Микитка багато читав. Особливо йому подобались історії про відкриття нових континентів. Він знав, що Колумб відкрив Америку, а Магеллан першим здійснив подорож навколо світу. Йому подобалися історії про давніх тварин — динозаврів.
Хлопчик мріяв про власні подорожі, про відкриття нових, можливо, космічних земель. Він не просто читав цікаві книжки, а ще й із задоволенням розповідав про все це у своїх малюнках. Вони були яскравими, з багатьма героями.
Малюнки подобалися всім, і Микитка з радістю дарував їх своїм друзям-однокласникам.
Одного разу Світланка принесла додому малюнки дивовижних хащ із дуже майстерно намальованими великими динозаврами і їхніми маленькими дитинчатами, малюнок із зображенням червоної планети з фіолетовим сонцем та чудернацькими істотами. Мама Світланки, вчителька художньої школи, подивилась на ці роботи і здивовано запитала:
— Хто це так прекрасно малює? Навіть учні нашої школи не всі так гарно володіють лінією, кольором. А особливо — не всі так фантазують.
— Це наш Микитка такий вигадник! Всі його малюнки такі цікаві, що їх можна розглядати дуже довго, — з гордістю промовила Світланка.
— А знаєш, донечко, зараз проходить конкурс на кращий дитячий малюнок-фантазію. Роботи будуть оцінювати справжні художники. Кращі малюнки будуть відзначені дипломами і подарунками. Запропонуй Микитці відправити його роботи на конкурс, — порадила мама.
Світланка подумала, що Микитка навряд чи відправить малюнки на конкурс, бо не вважає їх якимись особливими. А от вона збере всі його роботи і надішле, але нікому про це не скаже.
Пройшов час. Одного зимового ранку несподівано відчинилися двері класу. Наші друзі якраз успішно долали математичні складнощі. Вітаючись з порога, зайшов директор школи.
— Ну й здивував ти всіх нас, Микитко! Молодець! Я тобою пишаюся, — промовив він. Обличчя директора сяяло від задоволення.
Микитка зніяковів, не розуміючи, про що йде мова.
— Ми отримали з конкурсу кращого дитячого малюнка диплом першого ступеня і подарунок — велику коробку фломастерів. Все це твоє, Микитко. Бо ти — переможець конкурсу!
Діти зааплодували, радіючи успіху товариша. Тільки Микитка повів плечима і подумав: «Який конкурс? Які кращі малюнки? Нічого й нікуди я не відправляв! Щось тут не так…» Але вголос нічого не сказав.
Вчителька вирішила, що треба всім класом дізнатися про їхнього художника, і запропонувала у шкільному холі зробити персональну виставку Микитчиних робіт.
— Діти, я знаю, що Микитка всім вам дарував свої роботи. Пропоную їх принести до школи, щоб влаштувати велику виставку його малюнків.
Діти загомоніли, підтримуючи ідею Ірини Степанівни.
Наступного дня на великій перерві кипіла робота: хтось «одягав» роботи у рамочки, хтось чіпляв ниточки. Учителька допомагала прилаштовувати роботи на стіну.
Робіт було багато. Всі учні принесли малюнки Микитки… окрім Світланки. Вона допомагала друзям «монтувати» виставку, непомітно поглядаючи на лауреата.
Коли всі роботи висіли на стіні, Микитка відійшов, примружив око, щоб оцінити, як вони виглядають з відстані. Враз він застиг, дивуючись… Робіт, подарованих Світланці (а він добре їх памʼятав), — не було. Хлопчик усе зрозумів. Він забіг до класу, схопив велику коробку з фломастерами.
Світланка стояла серед однокласників, поруч з Іриною Степанівною, коли він підбіг до неї і простягнув фломастери.
— Це тобі! Дякую! — Микитка перехопив погляд сяючих радістю очей дівчинки.