— Діти, а чи знаєте ви, скільки слів можна дібрати, щоб охарактеризувати душевну людину: щиросердна, людяна, щедра серцем, доброзичлива, благодушна, м’яка, лагідна? — розпочала урок Ірина Степанівна. — А чи є такі люди серед нас?
Діти почали розповідати про своїх близьких, знайомих, друзів.
— Така людина прийде на допомогу в біді, буде поруч у радості. Інколи ми навіть не помічаємо таких людей, бо вони роблять це скромно, не вихваляючись, от як хлопчик з оповідання «Злочин Жори Горобейка»…
***
У кожному галасливому місті можуть бути тихі й безлюдні вулиці. Однією з таких вулиць обережно, крадучись уздовж парканів, підозріло озираючись, перебігала від дерева до дерева юрба хлопців.
— Тут! — таємничим голосом промовив Вітя Деркач.
Хлопці скупчилися навколо нього. Відштовхуючи лобами один одного, вони припали до шпарини між дошками високого паркану. Почувся збуджений шепіт: «Посунься», «Не заважай», «Не штовхайся, а то як дам!»
За парканом чулися голоси: слабенький — дівчинки та якийсь дивний — Жорки, їхнього однокласника та воротаря шкільної футбольної команди.
Придивившись уважно, хлопці аж заціпеніли і навіть перестали дихати. Жодних сумнівів не було — Жора грався! Він стояв навколішках перед маленьким іграшковим столиком, за яким сиділи синій плюшевий ведмедик, целулоїдне негреня і лялька з блакитним волоссям. Жора насипав у маленькі жерстяні тарілочки пісок і говорив:
— Зараз ми швиденько поснідаємо і вирушимо у кругосвітню подорож. Пароплав «Санта Марія» стоїть під парами! Здається, вже був другий гудок? Правда, Лідо?
— Авжеж, авжеж, треба поспішати, а то запізнимось!
Хлопці чули лише писклявий тоненький голосок, а самої дівчинки вони не бачили.
— Буде тобі зараз подорож! Кругосвітня!.. «Санта Марія»! — процідив крізь зуби Вовка Вовченко. — Пішли, хлопці!
Хлопці тільки того й чекали. Вони швидко перелізли через паркан, скочили в сад, і за якусь мить Вовка вже стояв, схрестивши руки на грудях і примружуючи очі, перед Жорою.
— Дивіться всі! Відомий воротар грається в ляльки! Заслужений майстер спорту по ляльках середньої ваги! От не знав!..
Все презирство, на яке був здатний Вовка, він вклав у ці образливі слова.
Завмерши від подиву й несподіванки, Жора все ще стояв на колінах.
О, це була разюча картина! Вовка Вовченко у величній і гордій позі, а перед ним на колінах, з іграшковою каструлькою в руках — Жора Горобейко!..
— Так хоч покажи, на кого ти нас проміняв!? — Вовка озирнувся, шукаючи очима дівчинку, голос якої чули хлопці. — Познайом нас із…
І раптом Вовка осікся. Слова застрягли в нього в горлі. Він закліпав очима і завмер з відкритим ротом.
Біля самого сараю під кущем квітучого бузку стояло невеличке ліжко. На ньому лежала Ліда, худенька дівчинка років шести. Вона була давно нерухома, немов закам’яніла. Здавалося, її закували в якийсь сліпучо-білий панцир. Великі темні очі дівчинки дивилися злякано й розгублено.
У саду стало так тихо, що чути було, як десь за кущами невдоволено гудів джміль.
Жора піднявся з колін, обтрусив пісок і, випрямившись, хриплуватим голосом сказав:
— Що ж, знайомтесь. Це Ліда. Моя сусідка. Тільки підійдіть, хлопці. Вона… не встає. Вона в гіпсі лежить. У неї хвороба хребта. Їй всього місяць лишилося лежати, а потім з нею буде все гаразд. Вона ходитиме… А поки, щоб вона не скучала… я її розважаю, — Жора почервонів.
Хлопці мовчали. Є такий вираз — «провалитися б крізь землю». Так от хлопці зрозуміли, що він означає. Їм хотілося провалитися крізь землю від ніяковості й пекучого сорому. Але ж провалитися вони не могли. І сховатися було нікуди.
Хлопці підійшли до білого ліжка, що стояло під кущем бузку, познайомилися з Лідою і по черзі потиснули її маленьку худу ручку.
А Вовка, капітан футбольної команди і найавторитетніша людина в класі, сказав, ні на кого не дивлячись:
— Взагалі, ми… випадково сюди потрапили! Ми тебе шукали, щоб сказати, що тренування сьогодні не буде… з технічних причин.