Антропологічні перспективи концепції «відкритого православ’я»

Мало дослідженим, але актуальним в антропологічній та, власне, і соціальній перспективі є концепція «відкритого православ’я», яка має внутрішній ресурс для подолання розділення православних на ворогуючі табори та, як в богословському контексті, так і в практичному вимірі, формування цілісної православної свідомості та самосвідомості, що є надзвичайно актуальним в сучасних українських реаліях.

Важливою рисою цієї концепції є її відповідність українській ментальності, характерними рисами якої, з давніх давен, були глибока релігійність у поєднанні із щирою толерантністю до інших вірувань. Зокрема, Анатолій Колодний серед характерних рис релігійних процесів в Україні виділяє поліконфесіоналізацію «релігійного життя при загалом толерантному ставленні українця до різних конфесійних виявів релігійності»¹. Водночас, проблемним її полем є багатовіковий вплив на українське православ’я російської імперської ідеології, яка потужно транслювалась в український соціум через Церкву, формуючи богослов’я вороже щодо інших релігій та законсервоване у капсулі власної «істинності», що і стало причиною сформованого на сьогодні специфічного типу українського православного, в якому узгоджуються любов до Бога та пошук шляху до Нього та, одночасно, вороже ставлення до православного іншої української православної конфесії.

Не зважаючи на те, що творці концепції «відкритого Православ’я» визначають еклезіологію важливою її складовою², між тим ретельний аналіз змісту вказує на її глибоку антропологічну сутнісну вкоріненість. Зокрема, «На думку авторів концепції «відкрите Православ’я – це неієрархічна соборноправна спільнота православних християн з відкритою громадянською позицією, які займаються освітою і просвітою та, спираючись на традиції Православ’я та сучасне знання намагаються втілювати біблійні цінності у власному житті та спільних проектах. Відкрите Православ’я – це: Православ’я, відкрите до суспільства і людей; Православ’я відкрите до знань і технологій; Православ’я відкрите до діалогу і пошуку відповідей; Православ’я, відкрите до інших конфесій і релігій; Українське православ’я, яке відкрите до Світового православ’я; Православ’я, яке відкривається; Православ’я яке відкриває себе собі; Мережа людей і проектів»³. Відтак, «відкрите Православ’я» не є організацією чи окремою Церквою, певною мірою воно не є і завершеною богословською течією. «Відкрите Православ’я» є «ідея, яку кожен, хто її сприймає, може втілювати у власному житті і у власному проекті»⁴.

Абсолютно очевидним є те, що означена концепція може набути життєздатності лише за умови формування нового типу православної особистості, яка в собі буде втілювати зазначені якості – відкритість до життя у широкій палітрі його проявів. Означена відкритість потребує внутрішньо вільної, волелюбної людини. Через це прот. Георгій Коваленко неодноразово посилається на світоча української філософії Григорія Савича Сковороду та українського філософа свободи Тараса Шевченка, як виразників української традиційної ментальності, зазначаючи, що «саме завдяки Шевченкові в українському народі та українській церкві не згас дух прагнення незалежності. Натомість Сковороді ми завдячуємо оригінальністю української філософської традиції»⁵.

Важливою чеснотою українського «відкритого» православного є його здатність базувати свої життєві вибори на біблійних заповідях, але з критичним аналізом суспільної та соціальної ситуації в якій він знаходиться. Це одна із важливих антропологічних чеснот, в якій закладена здатність до подолання особистісного догматизму. Прот. Георгій Коваленко звертається до біблійного прикладу жінки, яка хоче бути вільною. Зауважуючи на тому, що у неї є вибір між двома типами поведінки, він наголошує на важливій антропологічній даності – свободі вибору, яка, згідно християнства, завжди діє в людині, якщо навіть вона цього не усвідомлює. Зокрема, Г.Коваленко задається питанням: «Який вихід їй можна запропонувати?»⁶. Відповідаючи, він спершу змальовує образ переважної більшості православних з догматизованою свідомістю, які не здатні подолати «букву» Закону – «підкоритися, змиритися і терпіти, навіть, якщо не любиш, і, навіть, коли б’ють». Інший варіант – євангельська притча Христа про подружню зраду із якої очевидним є те, що терпіння та покора не здатні оживити шлюб, який вже помер⁶. В українських реаліях православний повинен розпізнати зраду церкви, яка підкорилася неоімперській ідеології «руского міра» – це специфічна метафора шлюбу, який вже помер, де під шлюбом розуміється ідеологія, яка вже є мертвою для України, ідеологія сліпої покори, втрати свободи та ідентичності.

