Довгими осінніми вечорами Микитка полюбляв гортати сторінки енциклопедій: про тварин, природу, мандрівників. Яскраві малюнки й цікаві оповідання пробуджували уяву, і йому здавалося, що він сам досліджує, подорожує, робить відкриття.
Але найбільше він любив, коли татко заходив до нього в кімнату, сідав поруч, клав руку на плече — і вони починали розмовляти. Ці «дорослі» розмови давали Микитці відповіді на його дитячі «чому?».
Татко неспішно розповідав про явища природи, про зоряне небо, про морські глибини, про появу людей. Найцікавішими були розмови про Бога.
Одного разу Микитка запитав батька:
— Чому люди називають Бога Отцем Небесним? Адже в кожного є свій батько, от як ти в мене.
— Тому, що батьками ми називаємо тих, хто подарував нам життя. Бог подарував життя усьому світові. Він створив нас схожими на Себе. Як люблячі батьки піклуються про своїх дітей, так і Бог піклується про всіх людей. Тому і називають Його Отцем Небесним.
— А що значить жити з Богом у серці? А чи вистачить Божої любові на всіх? — не вгамовувався хлопчик.
— Людину можна порівняти з краплинкою роси. Згадай, як ми влітку милувалися вранішньою росою. Кожна крапелька віддзеркалювала ціле сонце, і сонця вистачало на всіх. Божого милосердя та любові теж вистачає на всіх, — відповів батько.
— Якби всі люди жили за Законами Божими, — продовжував тато, — любили й поважали один одного, були добрими та милосердними, чесними й щирими, світ був би сповнений гармонії.
— А гармонія — це що?
— Це коли люди живуть у злагоді з Богом та своїм серцем, — батько побачив, що Микитка замислився, і вирішив завершити розмову. — Лягай, синку, спати. Ранок мудріший за вечір.
Перед тим як лягти в ліжко, Микитка прочитав молитву «Отче наш» і відчув, що перші слова цієї молитви прозвучали якось тепліше, ніж завжди. Хлопчик позіхнув, посміхнувся, зручно влаштувався в ліжку й заплющив очі.
Через хвилину татко почув тихе рівне дихання хлопчика.