Принципи «відкритого православ’я» у богослов’ї митрополита Київського і всієї України Епіфанія

Утворення Православної Церкви України у 2018 році на Об’єднавчому соборі українських православних церков має велике історичне значення не лише для православних вірян, але й загалом для української національної ідентичності, важливим складником якої ще з часів хрещення України-Русі і було православ’я. У цьому акті був закладений поворот для українського богослов’я від російського фундаменталізму до «відкритого православ’я», до відкриття цінності богословського плюралізму та діалогу, до необхідності формулювання богослов’я відмінності та тотожності, до сприйняття інакшості, яка, згідно з думкою митрополита Пергамського Іоанна Зізіуласа, «стає онтологічною частиною нашої ідентичності», адже «є складовою єдності, а не її наслідком»¹. Цей поворот, безумовно, визначив і буде визначати надалі основу православної української самосвідомості, богослов’я та життя Церкви, що, безумовно, буде позначатись і на соціокультурному, політичному, економічному та загалом на духовному розвитку українського суспільства.

Метою «відкритого православ’я» є шлях від «відкритої Церкви» до «відкритої особистості». Тому у проповідях митрополита Епіфанія нерідко наголошується на особливостях служіння Богові саме в наш час, як зауважує він у проповіді в неділю після Пасхи: «щоб служити Господеві у наш час, не потрібне миро, аби помазати Його пречисте тіло, <…> Йому потрібне миро доброго чеснотного життя, миро віри, любові і смирення; стриманості послуху, терпіння і всемудрості; миро милосердя, взаємної допомоги і підтримки»². У цих словах розкривається і власне український тип православ’я, який, на відміну від російського формалізму, завжди тяжів до внутрішнього вияву духовності, до вияву євангельської практичної, а не теоретичної моральності.

У доповіді Предстоятеля на Архієрейському Соборі 14 грудня 2019 р. митрополит Епіфаній наголосив на тому, що одним із важливих завдань Церкви «є розширення просвітництва серед своїх вірних, надання їм можливості краще пізнати засади Євангельського вчення, настанов Церкви, залучення їх до повноцінної участі у житті місцевої релігійної громади. Слід ясно усвідомлювати, що період масового навернення до віри після років державного радянського атеїзму та примусового обмеження діяльності Церкви – завершився, і слід прикладати зусилля для того, щоби навернені зберегли цю віру, жили згідно з її настановами та не відпадали від неї»³. Відповідно до цього завдання наголошується на необхідності пошуку власного шляху спільнотного життя Церкви, на якому буде здійснюватися воцерковлення вірних, відчуття ними єдності з усією Церквою. Важливою ознакою українського типу воцерковлення повинен бути діалог із суспільством, а не відмежування від нього, що є ознакою російського типу воцерковлення, активне залучення Церкви до соціального партнерства.

Важливим аспектом «відкритого Православ’я» є відгук Церкви на соціальні виклики, який втілюється в благодійній діяльності та милосерді. Зокрема, митрополит Епіфаній зауважує: «Благодійна і милосердна діяльність – невід’ємна частина життя Церкви та повинна бути притаманна усім християнам», оскільки вона є «однією з найбільш ефективних форм проповіді. Вона є свідченням того, що християни не лише декларують любов до ближніх, але і втілюють її у конкретних справах»³.

Аналізуючи  богословські  праці  Предстоятеля ПЦУ, переважно проповіді, доходиш висновку про унікальну методологію митрополита, в якій поєднується теоретичне із живим практичним досвідом, що робить його богослов’я переважно моральним богослов’ям, а чисельні звернення до творів Отців Церкви вказують на тяжіння до неопатристичних пошуків. Як слушно зауважує Юрій Дорошенко, «не випадково в одній зі своїх проповідей владика Епіфаній зазначав: “Святий Іоан Золотоустий був насамперед моральним проповідником. Але було б неправильно вважати, що він був учителем моральності, а не віри, адже свій моральний ідеал він виводив із досконалого знання догматичної системи”»⁴. Вибір саме такої методології не є випадковим, оскільки, згідно з А. Бергсоном, відкритий тип православ’я передбачає творче втілення релігійного досвіду, що найбільш притаманне неопатристиці та персоналізму.