В концепції «відкритого Православ’я» свобода, яка в православній богословській антропології є ключовою характеристикою розуміння людини як образу Божого, набуває свого поглиблення. Це найголовніша чеснота та цінність, оскільки «Бог дарував людям Свободу ще в Раю і підтвердив це на Синаї в першій же Заповіді: «Я Господь, Бог твій, що вивів тебе… з дому рабства»⁷.

Водночас, за умов постійного декларування богословами цінності свободи сучасний православний нерідко демонструє протилежні їй якості – патерналізм, догматизм та консерватизм. Людина, поєднуючи в собі духовні та соціально-біологічні якості, реалізує існуючу в ній свободу як в межах природної детермінації та соціо-культурної обумовленості, так і поза їхніми межами. В межах природної детермінації та соціо-культурної обумовленості людині властиво здійснювати свободу вибору, але поза їх межами людина здатна творити власну особистість, здатна на прояв свободи бути іншою. На думку митрополита Йоана Зізіуласа свобода вибору людини завжди обмежена певною доступною людині кількістю варіантів⁸. Проявляти ж свободу волі людині властиво в межах її природного устрою та структури внутрішньої взаємодії волі та інших сфер індивідуалізованої природи людини в такий спосіб, що вона це здійснює і поза сферою віри.

Якісно відмінна свобода вибору та волі базується на розумінні особистісного образу буття, в якому стверджується онтологічна первинність особистості у відношенні до природи, відповідно до образу буття Святої Тройці⁹. Означене є можливістю для людини повного вираження творчого потенціалу особистості, який найбільшою мірою розкривається у спілкуванні людини з Богом та у людському спілкуванні. Зокрема, у соціальній доктрині Православної Церкви «За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви» наголошується: «Сказати, що ми створені для служіння Богу, означає стверджувати, що ми покликані до спілкування в любові: до сопричастя Царству Отця, і Сина, і Святого Духа; і через спілкування з Богом-Трійцею – до любовного спілкування зі своїми ближніми і з усім космосом»¹⁰.

Водночас, на рівні соціокультурної обумовленості особа програмується соціальними, релігійними та культурними ідеологемами. Зокрема, Георгій Коваленко показує як скорочена форма заповіді «Я, Господь Бог твій. Нехай не буде в тебе інших богів, крім Мене»¹¹ стала фундаментом для формування «закритого» типу православного віруючого, для якого свобода можлива лише в чітко визначених межах і вірність Богові автоматично переноситься на вірність одній єдиній Церкві. Таким чином, визнання цінності свободи на теоретичному, богословському рівні перетворювалось на закріпачення свідомості на рівні буденному. Тому важливим, на думку Георгія Коваленка, є повний текст означеної заповіді, який був цитований свт. Петром (Могилою) ще у XVII столітті – «Первая заповедь сія: Аз есмь Господь Бог твой, изведый тя от земли Египетскія, от дому работы. Да не будут тебе бози иніи разве Мене»⁷. Повний текст заповіді формує зовсім іншу антропологію, оскільки в першу чергу вказує на цінність свободи, на сутнісне людське покликання бути вільною.

