У житті Оленки бувало по-різному: інколи вона пишалася собою, а інколи їй ставало соромно за себе. Один випадок запам’ятався їй надовго…
Оленка в сім’ї найменша — їй восьмий рік. Прабабуся найстарша — їй вісімдесят два роки. Коли сім’я обідає, у бабусі тремтять руки. Несе ложку — вона тремтить, крапельки падають на стіл.
Одного разу мама запропонувала Оленці запросити на день народження подруг-однокласниць. Але дівчинка посоромилася прабабусі. Вона боялася, що подруги сміятимуться з неї. Оленка сказала мамі, що не хоче, аби бабуся сиділа за святковим столом разом з усіма…
Мама на хвилину задумалася.
— Я приготувала тобі подарунок — книжку казок братів Грімм. Хочу, щоб одну з них ти прочитала зараз, — сказала мама й відкрила казку «Дід та онук».
«Був собі дід, такий старий, що вже й недобачав, і недочував, і ледь на ногах стояв. А руки в нього так тремтіли, що він насилу тримав ложку, коли сідав їсти. Бувало, трохи юшки розхлюпає на стіл, і по бороді потече.
Дуже це муляло очі синові та невістці, і вони почали садовити діда не за стіл, а в закутку біля печі. Їжу йому давали в глиняній мисочці та ще й ніколи повну не насипали. Дід сумно дивився із закутка на стіл, біля якого вони їли, і на очах у нього стояли сльози.
Одного разу дід не втримав мисочки тремтячими руками — вона впала й розбилася. Невістка налаяла його, але він нічого не сказав, лише тяжко зітхнув. Тоді син із невісткою поїхали на ярмарок і купили за безцінь дерев’яну мисочку. Відтепер старий їв із неї.
Якось сидять вони в хаті, а чотирирічний онук складає на підлозі якісь дощечки.
— Що це ти робиш? — спитав батько.
— Коритце, — відповів хлопчик. — Ви з мамою їстимете з нього, як я виросту.
Чоловік із жінкою подивилися одне на одного, заплакали й одразу посадовили діда за стіл. Відтоді старий їв разом з усіма, і син із невісткою більше не сварили його, навіть коли він трохи розхлюпував юшку».
Оленці стало соромно…