Виходячи з вищезазначеного, закономірно, що найбільшого розвитку у богослов’ї митрополита набуває вчення про людину. В антропології митрополит Епіфаній акцентує увагу на унікальності людської природи, оскільки, будучи відмінною від усього створеного світу, маючи «блаженний стан», будучи «досконалою і чистою», коли «розуму підвладне було будь-яке знання, він (першостворений Адам) проникав у найглибші умоглядні безодні і пізнавав істину, воля мала абсолютну свободу, серце було чистим від гріховних помислів, а тіло було безсмертним»⁵, людина була створена Богом за «Своїм образом і подобою (Бут. 1:26) через свою невимовну Любов»⁶.

Будучи створеною «Богом досконалою і здатною до безсмертя», людина порушує Творцем встановлений закон і руйнує «належний зв’язок між людиною і Творцем, як джерелом буття», в такий спосіб «в людську природу увійшли тління, тобто розпад, страждання, хвороби і смерть»⁷. У чисельних проповідях Блаженнійший акцентує увагу на спотвореній гріхом людській природі, наголошує на тому, що «гріх – це найбільше зло, нещастя і корінь всіх бід і людських страждань», він є «причиною смерті тимчасової і вічної»⁸.

У спотвореному стані власної природи людина добровільно, як про те вчили і Святі Отці, віддаляється від того, що відповідає її природі, наближається до того, що є для неї протиприродним. Зокрема, митрополит Епіфаній зауважує: «Кожен наш гріх піддає нас смертельним хворобам та іншим бідам, але не тільки тому, що він є моральним злом, а тому, що віддаляє нас від Бога – Джерела нашого життя і всіх благ»⁹. У спотвореному стані своєї природи людина відхиляється від істинної мети її призначення. Безпосередньо слово «гріх» у перекладі із грецької «αμαρτία» означає «промахнутись, не попасти в ціль». Митрополит вчить того, що «причиною всього цього є приземленість наших почуттів і думок. Ми через своє гріховне життя стали приземленими, а в момент доторкання до світу таємного стаємо чужими йому, бо духовний світ стає все далі і далі від нас»¹⁰. Отже, кожна людина «належить до двох світів: світу матеріального і світу духовного, і залежно від стану душі тяжіє до того чи іншого»¹¹.

Проповіді Предстоятеля ПЦУ є зразком втілення поставленого перед Церквою завдання просвітництва її вірних, саме тому в них цілеспрямовано  розкриваються  догматичні та канонічні питання, нерідко наголошується на питаннях людської та божественної воль, віри, любові, свободи та взаємодії людини і Бога у питаннях спасіння. Дотримуючись стилю морального проповідництва, митрополит при цьому майстерно використовує і феноменологію для розвитку та поглиблення релігійного досвіду. Подібно до богослов’я Мануссакіса та Гарта він вживає «надкатегоріальні визначення сутності, такі як єдність, краса, благо, любов, істина» тобто «імена Бога»¹², спонукаючи до нового переживання досвіду Бога, як дискурсу хвали. Як вказує Блаженнійший, Бог «милостивий і щедрий Податель благ кожному із нас готовий подати те, що ми просимо, і більше того»⁹, але від людини залежить, чи зможе вона «вмістити в своєму грішному єстві ті благодатні дари», чи здатна вона прийняти і цінувати їх, чи достойна їх отримати⁹. Розкриваючи взаємодію Божественної та людської волі у питанні спасіння, митрополит наголошує: «Воля Божа щодо людини завжди блага і довершена». Божа воля завжди «спрямована на те, щоби принести людині вічне блаженне життя». Інша воля є людською, і від неї також «залежить здійснення волі Божої над людиною в силу наданої нам свободи». Він зауважує: «Коли ми хочемо – ми приймаємо волю Божу, і вона звершується над нами. Коли ми волі Божої не приймаємо – вона залишається не здійсненою. Воля Божа для нас – ніби весільне свято, яке господар приготував для покликаних гостей, але не всі скористалися його гостинністю. Воля Божа – це ніби ті таланти, які пан роздав своїм слугам, але одні використали їх для примноження багатства, а інший – закопав у землю, залишивши подароване безплідним»¹³. В означеному виражається сутність богослов’я модерну, в якому акцентується на реальності суб’єкта, його думці та виборі, але одночасно на його відповідальності за власний вибір та перед Іншим, завдяки відкритості до якого він і стає очевидним. У зазначеному розкриваються і базові засади «відкритого православ’я» – розуміння свободи людини, її волі як фундаментальної цінності людської особистості, її ідентичності. Навіть в умовах ризику втрати зв’язку людини з джерелом її існування «відкрите православ’я», на відміну від російського фундаменталізму, наголошує на неприпустимості застосування примусу людини щодо її життєвих, моральних та світоглядних виборів¹⁴.