Варто звернути увагу на важливу антропологічну тенденцію «відкритого Православ’я». В той час, коли християнські лідери пропонують знайти вихід із кризового стану сучасного суспільства в Любові, оскільки Любов в Православ’ї «розглядається в якості найвищої онтологічної характеристики Пресвятої Трійці»¹² і, в такий спосіб, є онтологічним базисом для єдності та свободи, концепція «відкритого православ’я» не бере цю тенденцію на озброєння, а наголошує на інших важливих людських чеснотах, зокрема на взаємній довірі і спільних цінностях, на необхідності врахування інтересів кожної із сторін взаємодії та необхідності поваги до автономії кожної людини, структури чи проекту¹³. Означена тенденція вказує на оригінальність концепції та утвердження власного шляху, який більшою мірою базується на соціальних засновках, а, відтак, і на антропологічних чеснотах, які притаманні широкому загалу, ніж на богословських, які потребують глибокого занурення в духовну спадщину Православ’я.

Проблема формування активної життєвої позиції, тобто відкритості до світу, на противагу «закритості» до світу, що є характерним для російського православ’я, вирішується в межах також і теологічної естетики. Сучасне мистецтво виступає однією із важливих платформ на яких можливе формування новітньої самосвідомості православного. Сучасне мистецтво, порушуючи найболючіші теми сьогодення України здатне бути дорогою до Бога, оскільки в символах та образах його відображаються нерідко фундаментальні основи православної онтології. Зокрема, проект «Ікони на ящиках з-під набоїв» Софії Атлантової та Олександра Клименка символізує перемогу життя над смертю, де символом смерті є ящик від зброї, а символом життя – ікона¹⁴.

Концепція «відкритого Православ’я» формує чітку громадянську позицію віруючого, яка відповідає богослов’ю миру, оскільки «ніщо так не суперечить волі Бога щодо істот, створених за Його образом і подобою, як насильство людини над людиною, і немає більшого блюзнірства, ніж організована практика масових убивств»¹⁰. Слідуючи офіційній позиції Константинопольського патріархату щодо утвердження цінності життя, православні покликані до миробудування в широкому контексті – від особистісної позиції до суспільної думки. Приймаючи до реалізації гасло «Україна – наш спільний дім», православному рекомендується слідувати наступним миротворчим заходам: « – молитися з мир в Україні, за зцілення по подолання суспільних розломів, відновлення справедливості, правосуддя та верховенства права; – відмовитися від вживання мови ворожнечі на адресу один одного, в тому числі на адресу представників інших конфесій, спільнот, соціальних груп, політичних партій, органів влади; – розвивати міжконфесійну співпрацю в різних царинах, спрямованих на утвердження справедливості та розбудову миру…; – творити в суспільстві культуру екуменічної та міжрелігійної співпраці на благо всіх співгромадян, заохочувати до позитивних ініціатив та відзначати позитивний досвід співпраці»¹⁵.

В сучасних умовах війни означена проблема є однією із найважливіших антропологічних проблем, оскільки порушує перед православним найскладнішу задачу – зберегти любов в серці в умовах зла, насильства та ненависті. Слідуючи за зовом природних пристрастей відповідати негативними емоціями на зло є абсолютно природньо, і водночас, будь-яке насильство – це «гріх par excellence. Воно цілковито суперечить нашій створеній природі й надприродному покликанню шукати союзу любові з Богом і ближнім. Воно заперечує божественний порядок реальності, тобто порядок миру, спілкування й милосердя. Воно заперечує і пригнічує божественну гідність, властиву кожній душі, і зазіхає на образ Божий у кожному з нас»¹⁰.

В той же час, православ’я шануючи усіх мучеників за мир «як свідків сили любові» та закликаючи кожного слідувати шляхом миротворення, усвідомлює, «що в занепалому і роздробленому світі бувають періоди, коли не існує виключно мирних засобів плекати мир для всіх. Беззастережно засуджуючи всілякого роду насильство, воно, однак, визнає трагічну необхідність того, щоб окремі особи, спільноти або держави використовували силу для захисту себе та інших від безпосередньої загрози насильства»¹⁰.

