Уночі була хуртовина. Намело кучугури снігу. Рано-вранці до школи йшло троє дітей — Юрко, Михайло і Ніна. Скрізь на подвір’ях було видно людей: чоловіки, жінки, юнаки й підлітки відкидали лопатами сніг, прокладали стежки.
Ось хата бабусі Марії. Вона живе одна-однісінька. Зупинилися діти біля бабусиного подвір’я — нікого не видно.
— Як же бабуся до колодязя йтиме? — каже Юрко. — Снігу стільки…
— Давайте протопчемо доріжку від хати до колодязя! — порадив Михайлик.
Діти пішли на подвір’я бабусі Марії по глибокому снігу. Від воріт до хати йти було дуже важко. А від хати до воріт — трохи легше. Пройшлися вдруге, втретє, вчетверте… Протоптали стежку від воріт до хати і від хати до колодязя.
Спітнілі, втомлені і радісні поспішали діти до школи. Вони думали: «Ось зараз бабуся Марія вийде на подвір’я, побачить протоптані стежки, зрадіє і подякує нам…»
Раділи і діти. Бо розуміти чуже горе — велика людська краса.