Водночас усе в житті людини, на його думку, залежить від волі Божої. Митрополит Епіфаній, звертаючись до Святих Отців, зауважує: «Святі отці порівнюють човен, в якому пливли апостоли, із нами, людьми, море – зі світом, а бурю – із тими спокусами і негараздами, які трапляються людям на шляху спасіння. В нічній пітьмі, що оточує нас, серед цих бурхливих життєвих хвиль ми можемо знайти спокій, мир і безпеку тільки у твердому переконанні і вірі в те, що Господь біля нас і опікується нами, що все, що відбувається з нами, відбувається не просто так, а з волі Божої»¹⁵. Отже, важлива людська чеснота – свобода волі – є її найбільшою чеснотою і найбільшою спокусою одночасно, причиною розділеності людини, яку вона обов’язково повинна подолати.

Людина повинна відновити цілісність. Цілісність, яка у Богові є кінцем розділення, в людині можлива лише за умови життя відповідального та вдумливого щодо себе, відмінного від звичного, споживацького способу. У проповіді на «Неділю 4-ту після Пасхи, про розслабленого» митрополит Епіфаній, звертаючись до вірних, концентрує увагу на тому, що ми «повинні взяти на себе відповідальність жити, як людина, яка вже більше не розділена в собі, в якій немає постійної війни між добром і бажанням зла. Ми повинні стати цілісними. Щодо Бога це означає кінець розділенню, щодо себе це означає те дерзання, яке нам дозволяє жити не поверхнево, не просто так, а жити вдумливо, глибоко, жити всією глибиною свого життя і своєї душі»¹⁶.

Відновлення цілісності, узгодження власної волі з Божественною волею можливе через Любов. Як зауважує ієрарх, Бог, «створивши людину абсолютно свобідною, зі Своєї любові Він не примушує її ні до добра, ні до зла, бо наділив її всіма чеснотами, якими вона може відрізнити добро від зла і обрати щось одне»⁶. Наділивши людину усіма чеснотами, Господь очікує від неї іншого прояву її природи – любові. Через любов, навчає Митрополит Епіфаній, «яку отримала людина від Господа, і завдяки їй, будучи свобідною, може уподібнитись Йому. Любов вища за усі духовні дари, бо, за словами апостола Павла, є «сукупністю довершеностей» (Кол. 3:14). «Хто не любить, – каже святий «апостол любові» Іоан Богослов, – той не піз- нав Бога, бо Бог є любов»⁶.

Чільне місце в проповідях Блаженнійшого посідає питання віри. Він говорить про те, що «віра була потрібна сліпцям для зцілення, віра потрібна і нам у справі нашого спасіння», наголошує на тому, що Богові приємна «наша проста і щира віра», бо вона «сильно діє»¹⁷. Оскільки в сучасному світі «Господні слова «просіть і дасться вам; шукайте і знайдете; стукайте і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють (Мф. 7:7-8) залишаються актуальними у всі часи»¹⁷. Звертаючись до думки Іоана Золотоуста, він наголошує: «Спаситель не завжди вимагав віри від страждаючих, а особливо тоді, коли вони ще не починали володіти розумом або позбавлялись його через хвороби. Але тут і хворий виявив свою віру. Бо, не маючи віри, він не погодився б, щоб його підняли на покрівлю дому і звідти спустили до Христа»¹⁷.