В межах богослов’я миру розглядається і проблема взаємодії з навколишнім природним світом. Концепція «відкритого православ’я» є суголосною з позицією патріарха Варфоломія, якого, відповідно до його осьового служіння, називають «зеленим» патріархом. Георгій Коваленко акцентує увагу на тому, що релігійне життя не вичерпується чистотою та святістю духовного світу, а перебуває в тісній взаємодії з навколишнім світом. Сучасний стан залучення повсякденності людини у взаємодію з досягненнями науки і техніки, які не завжди є нейтральними щодо природи і часто є шкідливими, потребує формування нового типу мислення людини та нового способу життя¹⁶.

Передусім, необхідно сформувати нову екологічну свідомість в якій людина поверне творінню, яке було замислене Богом, його гідність, оскільки воно є «благим творінням Божим і благодатним даром усім Його створінням»¹⁷. Сформована сучасним споживацьким суспільством позиція ставлення до природи, як до невичерпної комори, повинна змінитись на раціональне та свідоме ставлення, оскільки до спасіння покликана не лише людина, але і вся космічна реальність. В такий спосіб, шлях людини до спасіння з необхідністю передбачає і її місію щодо природи, її відповідальність та «невтомну турботу про цілісність і процвітання» творіння¹⁷.

Формування нових акцентів у самосвідомості людини неможливе поза зверненням до моральної площини, особливо коли йдеться про шляхи побудови діалогу між різними релігійними течіями та «обміну культурними надбаннями і духовними дарами як на рівні держав, так і на рівні церков»¹⁸. Мораль, як загальнолюдська цінність, найбільшою мірою є місцем зіткнення добра та зла, свободи та неволі, освіченості та невігластва. Високоморальна особистість здатна втілювати в собі моральний імператив Канта, який вимагає від суб’єкта чинити «лише відповідно такій максимі, керуючись якою ти водночас здатен побажати, щоб вона стала всезагальним законом»¹⁹. Означена максима, хоча і не є християнським каноном, між тим найбільшою мірою виражає ключову категорію антропології «відкритого Православ’я» – людяність, оскільки вчиняючи морально людина являє собою все людство.

Означене походить із розуміння того, що моральна дія завжди є дією універсального характеру, тобто вона перевершує конфесійні чи культурні, чи етнічні вимоги. В такий спосіб, мораль – є фундаментом єдності людства. Оскільки, «відкрите православ’я пропонує нову модель і новий формат єдності релігійної спільноти України, яка передбачає плюральність і багатовимірність відносин, де не знищується унікальність жодної з релігійних спільнот і вітається релігійне, конфесійне і юрисдикційне розмаїття»¹⁸ єдино можливим шляхом забезпечення означеної пропозиції є формування нової внутрішньої людини в основі якої є людяність. Формування людяності в собі завжди передбачає здатність побачити її в Іншому, здатність бути відкритим.

І хоча, як сказано в соціальній доктрині «За життя світу…» «наразі видима єдність усіх <> видається лише далеким сподівання»¹⁷ між тим, послідовне слідування зазначеній концепції з необхідністю принесе свої плоди. Християнське розуміння єдності передбачає єдність між Богом і людством на основі діалогу, який «ініціюється Богом і ведеться через Божественний Логос»¹⁷. Формуючи новітню еклезіологію, яка наголошує на тому, що Церква «відкрита до всього, що тільки ісинне, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що гідне слави, що тільки чеснота та похвала»¹⁷ Церква формує і нову антропологію, в якій людина є також відкритою.

Оскільки Церква «існує як конкретна реальність містичного Тіла Христового», то кожен православний будучи складовою частиною цього Тіла, слідує онтологічно її шляху. Слідом за відкритістю Церкви, яка, водночас, мислить себе «як єдину, святу, соборну й апостольську Церкву», православний покликаний з повноти Любові, наявної в Церкві, ділитися «духовними багатствами своєї традиції» не хизуючись власною істинністю, а «із бажання вчитися з досвіду християн усього світу».

