Коли обставини проти нас…
Протоієрей Георгій Ходун
Дорогі друзі, радий вас усіх вітати. Наступає 18-та неділя після П’ятидесятниці. Наразі це вже жовтень місяць і за Божественною літургією ми чули уривок із Євангелія від Луки з 5 розділу. Як ми вже можемо помітити, читання з Євангелія від Матвія вже закінчилось в цьому богослужбовому році, і зараз настає вже читання з Євангелія від Луки, наступні тижні ми будемо якраз спілкуватись і розглядати саме уривки із цього Євангелія.
Одного разу, коли народ тиснувся до Нього, щоб слухати Слово Боже, а Він стояв біля озера Генісаретського, і побачив Він два човни, що стояли при озері; а рибалки, вийшовши з них, полоскали сіті. Увійшовши в один з човнів, який належав Симонові, Він просив його відплисти трохи від берега і, сівши, навчав людей з човна. Коли ж перестав навчати, сказав Симонові: відпливи на глибину і закиньте сіті свої для лову. Симон сказав Йому у відповідь: Наставнику, ми трудилися всю ніч і нічого не впіймали, але за словом Твоїм закину сіть. Зробивши це, вони наловили дуже багато риби, аж проривалася сіть у них. І дали знак друзям з другого човна, щоб прийшли допомогти їм; і прийшли, і наповнили обидва човни так, що вони почали тонути. Побачивши це, Симон Петро припав до колін Ісусових і сказав: Господи, відійди від мене, бо я чоловік грішний! Бо жах охопив його і всіх, що були з ним, від того улову риби, яку зловили; також і Якова та Іоана, синів Зеведеєвих, які були спільниками Симона. І сказав Ісус Симонові: не бійся, віднині будеш ловцем людей. І, витягнувши обидва човни на берег, залишили все і пішли за Ним.
Щойно почутий уривок – це про покликання перших апостолів. Якщо ми почерпнемо інформацію з усіх книг Нового Завіту, а не лише з Євангелія від Луки, то дізнаємося, що перші чотири учні – це дві пари братів, що були рибалками. Це Симон, якому Христос дав друге ім’я, а по суті це прізвисько Петро, Петрос по-грецьки, або по-єврейськи Кіфа, тобто міцний як камінь, як скеля, його брат Андрій, це вже його власне ім’я грецького походження, і також два інших брати – Іоан і Яків, батька яких звали Зеведей. І ось, Христос обирає собі учнів, які в майбутньому мали бути здатними проголошувати Євангелію, благу звістку про те, що Бог дає прощення і спасіння через смерть і воскресіння Свого Сина. І Христос, як ми бачимо, не підшуковував для цієї справи людей заздалегідь готових, Він згоден цих людей готувати, виховувати для цієї місії. Здавалось би, коли ти знаходишся в такій ситуації, коли можеш вибирати – то обирай найкраще, вибирай найбільш пригодне для тебе, найбільш пристосоване для того, чим ти хочеш займатись, але Христос, як ми бачимо, вибирає тих, хто буде здатний нести служіння апостольства, але не зразу, не зразу здатних, не зразу готових він вибирає – Господь не шукає чогось чи когось уже готового, Він всіх нас в процесі нашого слідування за Ним вдосконалює, а по суті, мабуть, і створює. Саме тому і так важливий цей процес, коли ми йдемо за Христом, цей процес, коли ми крокуємо за Ним крок за кроком, слід у слід, тому що саме на цьому шляху і відбувається наше удосконалення.
Безумовно, важливим є той факт, що перший крок в цьому покликанні на цьому шляху завжди робить Господь, але без дієвої участі людини – це покликання може бути дуже просто проігнороване, воно не буде анульоване, тому що Бог, як пише апостол Павло в Посланні до Римлян: «Бог ніколи не змінює свого рішення про свої дарунки і про свої покликання», але це покликання стане подібним, наприклад, квитку на автобус або квитку на якусь виставу, який є цілком дійсним, тому що за нього заплачена повна вартість, але ним своєчасно ніхто не користувався і через певний час цей квиток втрачає свою цінність. Також на думку приходять слова Христа з Євангелія від Іоана: «Ви Мене не вибрали, то Я вас вибрав сам і призначив, щоб ви йшли і приносили плоди вічні». Бути обраним Богом в біблійному сенсі цього слова, це вже значить не належати собі в повній мірі, бо не дивлячись на те, що ніхто у тебе твого життя не віднімає, тобі все частіше доводиться робити і казати не те, що хочеться, а те, що необхідно сказати чи потрібно зробити. Тобі буде хотітися одного і від свого природного бажання, і навіть від своєї гріховності, але ти вже розумієш, що ти не маєш права зробити лише те, що ти хочеш, ти не маєш права сказати лише те, що ти забажаєш, ти повинен себе завжди співвідносити з тією справою, за яку ти взявся, до якої ти покликаний, і з тими людьми, заради кого ти це робиш.
