Богословська дисципліна, відома як політичне богослов’я, в наш час є однією з найпопулярніших серед богословських наук, якщо не найпопулярнішою. Вважається, що її породив Карл Шмітт. І водночас він ледь її не вбив. Його політичне богословʼя виправдовувало нацистську ідеологію. Були й інші, хто намагався йти шляхом Шмітта, у тому числі в православному світі, як, наприклад, румунський богослов Никифор Крайник.
Така родова травма цієї дисципліни після Другої світової війни спричинила її екзистенційну кризу. Як наслідок, у неї було два шляхи: або покінчити життя самогубством, або відтворити себе. На щастя, сталося останнє. Виникла по суті нова дисципліна з іншими структурами і перспективами, але з тією ж назвою – політична теологія.
Відродження політичної теології не означає, що припинилися її спроби самогубства. Я можу коротко послатися на полеміку, що відбулася близько 10-15 років тому між американськими інтелектуалами Марком Ліллою1, Полом Каном2, Вільямом Кавано3 та деякими іншими. Їх суперечка розгорнулася навколо одного й того ж питання: чи можна якось врятувати спадщину Карла Шмітта та інших політичних богословів його покоління, чи слід повністю відмовитися від неї, разом із самою політичною теологією.
На Заході такі спроби є, мабуть, винятками, але на православному Сході вони стали майже нормою. Донедавна тут панувала думка, що православна політична теологія не може існувати. По-перше, тому що вона має західне походження, а отже, за визначенням, є псевдоморфозою. А по-друге, вона не сумісна з аскетичним духом Православ’я.
Але коли ви заперечуєте щось, чого не можна уникнути, тоді воно повертається до вас із ще більшою силою і заскочує вас зненацька. Це саме те, що сталося з православною політичною теологією. Російська війна, яка має на меті підкорити такий самий православний народ України, надихається політичним богослов’ям, яке довгий час існувало невизнаним. Воно, як і сама війна, залишається невизнаним багатьма Помісними Православними Церквами. У той час як західні Церкви визнали цю війну. Можливо тому, що вони визнали й існування політичного богослов’я як такого.
Я думаю, що немає потреби доводити, чому війна в Україні надихається певною політичною теологією. Ідеологія так званого «русского мира» є її основною мотивацією. Для тих хто ззовні, – це світська ідеологія. Але для нас це богословʼя. Точніше, глибоко секуляризоване богослов’я. Тобто богослов’я, з якого Бог був вигнаний.
Тим не менше, воно залишається політичним богослов’ям – можливо, в тому первинному сенсі, в якому її задумував Карл Шмітт.
Ми, православні, стоїмо перед тією ж дилемою, що й західні християни після Другої світової війни: довести нашу політичну теологію до самогубства чи врятувати і дати їй інший напрямок. Більшість, напевно, погодилася б з останнім варіантом. Спробую зробити дуже побіжну пропозицію, якою може бути православна політична теологія періоду після великої війни, яку ми переживаємо.
Подібно до післявоєнної західної політичної теології, яка могла бути лише «теологією після Аушвіца», сучасна православна політична теологія може бути лише «теологією після Бучі». Інакше кажучи, якщо головним питанням післявоєнного західного політичного богослов’я було: як може існувати Бог після Аушвіца, то наше питання має звучати так: яке православ’я взагалі можливе з огляду на Бучу?
Більшість православних ще не дійшли до того, щоб поставити собі таке запитання. Багатьом все ще важко визнати, що Буча взагалі існувала. Вони перебувають під впливом теорій змови більше, ніж під впливом доведеної реальності. Теорії змови – це притулок не тільки для простих віруючих, але навіть для багатьох ієрархів і богословів. Я вважаю, що одним із завдань майбутнього православного політичного богослов’я є деконструкція різних теорій змови, що циркулюють серед загальноправославної громадськості. Воно також повинне визнати, що різні фальшиві теорії та політико-богословські псевдоморфози не тільки зумовлені західними впливами, але у ще більшій мірі закодовані в наших власних ідентичностях, які формувалися протягом століть. Наша самоідентифікація з імперіями минулого, з націями і племенами, і навіть зі Сходом створює умови для псевдоморфоз. Тобто наше антизахідництво інколи веде нас до того, щоби заперечувати навіть Христа. Ми це чітко бачимо на прикладі сучасного російського політичного богослов’я, яке намагається виправдати війну на основі нібито самозахисту від уявних західних зазіхань. Наші уявлення про Схід і Захід в рамках майбутньої православної політичної теології повинні бути переглянуті. Найголовніше, ідоли держави, Візантії чи будь-якої політичної формації повинні бути зруйновані.
Однак деконструкція повинна бути поєднана з реконструкцією. Тож яку позитивну політичну теологію ми можемо реконструювати, щоб деконструювати фальшиві політичні теології? Я вважаю, що вона повинна відповідати певним критеріям. Найголовнішим критерієм має бути постать та вчення Христа. Також ця теологія повинна запобігати будь-яким спробам війни, насильства і диктатури. Вона повинна поважати життя, цінність і свободу кожної людини. Цей критерій здається нам самоочевидним, але в дійсності він часто не трансформується у більш обґрунтовану політичну теологію. Набагато легше трансформується у політичну теологію наша східна ідентичність, яка зазвичай перетворюється на антизахідництво. Саме це надихає багатьох з нас релятивізувати ідею прав людини. Ми повинні краще подумати про те, як інтерпретувати цю ідею в наших традиційних богословських термінах.
Я вважаю, що це повинні бути основні критерії майбутньої післявоєнної православної політичної теології. Звичайно, це ще не всі критерії, але без зазначених ця теологія буде знову скочуватися в інструмент виправдання автократій.
Оригінальне джерело: orthodoxia.info
Джерело українською: religion.in.ua
- Lilla, Mark. The Stillborn God : Religion, Politics, and the Modern West. Knopf. Knopf, 2007.[↩]
- Kahn, Paul W. Political Theology : Four New Chapters on the Concept of Sovereignty. Columbia University Press. 2011.[↩]
- Cavanaugh, William T. “Am I Impossible?: A Poitical Theologian’s Response to Kahn’s Political Theology.” Political Theology 13, no. 6 (December 1, 2012): 735–40.[↩]