Настанови на Великий піст або Критика професійної релігійності
Протоієрей Георгій Ходун
Дорогі друзі, знову радий вас усіх вітати. Тижні зараз проходять швидко, наближається остання неділя перед Великим постом. Ми знаємо, що вона зазвичай зоветься неділею Прощеною, тому що за однією із місцевих чернечих традицій Єрусалиму була така практика, коли вони на час посту виходили в юдейську пустелю і жодний з них не мав впевненості, що він повернеться. Саме тому, щоб мати чисте сумління, вони просили один в іншого прощення і виходили кожен звершувати свій особистий подвиг, відомий лише одному йому, і ближче до свята Входу Господнього в Єрусалим, а хто можливо і навіть до самого свята Пасхи, повертались знову в монастир до свого чернечого життя. Цю традицію по мірі можливостей реалізуємо і ми, але сьогодні, в першу чергу, звернемо увагу не на церковні традиції, а на те, яке євангельське читання нам пропонується. У цей день він в певній мірі є значущим, це Євангелія від Матвія, 6 розділ, частина Нагірної проповіді.
Бо, якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний. А коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших.
Коли ж постите, не будьте сумні, як лицеміри, бо вони потьмарюють обличчя свої, щоб показати людям, що постять вони. Істинно кажу вам: вони вже мають нагороду свою. Ти ж, коли постиш,намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, – Який у таїні; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно.
Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше.
В останній день перед Великим постом ми чуємо ці настанови на тривалий і досить виснажливий період нашого життя. Період посту завжди пов’язаний із якимись певними традиціями, потрібними чи не потрібними, потрібно вже розбиратись окремо, але про дещо потрібно сказати загалом. Знаєте, за традицією радянського і навіть дореволюційного періоду, кожний православний, начебто, був зобов’язаний під час Великого посту, як-то кажуть, посповідатись і причаститись. В народі це мало таку досить дивну назву відговіти, так ось, щодо відговіти раз на рік – то насправді це писана норма, це не усне якесь передання і ця норма була зафіксована у документі, який зоветься «Духовний регламент». Автором цього документу є Феофан Прокопович, він формально наш співвітчизник, українець, який був одним із ідейних сподвижників Петра Першого, за ідеєю якого було скасоване патріаршество і введена синодальна система управління церквою. Для нас цей період має певне значення, адже значна частина сучасної України на той час входила до Московського царства, потім до Російської імперії, а там, на жаль, церква і за духом, і за літерою, я маю на увазі, в Російській імперії, була частиною державного механізму. Це наклало на нас певний негативний відбиток, з наслідками якого ми справляємося і до сих пір. І ось таке розуміння необхідності, принаймні одноразового причастя на рік, воно впевнено засіло в свідомості якоїсь певної кількості наших сучасників також, невеликої кількості, тому що загалом кількість практикуючих православних християн невелика, вимірюється буквально декількома відсотками, але все ж, знаєте, кількість сповідників за Великий піст в храмі збільшується і так буває щороку, це не випадковість, це така система. Що я можу і хочу вам сказати з цього приводу?
Сьогодні останній день перед постом і вже скоро я зустрінусь з тими, хто раз на рік сповідається, тому додатково оголошую збір коштів на заспокійливе мені, аби я оце все зміг спокійно вислухати. Ви думаєте, що мене засмучує велика кількість гріхів, з якими людьми приходять на сповідь під час Великого посту? Ні, навіть якщо вони сповідаються раз на рік, в їхніх сповідях немає нічого особливого, окрім того, що велику кількість часу люди присвячують темі їжі. Вибачте, але тема їжі на сповіді – це повний треш. Повний. «Пішли до того у гості, там з’їли, там купили в магазині щось, а там мене тим пригостили, а я не зміг відмовитися, а потім я до кави додав молока, потім ще з’їв» – і оце вся розповідь майже кожної людини триває декілька хвилин. Ти оце все слухаєш, людина стоїть така розчулена, це все тобі на сповіді розказує, а потім ти такий думаєш: почекай, почекай, я ж не дієтолог, не гастроентеролог, яка мені справа до твоєї їжі? Передбачаю, що мене в котрий раз назвуть священиком, який не любить людей, це вже, мабуть, моє таке прізвисько «священика, який не любить людей», тому що люди з усією душею розказують мені свої якісь проблеми, чим вони переймаються, як вони там переживають про те, що вони порушили ці церковні приписи про пост, а я так безучасливо ставлюсь до їхніх переживань.
Знаєте, навіть одна людина мені написала: який же ти священник, якщо ти не переймаєшся моїми проблемами, якщо ти не хочеш вирішувати їх. Скажу наперед, я вже звик до цих всіх маніпуляцій, вони досить такі дешеві і для мене нецікаві. А відповідь у мене проста, у мене немає задачі подобатись іншим людям, я повинен робити те, до чого зобов’язує мене моє покликання, а не створювати комусь там приємний настрій чи компенсувати відсутність уваги до цієї персони. Я повинен перейматись не тим, що хвилює людей, а тим, про що каже Слово Боже, а Слово Боже каже про дещо інше, ніж про їжу.
