Оленка і Катруся поспішали до школи. Зранку на дворі було холодно, на доріжках виблискувала ожеледиця.
Тільки-но дівчатка вибігли на східці підземного переходу, щоб спуститися і перейти на інший бік вулиці, як побачили внизу біля сходинок дідуся, який збирався піднятися. Він стукав поперед себе довгим сучкуватим ціпком, невпевнено ступав ногами. Сходинки були дуже слизькими.
«Сліпий, мабуть», — подумала Оленка.
— Давай допоможемо йому піднятися сходинками, — запропонувала вона подружці.
— Та ти що! Ми ж спізнюємося на урок! Від учительки перепаде, — відповіла Катруся і побігла.
Оленка постояла нерішуче, потім спустилася до старого.
— Дідусю! Дозвольте я допоможу вам піднятися. Тримайтеся міцніше за мою руку!
— От спасибі тобі, дитинко, — сказав сліпий.
Повільно піднявшись сходами вгору, дідусь трохи притримав Оленчину руку і потиснув її на знак подяки, як дорослій людині.
— Дякую, дівчинко. Рости здорова й щаслива. Нехай тебе благословить Господь, — сказав він і обережно пішов далі: стук-стук-стук — намацував він ціпком дорогу.
Оленка чимдуж побігла до школи. У цей час вчителька робила перекличку.
— А де ж наша Оленка? — запитала вона, подивившись на Катрусю.
Дівчинка встала, знизала плечима.
— Вона допомагає піднятися сходинками якомусь діду…
Катруся хотіла ще щось додати, та цієї миті відчинилися двері й до класу ввійшла захекана Оленка. Вона тихо привіталась, винувато заклякла біля порога.
— Вибачте, Маріє Іванівно. Я запізнилася…
— Знаю. Іди на своє місце. Ти правильно зробила. Молодець! — лагідно мовила вчителька.