Усі чудеса, які творив Господь, були поєднанням волі Божої до спасіння людини та щирої віри людини. Митрополит наголошує на тому, що «істинне чудо Боже завжди є даром і двосторонньою взаємодією Творця з творінням. Господь подає, а людина приймає через силу віри. І саме на цій силі віри, яка стає містком між Богом і людиною, між Творцем і сотвореним, наголошує Христос. Він заохочує віру жінки, зціляючи її лише через доторкання до ризи та виявляючи її віру заради напоумлення і натхнення для багатьох. Він заохочує і віру Іаїра, заради якої навіть померла дочка його повертається до життя. І через ці приклади Бог сьогодні заохочує до живої, діяльної, осмисленої віри і кожного з нас»¹³. І сьогодні чимало існує цих свідчень, тому і говорить Епіфаній: «Ми чуємо нині ці свідчення. Ми отримуємо урок того, як Бог діє, коли людина відкриває для Нього двері свого серця і дає Йому перше місце у власному житті, цілковито довіряючись Йому»¹³.

Щира віра разом із любов’ю до ближнього була притаманна тим, хто йшов до Господа, «не замислюючись над тим, що чинять»¹⁸, і Господь завжди відповідав їм. Так і святі, «оживлені любов’ю до Бога, вони самовіддано прагнули до моральної чистоти, боролися з гріхом в різних його проявах, і завдяки цьому сподобилися такої духовної чистоти, ставши носіями Святого Духа. Їхня віра в Христа Ісуса виражалася в богоугодному житті»¹⁹. Крім того, вони «подвигами благочестя і любові з всецілою самовідданістю Богу завдяки божественній благодаті преображались із цих, подібних до нас, людей на святих жителів небесного Єрусалиму»²⁰. У зазначеному ми бачимо певний синтез природного богослов’я, яке виходить завжди із віри, та містичного богослов’я, яке народжувалось і існує в переживаннях, в кенотичному прагненні до Бога.

Наведені приклади антропології Митрополита Епіфанія є свідченням втілення ідей «відкритого православ’я» в межах поміркованого консерватизму з елементами паламізму  та  неопатристичного  екзистенціалізму, в яких утверджуються базові цінності християнства – свобода, гідність, любов, які суголосні і базовим цінностям сучасного демократичного європейського суспільства. Однак євангелізація суспільства здійснюється Предстоятелем ПЦУ через акцент на місці віри людської в її житті земному та вічному, що вказує на повернення богослов’я митрополита до есхатологічної проблематики. Певною мірою це може бути зумовлене новітніми викликами людській свободі в царині світської етики та моралі, прав людини щодо її тіла тощо. У межах «відкритого православ’я» свобода людини є найбільшою її цінністю, як це було уже продемонстровано вище на прикладах проповідей Митрополита Епіфанія.

В  еклезіології  Блаженнійший  наслідує основні наративи Вселенського Патріархату, важливими принципами якого є відкритість до обміну духовними традиціями та богословськими позиціями. Певною мірою йдеться і про реформацію Церкви в контексті діалогу з модерністю, який, на думку архімандрита Кирила Говоруна, дозволяє Церкві «відкрити наново власний первинний етос» та бути здатною до розвитку²¹. Зокрема, в Доповіді Предстоятеля на Архієрейському Соборі в 2019 р. взаємодії Церкви з іншими Помісними Церквами, з конфесіями та релігійними організаціями присвячується окремий розділ, в якому наголошується на високій оцінці «оновлення понад тисячолітнього особливого духовного зв’язку нашої Церкви зі Святою Горою Афон, з її чернечими обителями. Адже саме звідти преподобний Антоній Печерський, уродженець чернігівського Любеча, приніс до київських пагорбів досвід і традицію аскетичного, подвижницького життя, заклавши основи чернечого уставу на Руси»³, виражається впевненість у тому, що відновлення та зміцнення зв’язків з чернечими обителями Афону призведе до позитивного розвитку і Помісної Церкви України.

Відкритість до впливів різноманітних православних богословських течій і шкіл підтверджується розвитком обміну досвідом в освітянській сфері, між студентами та викладачами богословських шкіл України та закордонними центрами науки та освіти^{22 23 24 25}. Підтвердженням того є навчання українських студентів у богословських закладах Греції.

