Святість у православному вченні не є самоздобутим досягненням людини, а участю в Божій святості, дарованою з благодаті. Джерелом усякої святості є сам Бог, “Єдиний Святий” (Об’явлення 15:4), Який через Сина і в Святому Дусі освячує світ. Людина стає святою не з власної сили, а через єднання з Христом — єдиним Посередником між Богом і людьми (1 Тимофія 2:5) — у Таїнствах Церкви. Хрещення вводить її в нове життя, даруючи онтологічну можливість до освячення. Саме тому у Новому Завіті всі вірні називаються святими (1 Коринтян 1:2), не через моральну досконалість, а через приналежність до Тіла Христового й участь у Його освячуючій дії. Святість є покликанням кожного християнина, а водночас — об’єктивною реальністю Церкви як місця обоження людської природи.
Біблійні основи шанування святих
У Посланні до Євреїв згадується про “хмару свідків” (Євреїв 12:1), яка надихає до подвигу у вірі. Старозавітні праведники — Авель, Енох, Авраам, Мойсей, пророки — уже тоді були прикладами праведності, а в Новому Завіті ця традиція не лише зберігається, а й поглиблюється та набуває нового змісту. Апостол Павло багаторазово звертає увагу на наслідування прикладу святих: “Будьте наслідувачами моїми, як і я — Христа” (1 Коринтян 11:1).
Вшанування святих є виявом пошани до тих, хто вірно здійснив своє служіння Богові та ближнім. Молитовне звернення до святих витікає з розуміння Церкви як єдиного Тіла Христового, де “чи один член страждає — з ним страждають усі члени; чи один член прославляється — з ним радіють усі члени” (1 Коринтян 12:26).
Святі в Церкві — плід Святого Духа
Святі — це живе свідчення і плід тієї благодатної дії Святого Духа, Який оживляє Церкву і преображує її членів. У Святому Письмі святість часто пов’язується із Божою присутністю, покликанням і перебуванням у правді (1 Петра 1:15–16). Вони — не герої власної сили, а ті, хто через віру, покаяння та послух Божій волі досягли освячення (Римлян 6:22).
Церква як Тіло Христове — живий організм, у якому кожен член покликаний до святості (Ефесян 5:25–27). Святі є плодом і водночас образом Церкви, бо саме в них благодать Божа виявляється в усій повноті, і вони, перебуваючи в єдності з Христом, становлять святе Тіло.
Святі слугують для нас живим прикладом і підтримкою у духовній боротьбі, вони — “світло світу” (Матвія 5:14), яке надихає та веде. Через них Бог відкриває Свій план спасіння і засвідчує вірність тим, хто йде шляхом святості.
Канонізація святих: визнання Божої дії
Канонізація, або прославлення святих, у православній традиції не є актом надання людині святості, а визнанням Церквою того, що ця особа вже її досягла. Це розпізнавання відбувається в межах життя Церкви під дією Святого Духа як свідчення правди Божої, явленої у людському житті.
Метою канонізації є:
- Свідчення
Святі стають живими свідками Євангелія, втілюючи його істину у конкретних історичних, культурних і соціальних обставинах. Їхнє життя — це доказ того, що життя в Христі можливе у всякому часі, за будь-яких умов.
- Молитовне заступництво
Святі, які, згідно з вірою Церкви, вже перебувають у присутності Божій, не перестають бути членами Тіла Христового. Звернення до них у молитві виражає віру в їхнє молитовне заступництво, згідно з апостольським словом: “велика сила ревної молитви праведника” (Якова 5:16). Це також засновується на словах Христа: “Бог не є Богом мертвих, але живих. У Бога всі – живі» (Мт. 22:32).
- Прославлення Бога
Почитання святих не є зосередженням на людині, але є актом прославлення Бога. Церква вшановує не стільки людські заслуги, скільки благодатну дію Божу, що явилася через послух, вірність і любов конкретної особи.
Поклоніння і вшанування: богословське розрізнення
Православна Церква чітко розрізняє поклоніння (грец. λατρεία) — яке належить виключно єдиному Богові, Творцеві неба і землі — і вшанування (грец. τιμή або προσκύνησις), що виявляється святим як друзям Божим і свідкам Його благодаті.
Поклоніння (λατρεία) є сутнісним виразом віри в єдиного істинного Бога — Отця, і Сина, і Святого Духа — і включає в себе жертву хвали, молитву, надію на спасіння й абсолютну залежність від Нього. Вшанування ж святих є шанобливим ставленням до тих, у кому Бог явив Свою славу, і через яких Він діяв у світі. Це вшанування не є альтернативою чи заміною поклоніння Богові, а навпаки — воно укорінене в істині, що Бог “прославляється у святих Своїх” (пор. Псалом 67:36), і тому всяка честь, виявлена святим, зрештою звернена до Бога, як джерела їхньої святості.
Святих не вшановують як автономних носіїв божественної сили або як “малих богів”, а як тих, хто, живучи в повному єднанні з Христом, уже увійшов у спілкування з Божественною славою. Вони є нашими старшими братами і сестрами у Христі (пор. Рим. 8:29), зразками вірності, любові й надії. Їхнє вшанування свідчить про живу єдність земної та небесної Церкви — Тіла Христового, у якому немає мертвих, бо всі живуть у Бозі (Луки 20:38).
Висновок
Святі у Церкві не є лише об’єктами шанування, але — передусім — живим свідченням дії благодаті Святого Духа в історії спасіння. Їхнє життя, смерть і прославлення є плодом Пасхальної тайни Христа, у якій виявляється перемога над гріхом і смертю. Через святих Церква споглядає дієву силу воскреслого Господа, Який “учора і сьогодні Той самий, і навіки” (Євреїв 13:8).
У їхній особі розкривається істинна природа Церкви як спільноти, покликаної до святості (1 Солунян 4:7, 1 Петра 1:15–16). Вони є конкретним втіленням того, чим покликана бути Церква: “славною… не маючи плями чи вади” (Ефесян 5:27), і живим свідченням Божої присутності у світі.
Вшанування святих є не поклонінням творінню, а прославленням Творця, Який “прославляє тих, що Його прославляють” (1 Самуїла 2:30). Шануючи святих, ми визнаємо дію Божої благодаті в їхньому житті, просимо їхнього заступництва і, головне, надихаємось їхнім прикладом на шлях до вічного Царства, де “Бог буде все в усіх” (1 Коринтян 15:28).