Згідно з Символом віри, Церква має чотири фундаментальні ознаки: єдина, свята, соборна й апостольська. Вони свідчать про те, якою Церква є у Божому задумі, а не лише про те, якою вона виглядає в історичному розвитку чи нашому особистому досвіді. Ці ознаки мають об’єктивний онтологічний характер: тобто вони є незмінними за своєю суттю й не залежать від людських вчинків чи змін у християнській спільноті. Властивості Церкви — це предмет віри, а не результат спостережень чи логічних висновків.
Церква – єдина
Єдність Церкви випливає з Її джерела — Єдиного Бога, з Її Голови — Єдиного Господа Ісуса Христа (Ефесян 4:5), і з Її Духа — Святого Духа, Який творить у вірних єдине Тіло (Ефесян 4:4).
Розділення між християнами – це болючі рана на Тілі Христовому, проте вони не руйнують сутнісної єдності Церкви. За своєю природою Церква є і залишається єдиною, незалежно від того, що не всі, хто іменує себе християнами, перебувають у видимій єдності з нею.
Питання меж Церкви — тобто, хто належить до неї, а хто перебуває поза її повнотою — є одним з найскладніших у християнському богослов’ї, і не має однозначної відповіді. Існують різні підходи: від радикального ототожнення меж Церкви з межами конкретної конфесії чи навіть окремої юрисдикції, до переконання, що ці межі значно ширші за видимі. Останнє проявляється, зокрема, у концепціях “християн до Христа” або “невидимої Церкви”, що визнають дію Божої благодаті й поза очевидними церковними структурами.
Відсутність єдиного бачення меж Церкви підтверджується різноманітною практикою прийняття до Православної Церкви членів інших конфесій. Навіть щодо християн з однієї й тієї самої конфесії в різні історичні періоди застосовувалися різні чини приєднання: іноді — через хрещення, що свідчило про повне невизнання дійсності таїнств у спільноті, з якої приходить людина; іноді — через покаяння, що, навпаки, вказувало на визнання певної дійсності таїнств у спільнотах, які перебувають поза видимою єдністю з Православною Церквою. Більше того, навіть сьогодні у різних Помісних Православних Церквах прийняття християн з одних і тих самих конфесій може здійснюватися за різними чинами.
Вибір конкретного способу приєднання зумовлений світоглядними засадами, якими керується Церква в певний історичний період, а також її богословською оцінкою співвідношення онтологічної природи Церкви та її емпіричного вияву. Це свідчить про глибоке усвідомлення Церквою як своєї абсолютної єдності, так і складності її втілення в грішному світі.
Церква – свята
Церква є святою не завдяки бездоганності її членів, а через глибинну природу та джерело свого буття. Її святість випливає з таких ключових аспектів:
- Її Глава — Христос
Сам Ісус Христос, будучи досконалою Святістю, є Головою Тіла Церкви. Його святість пронизує та освячує всю Церкву.
- Вона освячується Святим Духом (Дії апостолів 20:28)
Церква є місцем постійної дії Святого Духа, Який перебуває в ній, очищує, преображає та наповнює вірних благодаттю. Саме Святий Дух робить Церкву живим організмом, здатним до освячення.
- Їй доручені засоби освячення
Церква пропонує вірним святі таїнства — видимі знаки невидимої благодаті, що діє через них. Також вона зберігає та проголошує Слово Боже — Христове Одкровення, що містить вчення та заповіді, які скеровують людину до праведного життя і уподібнення до Бога.
Святість Церкви не означає, що кожен її член є безгрішним. Навпаки, Церква є простором, де Господь покликає людину до очищення від гріха. Святі, які жили й живуть у Церкві, — не винятки, а плоди її святості, живе свідчення того, як Божа благодать преображує людську природу. Вони показують потенціал освячення, доступний кожному члену Церкви.
Церква – кафолична
Соборність (від грецьк. καθολική — універсальний, вселенський) означає:
– всезагальність у часі та просторі — Церква звернена до всіх народів і існує в усі часи;
– цілісність істини — у ній збережено все, що необхідне для спасіння;
– єдність у багатоманітності — місцеві церкви не є ізольованими, а виражають одну повноту Церкви у своїй конкретній спільноті.
Церква є кафолічною не лише тому, що поширена по всьому світу, а насамперед тому, що вона сповнена всього, що веде до спасіння: істинної віри, благодаті таїнств і апостольського служіння. Дія Святого Духа зберігає її в єдності віри, незважаючи на культурні, мовні чи обрядові відмінності.
Повнота Церкви присутня в кожному зібранні вірних, що звершує Євхаристію в єдності з єпископом у межах апостольської віри. Отже, навіть найменша євхаристійна спільнота, що живе в переданні віри та церковному сопричасті, є носієм повноти Церкви.
Церква – апостольська
Церква є апостольською, бо:
– заснована на вченні апостолів (Дії апостолів 2:42);
– спадкоємність рукоположення і благодаті зберігається від апостолів до сьогодні через єпископів (1 Тимофія 4:14);
– її місія — продовження апостольської проповіді у світі (Матвія 28:19–20).
Апостолічність Церкви — це не лише факт її походження від проповіді апостолів. Це внутрішня характеристика, яка визначає її вчення, ієрархію та місію. Церква перебуває у неперервній спадкоємності апостольської віри, що зберігається через Святе Письмо і Священне Передання. Особливо важливим є служіння єпископату, яке бере початок безпосередньо від апостолів (2 Тимофія 2:2). Тут ми бачимо не лише зовнішню спадковість, а перш за все вірність благодаті, переданій апостолам самим Христом.
Апостолічність також означає покликання Церкви нести Христове благовістя до краю світу. Ця місія — сутнісне покликання Церкви: «Як послав Мене Отець, так і Я посилаю вас» (Іоана 20:21). Отже, апостольськість — це не лише історичне коріння, а й жива відповідальність зберігати чистоту передання, служити істині і вести людей до Христа, як це робили апостоли.
Висновок
Христос сказав: “Я збудую Церкву Свою, і ворота аду не здолають її” (Матвія 16:18). Це обітниця не зовнішньої успішності, а внутрішньої стійкості Церкви в істині, яку не можуть зруйнувати жодні сили зла.
Чотири властивості Церкви — єдність, святість, соборність і апостолічність — не є якимось ідеальним критерієм, без якого Церква нібито втрачала б свою повноту чи справжність. Натомість вони свідчать про ту Божу дію, яку Він уже звершив у Своєму Тілі — Церкві. Завдяки цьому Церква зберігає неперервний зв’язок із апостольським початком і залишається вірною своєму покликанню — бути у світі знаком спасіння та живим свідченням Христа.