За вікном лютувала хуртовина. Навіть вулиці не було видно як слід. Лише жовті плями світла від ліхтарів мерехтіли у рої сніжинок.
Микитка відійшов від вікна і пішов на кухню, де мама готувала «миколайчики». Він сів біля столу і глибоко зітхнув.
— А тато скоро повернеться? — запитав він.
— Обіцяв, що скоро, — відповіла мама, розкатуючи тісто.
— Така завірюха! А якщо дорогу замело і машина не зможе їхати далі? — хвилювався Микитка.
— Я теж непокоюсь. Але сподіваюся на краще, — сказала мама і присіла поруч із сином.
Микитка притулився до мами.
— Цікаво, як там зараз татові в дорозі? — задумливо промовив він.
— А ти знаєш, ми можемо йому допомогти! — бадьоро відповіла мама.
— Як? — здивувався Микитка.
— Чи ти забув, що завтра свято Миколая? А цей святий завжди приходить на допомогу до тих, хто його просить. І я точно знаю, що він особливо допомагає подорожнім!
— Треба його попросити! — зрадів Микитка.
— Колись у дитинстві моя мама, твоя бабуся, навчила мене віршика-молитви до Святого Миколая. Давай разом вивчимо, і це буде нашим проханням до нього.
— Давай! — вигукнув Микитка.
— Слухай, повторюй за мною і запамʼятовуй.
Мама продовжувала поратися з тістом і розповідала вірш, а Микитка, повторюючи його вголос, подумки був разом із татом, який десь на зимовій дорозі у заметіль повертався додому.
Нарешті вірш було вивчено. Микитка пішов до кімнати, взяв у руки образок Святого Миколая й тихенько прочитав молитву. Потім приліг на ліжечко і задрімав.
Раптом хлопчик прокинувся. Перше, що відчув Микитка, — це запашний аромат спечених миколайчиків. Він вийшов із кімнати, попрямував до кухні і почув голоси мами й тата.
— Тато! — зрадів Микитка, підбіг до тата й міцно обійняв його. — Як я хвилювався!
— Дякую тобі, синку! — посміхнувся тато. — А ти знаєш, я впевнений, що Святий Миколай допоміг мені у дорозі!