра українська традиція. Коли звертаємося так до людини — наприклад, не просто Микита, а Микита Васильович, — ми ніби кажемо: ми шануємо твого батька і вважаємо, що ти — його гідний син. Тому й Микитка намагається бути гарним сином і не підвести свого батька, правда?
— Ну, стараюсь, — трохи засоромлено відповів Микитка.
— А наших батьків теж називають по батькові. І дідусів також. Ми ж любимо наших батьків і дідусів? Тож будемо брати з них приклад і продовжувати гарні традиції свого роду, наших предків.
А ви, хлопчики, коли виростете, матимете своїх дітей, і їх називатимуть по батькові: Микитович або Олександрович. І ви будете радіти, коли навчите їх чогось доброго. А якщо вони робитимуть щось погане — вам буде соромно.
Тому радуйте своїх батьків — тата й маму — і вчіться у них хорошого. А батьки благословлятимуть вас на турботу про інших, на працю та добро.