Будучи ідейно суголосним із соціальною концепцією «За життя світу…» «відкрите Православ’я» вітає релігійне, конфесійне і юрисдикційне розмаїття, виходячи із розуміння того, що «повнота таїни Логосу Божого виходить за межі людського розуміння й розкривається настільки численними й дивовижними способами, що їх неможливо порахувати або осягнути»¹⁷. І так, як Церква в цілому «шукає діалогу з іншими релігійними традиціями не з бажання змінити зміст своєї віри і тим паче не з сумніву щодо достатності цього змісту, але з побожної любові до всіх, хто шукає Бога і Його блага, з твердим переконанням, що Бог не виключив жодного народу з участі в пізнанні Його слави і благодаті»¹⁷, здатність до сприйняття релігійного та конфесійного різноманіття постає однією із «антропологічних» чеснот «відкритого» православного віруючого.

Висновки. Соціокультурні та політичні умови становлення незалежності України створили передумови для появи на основі традиційної християнської антропології в межах концепції «відкритого Православ’я» унікального типу православної антропології. Її важливою характерною рисою є вкорінене в українській ментальності толерантне ставлення до інших релігійних поглядів та вчень. З цього можна зробити висновок, що властива українцю відкритість до різноманіття людського світоглядного світу виявилась на часі і збагачує своїм прикладом християнську антропологію в цілому. В той час як богослов’я Іншого та літургійне богослов’я лише в останні століття почали поступово формувати основи для відкритого сприйняття різноманіття культур та народів, українська ментальність та православність була практичним втіленням цієї відкритості.

Важливим в антропологічному аспекті є спадковість культурного та релігійного засновків. Притаманна українцю толерантність та волелюбність, які розкриті в філософській та філософсько-богословській думці України, в працях Г. Сковороди, Т. Шевченка та інших українських мислителів уможливила, попри століттями цілеспрямоване транслювання імперської російської ідеології, збереження осьового фактору національної самосвідомості, прагнення до свободи вибору та отримання Церкви, яка б втілювала найголовніші християнські чесноти – свободу, творчість та Любов. В такий спосіб, запропонована концепцією «відкритого Православ’я» модель «відкритої» православної особи не є штучною антропологічною концепцією на кшталт «радянської людини», а є продовженням вкоріненої унікальної української самосвідомості, що розкриває перед «відкритим Православ’ям» широкі антропологічні перспективи.

Питання формування нової екологічної свідомості, яке потужно розвивається Вселенським Патріархом Варфоломієм, виходить за межі виключно необхідності, як зауважує Григорій Коваленко, «переосмислення і змін екологічної культури в богослов’ї та богослужбових практиках», а потребує сутнісної трансформації суспільної свідомості, в якій Православ’я може відігравати одну із ключових ролей через традиції та обряди. «Відкрите Православ’я» оскільки не є новою релігійною структурою, а є соціально-православною концепцією має внутрішній потужний потенціал для формування новітньої суспільної екологічної свідомості широкого загалу на ґрунті православних звичаїв, традиції та вчень.

В умовах війни зростає роль естетики в антропологічному аспекті. Постійне споглядання і переживання горя та страждань занурюють людську свідомість у негативні прояви людського життя. Богословська естетика здатна переорієнтовувати людську свідомість із «смерті» до «воскресіння». Тому практика тісної взаємодії із сучасним мистецтвом, що її проводить «відкрите Православ’я» поєднує світське та релігійне у відповіді на сенсожиттєві питання особистості та суспільства. Мережева модель «співпраці людей і проектів, де взаємодія базується на спільних цінностях» формує платформу для широкого розкриття творчого потенціалу людини, її образу та подоби Бога.