Відкритість до діалогу з іншими конфесіями базується на розумінні того, що така відкритість «значно більше відповідає євангельським настановам». Зокрема, в Доповіді наголошується на тому, що Помісна Православна Церква України має добрі відносини з «Греко-Католицькою та Римо-Католицькою Церквою, з низкою протестантських конфесій, з єпархією Вірменської Апостольської Церкви»³, що не впливає на «вірність Православ’ю», оскільки «загальновідомою є різниця між Православною та Католицькою Церквою, між якими немає євхаристійного єднання в силу відмінності у віровченні, зокрема у важливих догматичних питаннях»³.

Відкритість до діалогу з іншими конфесіями розвивається в межах утвердження принципу єдності в різноманітті, що забезпечує «збереження міжконфесійного миру в Україні, недопущення розпалення ворожнечі та протистояння на релігійному ґрунті»³. У Доповіді акцентується на тому, що Православна Церква України має вже більше ніж 20 років успішного досвіду «співпраці християн, мусульман та юдеїв України в рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Разом ми відстоюємо традиційні моральні та духовні цінності, захищаємо свободу віросповідання, як інституція українського громадянського суспільства турбуємося про добрий напрямок його розвитку»³. Дотримання принципу «єдності різноманіття» відповідає загальним світоглядним настановам і українського суспільства, яке має тривалий історичний досвід толерантного ставлення до різноманітних релігійних організацій.

У богослов’ї митрополита Епіфанія спостерігається і суголосність із богослов’ям Патріарха Варфоломія у питаннях відповідальності за створіння²⁶. Зокрема, у Всесвітній день захисту тварин на своїй сторінці у Facebook зауважує: «Бог створив природу нашої землі для розвитку в гармонії та любові. Її невід’ємною частиною є тваринний світ. Господь доручив людині відповідальне завдання піклуватися про кожне Своє творіння, аби ми дбали не лише про себе, але і про братів наших менших». Він закликає до відповідальної оцінки ставлення людини тих, хто населяє нашу планету, наголошує на нерідкому споживацькому ставленні людини до тварин, на її жорстокому ставленні до звірів з метою розваг, у випадку дресирування, або ж заради отримання фінансової вигоди. Наголошуючи на невідповідності подібних дій людини Божому замислу, митрополит закликає до відновлення природної гармонії, одним із важливих елементів чого є гуманне ставлення до тварин: «Як Предстоятель Православної Церкви України можу засвідчити: ми підтримуємо благі справи, спрямовані на захист природного середовища та його жителів. Господь сотворив і тварин, і людей у гармонії «і побачив Бог усе, що Він створив, і ось, добре воно» (Бут. 1:31). Отже, турбуючись про тварин, ми показуємо, що віримо Божому Слову, і той, хто має в серці віру, свідчить про неї справами, зокрема і дбайливим ставленням до природи та захистом тварин від жорстокості. Бережімо їх своїм піклуванням та добром!». Означене вказує на позицію Церкви у питаннях збереження довкілля.

Висновки. Здійснений короткий оглядовий аналіз праць митрополита Епіфанія дає можливість виокремити основні принципи його богослов’я, які походять з усвідомлення необхідності народження нової частини Тіла Церкви з урахуванням водночас багатого попереднього духовного досвіду Церкви, шанування усіх її здобутків, через прославлених перед Богом її святих, яка буде органічною щодо Вселенського Православ’я, але водночас збагатить його розкриттям дарованих Богом її народові талантів, виявом притаманних українському народу рис – любові до Бога, любові до Батьківщини, шанування природи, щирого ставлення до інших народів та культур, створення Церкви, яка збагатить традицію добром та красою сучасного світу.

У богослов’ї митрополита Епіфанія чітко простежуються й відчутні впливи неопатристики, персоналізму, паламізму, феноменології, однак унікальність його богословського методу полягає у поєднанні теоретичного із практичним досвідом, що дозволяє говорити про богослов’я ієрарха як про моральне богослов’я. Серед принципів «відкритого Православ’я» важливо відзначити формування православної особистості, відкритої до сприйняття Іншого, але на основі глибокої віри, праведного життя, вільного вибору, свободи волі, живого вияву Любові із глибоким вкоріненням у спільнотне життя Церкви. У контексті еклезіології основними принципами постають відкритість світу, а не відгородженість від нього, що виявляється в розвитку благодійної діяльності та милосерді, просвітництві, відкритості до обміну духовними традиціями та богословськими позиціями, міжцерковному та міжрелігійному діалозі, відповідальності за створіння.

