Зцілення слуги сотника
Священник Юрій Щурко, УКУ
Уривок з Євангелія від Матфея розміщений у 8:5-13 розповідає про зцілення слуги сотника з Капернауму. Це надзвичайне свідчення євангеліста, подібно як і уривок, що його випереджує та розповідає про зцілення прокаженого (8:1-4), в наративі Євангелія слідує одразу після Нагірної проповіді, яка міститься в 5–7 розділах. Спочатку Ісус навчає словом, а потім тим самим словом діє – зціляє. Іншими словами: після навчальної частини Євангелія, слідує діяльна частина. Так повторюється аж п’ять разів, кожний з котрих закінчується подібною фразою «І коли Ісус скінчив слова ці» (Мт 7:28; 11:1; 13:53; 19:1; 26:1). В цей спосіб Матфей демонструє, що Ісус є той «новий Пророк», про якого заповідав Мойсей у книзі Второзаконня 18:15: «Пророка із середовища твого, із братів твоїх, як мене, воздвигне тобі Господь Бог твій, – Його слухайте». Таким чином, з одного боку Ісус як новий Мойсей (в Старому Завіті Мойсей дав Ізраїлеві Тору – Вчення: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Второзаконня) проповідує новому Ізраїлеві (Церкві) з нового Синаю (Нагорна проповідь: Мф. 5 – 7), а з іншого боку Він є незрівнянно більший ніж Мойсей: бо ж Є Господом, Якого слово є «живе і діяльне» (Євр. 4:12).
Сила цього слова є грандіозна – ним Він не тільки творить світ і все що існує в ньому, але й підтримує цей світ та діє в ньому, головно в рамках Історії Спасіння про яку довідуємося зі сторінок Св. Письма. Надзвичайно важливим є той факт, що єврейське поняття «dabar», на українську мову можна перекласти і як «слово», і як «діло». Звідси гідним подиву є довір’я сотника, який каже до Ісуса: «Промов тільки слово, і видужає слуга мій» (Мф. 8:8).
Ісус хвалить віру сотника, під якою в семітському розумінні завжди мається на увазі насамперед довір’я до особи (слово віра – emuna, в єврейській мові є спільно-кореневим зі словом амінь, і тому окрім стверджувального змісту містить у собі значення вірності, твердості та непохитності). На відміну від грецького світу, та властивої йому ментальності, семіти ніколи не вживали термін «віра» по відношенні до якихось теоретичних чи абстрактних питань чи істин (тому ідолопоклонство вважалося дуже великим гріхом – вірячи в ідоли, ти по суті узалежнював себе, та довіряв себе комусь чи чомусь, чого насправді, не існує, або, що є незрівнянно меншим за людину).
Чи сьогодні (читаючи приватно цей уривок чи слухаючи його в церкві) я відважуся повторити за сотником: Ісусе «промов тільки слово», – щоб з довір’ям відкритися на силу та Життя, яке криється в цій Добрій Новині – Євангелії?
***
Достойний вчинок ворога
В час загострення радикалізму та екстремізму (різного походження), євангеліст Лука пропонує для нас, доволі не популярний сьогодні, але вкрай важливий, підхід інклюзивізму, котрий мав би допомогти нам у поширенні Доброї Новини.
Вікова ворожнеча між язичниками та євреями долається завдяки смиренному та довірливому проханню римського сотника, зверненому до Месії Ізраїлю.
В цьому часі служба солдата римського легіону тривала 20 років. Легіон складався з шести когорт, на чолі котрих стояли центуріони, кожен з яких під своїм командуванням мав від 80 до 100 осіб. Окрім військових обов’язків, римські військові були зобов’язані брати участь в язичницьких релігійних клятвах/ присягах перед «божественним імператором». Після багатьох років такої служби, особа мала б стати жорсткою та зверхньою.
