Важливість вдячності, або історія про зцілення 10-х прокажених
Священник Юрій Щурко, УКУ
У світі, де не було сучасної медицини, існував суворий контроль, щоб запобігти поширенню заразних хвороб. Деякі захворювання, особливо шкірні, об’єднували під назвою «прокази», й тому два довгі розділи в Біблії (Лев. 13-14) присвячені діагностиці та профілактиці цієї хвороби. Властиво сама проказа була жахливою шкірною хворобою (у більш ширшому розумінні, ніж сучасна проказа), внаслідок чого за біблійними приписами прокажений мусів жити поза суспільством, хоча Біблія не каже, як це робили багато єврейських вчителів, що причиною прокази було покарання за гріх. Прокажених виселяли зі звичайних поселень, й відтак опинившись близько від людей, вони були зобов’язані кричати слово “нечистий”, щоб ніхто бува не стикнувся з ними (13:45-46). Таким чином прокажені, були ізгоями суспільства, яких більшість здорових людей намагалися не помічати. До певної міри це були заживо похоронені люди.
Незважаючи на загальне ставлення та абсолютне залишення на самих себе, прокажені не виявляють відчаю чи ненависті, але наближаються до Ісуса з великим смиренням – так як приписував Старий Завіт наближатися до Бога та Його представників для молитви.
Ісус відповідає на їхнє прохання даром зцілення й вони знову ж таки відповідно до приписів старозавітного законодавства йдуть до священиків, щоб ті посвідчили зцілення та щоб принести жертви на знак вилікування від прокази (пор. Лев 14:2-32).
Подякувати Ісусові повертається тільки один чоловік – він був самарянин. Самаряни в Новому Завіті це народ, котрий виник у результаті змішання євреїв, котрі жили в Північному, тобто Ізраїльському царстві, з переселенцями з різних областей ассирійської імперії (пор. 2Цар. 17:24; Езд. 4:9-10), котрі заселили міста Самарії після того як ізраїльтяни були депортовані до Вавилону. За наказом ассирійського царя один з полонених священиків повернувся до Самарії, щоб навчати язичницьких переселенців боятися та шанувати Господа (2Цар 17:27 і наступні), однак від них не вимагалося відмови від поклоніння старим божкам. Після повернення євреїв з полону, самаряни виявили бажання брати участь у відновленні Єрусалимського Храму, однак євреї відмовилися від їх допомоги (Езд. 4:2 і наступні), найімовірніше через те, що самаряни поклонялися ідолам й не були чистокровними ізраїльтянами. З цього часу між юдеями та самарянами почалася ворожнеча.
Хоча самаряни вважали себе благочестивими, все ж юдеї дивилися на них як на людей далеких від релігії, й відтак правовірні євреї уникали з ними будь-яких тісних контактів. Ця неприязнь надає особливого забарвлення історії про зцілення прокажених. Той факт, що самарянин міг подорожувати разом з прокаженими євреями між Самарією та Галилеєю (в.11), вказує на те, що проказа стирала навіть суспільні межі: люди ставали ізгоями незалежно від їх походження.
Що більше дивує: той факт, що одна людина повернулася, кричачи від радості і припала лицем до ніг Ісуса, чи той факт, що решта дев’ять цього не зробили? Лука знову підкреслює ставлення Ісуса до чужинців і аутсайдерів. Цей чоловік, так як і самарянин з іншої історії, своїм прикладом присоромив юдеїв за те, що хоч вони й отримали зцілення, але так і не подякували Богові за це.
В дійсності тут викриваються не лише дев’ять зцілених прокажених, але й усі ті з поміж нас, хто не дякує Богові «завжди і за все», як про це навчає ап. Павло (Еф. 5:20). Розумом, як християни, ми, усвідомлюємо, що наш Бог є податель усього: кожного нашого шматочка їжі, кожного нашого вдиху чи видиху, кожної ноти, яку ми чуємо, кожної посмішки на обличчі дитини чи дружини; все це на додачу до мільйонів набагато значніших речей, є проявами Його щедрості.
Останні слова Ісуса, адресовані до самарянина, мають глибокий сенс. Слово «вставати» (або «повставати») ранні християни співвідносили з поняттям «воскресіння». Цей чоловік, так само як і блудний син, «був мертвий і ожив». Нове життя, життя, якого в очікуванні майбутнього віку дуже сильно бажав Ізраїль, того дня прийшло в село до цього самарянина й викликало в ньому таку віру, якої він і сам не підозрював у собі.