 Джерело: doi.org

Список використаних джерел:

1. John D. Zizioulas. (2006). Being as Communion, ed. by Paul McPartlan, T & T Clark: London, 40 p.[↩]
2. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 23 с.[↩]
3. Доповідь Предстоятеля на Архієрейському Соборі 14 грудня 2019 р. URL: https://www.pomisna.info/uk/document-post/dopovid-predstoyatelya-na-arhiyerejskomu-sobori-14-grudnya-2019-r/.[↩][↩][↩][↩][↩][↩][↩]
4. Дорошенко, Ю. Натхненне слово на шляху до спасіння. URL: https://risu.ua/nathnenne-slovo-na-shlyahu-do-spasinnya_n106557.[↩]
5. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 95 с.[↩]
6. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 102 с.[↩][↩][↩]
7. Епіфаній Митрополит. (2023). Якби не було гріхопадіння, якби людська природа була вільною від дії зла – то і хвороб не існувало би. Православна Церква України. URL: https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/yakby-ne-bulo-grihopadinnya-yakby-lyudska-pryroda-bula-vilnoyu-vid-diyi-zla-to-i-hvorob-ne-isnuvalo-by-mytropolyt-epifanij/. [↩]
8. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 75 с.[↩]
9. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 77 с.[↩][↩][↩]
10. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 84 с.[↩]
11. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 58 с.[↩]
12. Христокін, Г.В. (2019). Методологія православної теології в її парадигмальних трансформаціях. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософських наук. К., 393 с. URL: https://old.npu.edu.ua/images/file/vidil_aspirant/dicer/D_26.053.21/Khristokin_Diser1.pdf.[↩]
13. Проповідь Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія у двадцять другу неділю після П’ятидесятниці. URL: https://www.pomisna.info/uk/vsi-novyny/syla-viry-tse-svidomyj-akt-lyudskoyi-voli-koly-lyudyna-daye-zgodu-na-diyu-tvortsya-shhodo-neyi-samoyi-mytropolyt-epifanij/.[↩][↩][↩]
14. Коваленко, Ю.І. (2021). Концепція «відкритого православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Київ, с. 67-70. URL: https://www.academia.edu/52935057.[↩]
15. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 92 с.[↩]
16. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 27 с.[↩]
17. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 81 с.[↩][↩][↩]
18. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 81 с.[↩]
19. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 54-55 с.[↩]
20. Епіфаній (Думенко), архієпископ. (2012). На шляху до спасіння: проповіді, слова, послання, промови, доповіді, інтерв’ю. Київ : [б.в.]. 58 с.[↩]
21. Говорун, К. (2018). Риштовання Церкви: вбік постструктуральної еклезіології. Говорун. К.: Дух i Лiтера. 229 с.[↩]
22. Підписано Договір про співпрацю з Православною академією Крита. URL: https://kpba.edu.ua/novyny/akademia/pidpysano-dohovir-pro-spivpratsiu-z-pravoslavnoiu-akademiieiu-kryta/.[↩]
23. Домовленість про співпрацю з Патріаршим університетом Церковною академією Криту. URL: https://kpba.edu.ua/novyny/akademia/domovlenist-pro-spivpratsiu-z-patriarshym-universytetom-tserkovnoiu-akademiieiu-krytu/. [↩]
24. ВПБА розвиває співпрацю в Греції (част.1). URL: http://www.vpba.edu.ua/news/vpba-rozvivae-spivpracyu-v-grecii-chast1.[↩]
25. ВПБА розвиває співпрацю в Греції (част. 2). URL: http://www.vpba.edu.ua/news/vpba-rozvivae-spivpracyu-v-grecii-chast-2.[↩]
26. Вселенський Патріарх Варфоломій. (2011). Віч-на-віч із Таїною. Православне християнство у сучасному світі. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 124-134 с.[↩]