Одного разу на уроці образотворчого мистецтва вчителька запропонувала кожному учневі намалювати свою мрію. Микитка подумав і почав працювати. Він малював прекрасну Лісову країну, про яку чув від батька.
Хлопчик згадав, як татко розповідав про одного зі своїх друзів. Друг — Михайло Іванович — був лісником, людиною світлою та доброю: неспішною, розсудливою, привітною й турботливою. Він запросив батька Микитки до себе в ліс, який називав Лісовою країною.
Був прохолодний осінній день. Першим льодом затягнулися калюжі. Золотаво-коричневе листя лежало товстим килимом під деревами, шурхотіло під татусевими ногами й по-особливому пахло.
Батько Микитки швидко знайшов невеликий дерев’яний будинок. Усередині було затишно й тепло. Його вразила велика кількість старовинних книг та ікон — стало зрозуміло, звідки така мудрість у лісника.
Але найцікавіше батько побачив на подвір’ї: коні та кози, маленьке оленя, яке залишилося без мами, білки, що хазяйнували, ніби у себе вдома, — усі займалися своїми справами. Синички та горобці спокійно щось дзьобали в мисці песика, неподалік кошеня бавилося пір’їнкою, не звертаючи уваги на пташок.
У Лісовій країні панували мир і злагода.
Батько подумав, що Михайло Іванович — людина з великим і добрим серцем, велетенський ліс і звірята — усі вони ніби єдина сім’я.
Микитка закінчив малюнок Лісової країни й сам повеселішав. Хлопчику дуже захотілося, щоб у любові та турботі про тварин і природу жили всі люди. Адже так заповів Господь.