На ґрунті вище зазначених антропологічних чеснот, які розкриваються в проектах «відкритого Православ’я» формується важлива антропологічна якість – миробудування, яка відіграє, в контексті християнства, важливу роль у дії спасіння, оскільки «блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться», відповідно до заповіді Ісуса Христа.

Вище зазначене вказує на потужний антропологічний потенціал концепції «відкритого Православ’я», як в контексті сучасних українських реалій війни, так і в широкому світовому контексті. Концепція «відкритого Православ’я» може виступати базисом для подальшого розвитку української православної богословської думки у всьому спектрі її проявів.

Джерело: doi.org

ЛІТЕРАТУРА:

1. Колодний А.М. Основи Релігієзнавства: курс лекцій. Дрогобич: Коло, 2006. 114 с.[↩]
2. Коваленко Ю.І. Концепція «Відкритого Православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Київ, 2021. 58 с.[↩]
3. Коваленко Ю.І. Концепція «Відкритого Православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Київ, 2021. 59 с.[↩]
4. Коваленко Ю. Відкрите Православ’я як альтернатива і перспектива. Українське релігієзнавство. 2018. No 86. С. 55.[↩]
5. Коваленко Ю.І. Концепція «Відкритого Православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Київ, 2021. 36 с.[↩]
6. Коваленко Георгій, протоієрей. Мирний план для православних юрисдикцій України. Стратегії примирення. Роль Церков в Україні (під заг. ред. С.М. Бортника). Київ: Видавництво «Ріджи», 2021. 101 с.[↩][↩]
7. Коваленко Юрій (Георгій). Як із заповіді зникла свобода і чому важливо її повернути. Релігійна свобода: на перехресті епох, країн і культур. Науковий щорічник. No 19. За заг. ред. проф. А.Колодного. Київ: УАР, 2015–2016. С. 42–44.[↩][↩]
8. Йоан Зізіулас. Буття як спілкування. Дослідження особистісності і Церкви. / Пер. з англ. Київ: Дух і літера, 2005. 42 с.[↩]
9. Йоан Зізіулас. Буття як спілкування. Дослідження особистісності і Церкви. / Пер. з англ. Київ: Дух і літера, 2005. 276 с.[↩]
10. За життя світу. На шляху до соціального етосу. Соціальне вчення Православної церкви. URL: https://risu.ua/za-zhittya-svitu-na-shlyahu-do-socialnogo-etosu-pravoslavnoji-cerkvi_n103522 [↩][↩][↩][↩]
11. Православний катехізис. Основи християнського віровчення. Київ: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 2012. 250, 259 с.[↩]
12. Гаврилюк  Т.  В.  Людина  в  християнській  антропології ХХ – ХХІ століття. Монографія. Київ: ТОВ «НВП «Інтерсервіс», 2013. 242 с.[↩]
13. Коваленко Ю.І. Концепція «Відкритого Православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Київ, 2021. 196 с.[↩]
14. Коваленко Ю.І. Концепція «Відкритого Православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Київ, 2021. 202 с.[↩]
15. Коваленко Ю.І. Концепція «Відкритого Православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Київ, 2021. 104 с.[↩]
16. Коваленко Ю.І. Концепція «Відкритого Православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Київ, 2021. 109 с.[↩]
17. За життя світу. На шляху до соціального етосу. Соціальне вчення Православної церкви. URL: https://risu.ua/za-zhittya-svitu-na-shlyahu-do-socialnogo-etosu-pravoslavnoji-cerkvi_n103522[↩][↩][↩][↩][↩][↩][↩]
18. Коваленко Ю.І. Концепція «Відкритого Православ’я»: функціональність та перспективи розвитку. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. Київ, 2021. 14 с.[↩][↩]
19. Кушаков Ю.В. Кант (Kant) Іммануїл. Історія філософії. Словник. URL: https://pidru4niki.com/69789/filosofiya/kant_kant_immanuyil[↩]