Зцілення слуги сотника
Протоієрей В’ячеслав Рубський
«А як увійшов Ісус до Капернаума, підійшов до Нього сотник і благав Його: Господи, слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. І говорить йому Ісус: Я прийду і зцілю його. Сотник же у відповідь сказав: Господи! Я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово, і видужає слуга мій. Бо і я – людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди, і йде; і другому: прийди, і приходить; і слузі моєму: зроби це, і зробить. Почувши це, Ісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри. Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; А сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів. І сказав Ісус сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить» (Мф. 8:5-13).
Віра сотника з сьогоднішнього Євангелія поставлена Господом Богом у приклад. Ізраїльтянин би не підійшов до шамана язичницького просити зцілення, натомість римляни були толерантні, і тому сотникові нічого не вартувало підійти до «шамана іудейського» і попросити в Нього зцілення. І він Його розумів приблизно як шамана, який керує духами, і необов’язково Йому ходити й торкатися.
– Ти скажи, і духи, які Тобі підкоряються, самі все зроблять.
І ось Христос хвалить цю віру. Іноді Господь заради того, щоб виглядати ефектніше, Свою промову супроводжує пеклом і скреготом зубів. Буває, слухаєш і думаєш: «Навіщо псувати таку притчу?». Але, дійсно, якщо віра – це те, що одних рятує, і віра – це те, що інших прирікає на пекло, то в цьому понятті віри немає жодного припущення про те, що у віри як прийняття Христа і у віри як неприйняття Христа існують якісь внутрішні мотиви, внутрішні підстави. Та Ісус Христос Сам знає про ці справжні підвалини віри, тому Він каже апостолам: «Вас будуть гнати і думатимуть, що вони служать Богу». І пізніше апостол Павло каже, що одні люди заради Господа дотримуються днів, а інші заради Господа ж не дотримуються днів. Тобто можна заради Бога не приймати Христа і заради Бога приймати Христа. І якщо Господь зчитує поведінку язичника, його віру, як справжню віру в Бога, то Він може зчитати і поведінку інших язичників, які заперечують Його, як справжню віру в Бога. І якби виглядала ця притча більш повноцінно, то звучала б вона так: “І в Ізраїлі Я такої віри не знайшов. І багато хто зі сходу й заходу прийде і буде з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному. А ті ж, хто противилися їм, возляжуть навпроти, як їхні непримиренні опоненти”. Не забираючи в людей їх думок, Бог міг би їх всіх зібрати навколо Своєї великої-великої трапези. І непримиренні опоненти – це ті, хто сиділи б один навпроти одного в цьому ж протиставленні, що залишилося, але цього разу це було б протиставлення навколо царськи накритого столу, навколо бенкету, яким є Господь наш Ісус Христос. І якщо Він зміг похвалити віру сотника, то, напевно, зможе похвалити й невір’я тих людей, які сьогодні не довіряють шаманам, не довіряють усякого роду мандрівним проповідникам, виганяють їх із церкви й узагалі не вірять у всі ці дива, де людина може важко хворого зцілити на відстані: за фотокарткою, наприклад, або як Кашпіровський – по телевізору. Є люди, які в це не вірять, і Бог може це невір’я цінувати не менше, ніж віру сотника. Бог розуміє нас глибше, ніж ми розуміємо себе. Ми кажемо, як апостол Петро: «Я вірю», а Христос каже Петру: “Чи тепер віриш? Ти зречешся, ти ще не віриш”. Петро стверджує: «Я вірю», і всі апостоли говорили: «Вірю»…
Але в той самий час, апостол Фома думав, що він ще не вірить, але коли прийшов та перевіряв рани Ісуса Христа, в той час він уже вірив. Бог розуміє глибше нас і нашу справжню внутрішню віру, ніж ми розуміємо самі буває розуміємо, де наша справжня віра, а де – справжнє невір’я.