Віра і зцілення (пор. Лк. 5:20; 8:48; 8:50) знову йдуть поруч. Тут «віра» означає не просто якесь старе переконання, якийсь загальний релігійний погляд на життя, але віру в те, що Бог життя і смерті діє в Ісусі і через Ісуса. Це не просто якась абстрактна істина, вона здійснюється в дуже конкретному випадку, тут і тепер. Це чергування віри та вдячності й є саме те, що означає бути християнином – чи в I чи в XXI столітті”.
В контексті складних українських реалій, текст Євангелія цієї неділі пропонує нам подивитися іншими очима на складні події нашого сьогодення. Дуже важливо не переставати бачити в іншому – людину подібну до себе; не закриватися на чуже горе, біль чи страждання; навчитися дякувати за все, що вже давно в нашому житті сприймається як належне – дуже часто подібні речі люди в зоні війни вважали б за велике благословення; навчитися дякувати за людей, котрих не знаємо, але ціною життя та надзусиль котрих, ми можемо в мирі провадити наше життя, в котрому вже давно перестали помічати чудеса…
Один священик, якось сказав, що “хто втратив відчуття вдячності, той позбавив себе відчуття глибшої реальності і зробив своє життя біднішим. Така людина має менше радості від речей, подій і людей. В принципі вдячність є найреалістичнішою життєвою позицією: вона допомагає повніше пізнати життя і укріплює відчуття відповідальності. Бути вдячним – це не означає сприймати явища як самоочевидні, а прослідковувати їх аж до праначала, тобто до Бога” (Піт ван Брімен).
***
Самарянин, який вмів бачити, прославляти та дякувати
Сьогодні хочу написати кілька слів про три маленькі речення, які мене по-особливому торкають: «Один же з них, побачивши, що зцілився, повернувся, гучним голосом прославляючи Бога, і припав лицем до ніг Його, віддаючи Йому хвалу; і це був самарянин» (Лк. 17:15,16).
«Побачивши, що зцілився». Господь обдаровує кожну людину. Найбільшим незбагненним даром є таїнство життя. Кожен у своєму житті на додаток отримує незчисленну кількість дарів і кожного Бог щодня по особливому торкається. Проблема полягає в тому, що часто ми не усвідомлюємо ні грандіозності дару життя, ні Божої присутності у цьому житті, ні Його постійної діяльності. Багато речей нам видаються самозрозумілими, належними та звичайними. Вимучений хворобою та відкиненням людей прокажений побачив дію Бога в Ісусі у своєму житті…
«Повернувся, гучним голосом прославляючи Бога, і припав лицем до ніг Його, віддаючи Йому хвалу». Поява Ісуса в житті прокаженого та дія Божого Слова назавжди перевернула його життя. До тепер він кричав тільки тоді, коли наближалися люди, щоб попередити їх про те, що поруч він – хворий на небезпечну хворобу, тож усі мали триматись на безпечній відстані. До моменту зустрічі з Ісусом, його крик був криком відчаю сповненого болем. Тепер це є радісний крик прослави Бога, вияв поклоніння і подяки.
Центром християнського життя є Євхаристія – подяка Отцеві через Ісуса у Святому Дусі «за всіх і за все». В ширшому сенсі Євхаристія не повинна закінчуватися відпустом на Літургії. Подяка Богові у Христі, з Христом та через Христа повинна виробити в нас Євхаристійну поставу за «всіх і за все» – за людей яких любимо чи не любимо, за приємне радісне і бажане та за сумне, прикре і не бажане. Через кожну особу і кожну подію Господь нас чогось навчає і по-особливому промовляє навіть тоді, коли це здається найменш ймовірним чи зрозумілим. Пишучи до спільноти в Солуні, яка прийняла Боже слово та свідчила Христа серед численних утисків (пор. 1Сол 1:6,7) апостол Павло просить: «За все дякуйте!» (1Сол 5:18).
«Це був самарянин». Для ізраїльтянина – самарянин означає чужий, той хто не правильно думає та вірить. В очах Ісуса це чоловік, який терпить, вміє бачити, славити Бога та дякувати…
Наскільки ми здатні дивитися на світ через призму Євангелії, щоб кожного дня наново вчитися бачити, прославляти та дякувати?