Гастрономічна частина посту – ну це ж не жертва Богу, я не знаю, от честно кажу, я не знаю, хто вирішив, що наш дискомфорт, наші незручності, оці безкінечні розмови про те, як хочеться з’їсти вже чогось скоромного, і оці постійні очікування, коли наступить Пасха, для того, щоб їсти вже все підряд, що оце все потрібно Богу? Я не знаю, хто це вирішив. Відмовлення від непотрібних надлишків, приборкання своєї плоті, придбання навиків, приборкувати свої якісь примітивні побажання – це я розумію, це потрібно, звичайно, для того, щоб навчитись керувати собою, для того, щоб в майбутньому уберегти себе від гніву, від заздрощів і інших пожадань. Це зрозуміла мета. А коли людина вічно голодна, а голодна людина, як відомо, роздратована, особливо чоловіки, ну я не знаю, як це позитивно впливає на моє життя. І коли кажу «я не знаю», я не висміюю цей принцип, я насправді не знаю, як це може працювати в житті людини, якщо хто знає, я вас прошу, повідомте мені, але прошу, не відсилайте мене до древніх патериків, я прошу реального прикладу із життя конкретної сучасної людини. Якщо ви знаєте, скажіть, буду насправді вдячний. Ці всі проблеми посту – не нові, вони, як ми чули, ще були за часів Христа. Ці сумні погляди, демонстрація власної аскетичності, «те їм, те не їм, дайте мені отого» – особливо, коли в гості приходиш.
Надмірно довгі моління – це ж не опис сучасних православних, це те, що було за часів Христа і що Христос сам знаходить якимсь дуже недолугим. Здавалось би, люди щиро, натхненно роблять щось для Бога, але виявляється, за думкою Христа, вони тішать, лише самих себе, демонструючи іншим свою набожність. І коли це все повторюється з року в рік, людині вже набридає щось придумувати нове, і розпочинається те, що я особисто називаю професійною релігійністю. Наступає піст і православний, як професіонал своєї справи, релігійної справи, чітко знає, що на нього чекає і як йому потрібно діяти. Ролі чітко розписані, функції розподілені, і потрібно лише це все злагоджено виконати. І тут виникає питання. А де тут Господь?
Звичайно, якщо піст – це жертва, яку просто потрібно віддати, перетерпіти, дочекати Пасхи і потім жити спокійним життям, тоді все зрозуміло. Але ж згадайте, читання євангельське, «де багатство ваше, там і серце ваше». Чому ми присвячуємо, чому ми присвячуємо своє серце? Щорічному повторенню одних і тих же дій чи пошуку Бога? Звичайно, якщо ми будемо шукати Бога, то на цьому шляху нас чекають і ризик, і несподіванки, і експерименти, і успішні, і неуспішні, звичайно. Впевнений, що оце все набагато продуктивніше, аніж просто повторювати таку собі, не ображайтесь, але рольову гру. Звичайно, коли ролі розписані – тобі спокійніше, стабільніше, ніякої відповідальності, це ж не ти вирішив, це ж там якісь монахи, чернеці в середній віки за тебе все вирішили, священик парафіяльний благословив, і ти все робиш. Але ж в цьому немає нічого живого. А стосунки з Богом – це завжди новизна, ризик, пошук, невпевненість. Але це все по-справжньому. Що іще сказати на початок посту? Не повторюйте завтра те, що ви робили сьогодні, тільки лиш тому, що те саме ви робили і вчора. Послухайте, що каже Євангелія, згенеруйте правило свого посту так, щоб це був час пошуку, натхнення, духовного прибутку, не побоюсь цього слова, а не чергове повторення нікому нецікавої ролі. Богу не потрібна наша жертва, йому цікаві ми.
Тож «весну духовну», як піст називають у наших богослужбових текстах, зустрінемо з радістю і проведемо так, як дозволяє нам наше розуміння, можливість, користуючись, звичайно, досвідом церкви. Піст нехай буде часом звільнення і свободи, а не поневоленням додатковими умовностями. Прошу вас, дозвольте собі ризикнути і відчути себе вільними людьми, у вільній країні, членами завжди свободолюбивої церкви Христової перед обличчям звільнюючого Бога. І той, хто дозволить собі розкіш цього ризику, спробувавши кращого, вже ніколи не повернеться до минулого рабства.
Радості вам, друзі мої, мужності і духовні втіхи, попри війну, страждання і постійну небезпеку. Ми з вами в одній реальності, ми з вами в одній країні, «окрім перемоги, нам нічого більше ані чекати, ані працювати більше ні над чим» – як написала мені одна поважна і шанована мною людина.
Бажаю вам всього, що робить нас вірними і вільними. З надією на це сподіваємося і з упевненістю чекаємо. Милість і мир Божий нехай буде з усіма нами.