Перші єврейські читачі Матфея в околицях Сирії чи в Палестині, дуже сильно ненавиділи римлян, а особливо солдатів та їх офіцерів. Спочатку причиною була окупація землі римським полководцем Помпеєм в 63 р. до Хр., а потім і зруйнування Єрусалиму тими ж римськими військами в 70 р. по Р.Х.: від початку юдейсько-римської війни в 66 р. по Р.Х. й наступні 20 років, безсумнівно багато перших християн, котрі належали до спільноти євангеліста Матфея, мали родичів, або близьких знайомих, які померли під час облоги Єрусалиму, або ж кого римляни забрали у рабство після завоювання Святого Міста.
Попри весь цей складний історичний контекст, римський сотник своїм учинком та словами демонструє надзвичайно унікальну поведінку, котру можна окреслити 5-ма дуже важливими тезами.
- Сотник упокорює себе перед Ісусом не заради себе самого, але задля свого слуги.
- Сотник упокорює себе визнанням свого нижчого статусу, як язичника («Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій» – Мф. 8:8. пор. 15:27)
- Він визнає необмежений авторитет/ владу Ісуса зціляти навіть на відстані (8:8,9).
- Ісус приймає відношення/ ставлення сотника як людини віри – і то віри більшої, ніж у членів Його власного народу.
- Вкінці, Ісус вважає, що цей винятковий язичник є своєрідною обіцянкою приходу до віри багатьох інших язичників (8:11,12).
Вчення Ісуса про:
- не противитися несправедливим вимогам римських солдатів («І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два». – Мф. 5:41);
- сплату податків язичницькій державі, котрі потім частково використовувалися на потреби армії («Віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові». – Мф. 22:21);
- плату податку на храм, котрий римляни негайно конфісковували для язичницького поклоніння («Коли ж вони прийшли до Капернаума, то підійшли до Петра збирачі дидрахм і сказали: чи не дасть Учитель ваш дидрахми? Він говорить: так. І коли увійшов він у дім, то Ісус, випередивши його, сказав: як тобі здається, Симоне, царі землі з кого беруть мито або податки: зі своїх синів чи з чужих? Петро говорить Йому: з чужих. Ісус сказав йому: отже, сини вільні; але, щоб нам не спокусити їх, піди до моря, закинь вудку, і першу спійману рибу візьми, відкрий їй рот і знайдеш статир, візьми його і віддай їм за Мене і за себе». – Мф. 17:24-27);
виглядало б досить нестерпним для будь-кого, чия вірність Христові не була більшою, ніж вірність деяких осіб людям, яких вони знають та якими опікуються. Однак Ісус не задовольнявся тим, що Його учні повинні відноситися до ворогів з повагою; Він вимагав, щоб вони дійсно любили своїх ворогів («А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас». – 5:44).
Ніхто не кидає виклик упередженням та забобонам – а іноді провокує ворожість – більше, ніж “хороший” член якось групи, яка несправедливо поводилася з людьми. Ця євангельська розповідь в різний спосіб кидає виклики саме таким упередженням відносно людей. Ворог та язичник поводиться більше ніж достойно…
Тільки тоді, коли нам вистачить відваги визнати велич духа цього «грубого солдафона», тільки тоді ми зможемо побачити й унікальність Божої любові: «І говорить йому Ісус: Я прийду і зцілю його», – хоча центуріон тільки сказав про хворобу слуги, й ще не просив Ісуса про зцілення, Ісус сам виявляє готовність та бажання це зробити (вжите в грецькій мові слово «говорить» у теперішньому часі, особливо це підкреслює).
Наша випереджуюча пошана, довіра та любов до інших людей, дозволяють Богові творити чудеса. Засадниче розуміння незаперечного факту, що в кожній людині є щось добре, щось від Бога, а відтак і відповідне відношення до особи, уможливлює зріст та духовний розквіт таких людей, яким самопроголошені «праведники» вже поставили остаточний діагноз.
Дуже цікавим для мене є невисловлене в цьому Євангелії – те, що відбувалося в серці Ісуса та римського сотника. Для усіх нас це також виклик – що кожному з поміж нас потрібно робити, щоб люди, які є «видимо поза Церквою», дивлячись на наше сповнене приязні та любові життя, колись захотіли прийти до Ісуса з своїми болями та тривогами.