Той, хто відгукується на Божий поклик – стає людиною зі зв’язаними руками. До речі, елементи священичого облачення, при їх символічному розумінні, нагадують носію їх – саме на це. Наприклад, є Єпітрахиль – те, що носиться на шиї у священика, це наче ярмо, пам’ятаєте «благе іго Христове» – як пише апостол Павло, надягається на шию, наче ярмо якоїсь в’ючної тварини, якогось віслючка, що везе Христа в Єрусалим. Поручі, які надягаються на зап’ястя, це наче кайдани, вони повинні нагадувати що твоя воля, воля того, хто їх носить, повинна бути зв’язана. Очевидно, що всі ці літургійні предмети, мають цілком історичне походження, і на початку мали виключно утилітарне значення, але зараз, втративши своє практичне значення, вони покликані нагадувати і спонукати до більш глибокого і чогось мотивуючого, розумієте.
Звершуючи благородне і жертовне служіння іншій людині, легше виростити у собі відчуття персональної особливості і обраності, не особливості того, що ти робиш, а особливості самого себе. Щось подібне колись сталося із старозавітним народом, але і народ Нового Завіту, як ми бачимо, також не звільнений від цієї спокуси. Вирішення цієї спокуси лежить в площині розділення особи і її справи, долучаючись до виконання Божої справи, особисто я автоматично не стаю особливою людиною, в мені залишаються гріховні схильності, побажання, моя людська незрілість, які в кінці кінців і виявляють мою особисту недосконалість і нерідко лише ганьблять діло Боже. Тобто нерідко діло Боже, звершується не завдяки мені, який начебто над ним працює, а всупереч тому, який є я.
Такий спосіб думок, сподіваюся, утримає кожного з нас від некритичного ставлення до себе. Окрім загальних роздумів про покликання, здається важливим приділити увагу і тому діалогу, який Христос веде тоді ще зі своїми майбутніми учнями. Вони, як ми пам’ятаємо, були рибалками, не якимись любителями порибалити у вільний час, це не було їх хобі – вони були рибалками в промисловому обсязі, це була їх щоденна робота. І це була робота надважка, це була робота виснажувала, вона не спонукала до якихось високодуховних роздумів, ні. Перед розмовою з Христом вони всю ніч провели в човнах, але жодного улову не було – це вкрай неприємна ситуація для рибалок, бо коли ти нічого не впіймав, нічого буде і продати. Цю неприємність доповнює ще й неочікувана пропозиція Христа, що їм потрібно ще раз вийти на озеро, на глибину і закинути сіті. Для професіоналів рибальства, якими були апостоли, це звучало як глузування, вибачте. Особливо після безплідної ночі там на воді, але в цій ситуації, апостоли, ще тоді майбутні, сповнюють себе довірою до слів Ісуса і роблять те, що виглядає і неможливим, і, скоріше за все, безрезультатним. Тут важливо звернути увагу на те, що не хтось їх сповняє цієї віри, а вони самі вирішують себе сповнити цієї віри, тобто апостоли не чекають, що колись, хтось їх наповнить довірою до Христа, начебто вони якісь пасивні учасники цих особистих відносин з Богом – ні, вони самі в собі генерують цю можливість довіряти словам свого Вчителя.
В таких ситуаціях інколи виникає конфлікт між нашим людським досвідом і довірою до того, що нам каже Господь. Досить часто християнам, чиє життя присвячене Богу, не доводиться робити вибір між власним розумінням і власним бажанням того, як я хочу вчинити в тій чи іншій ситуації, і між словом Божим. Але коли все-таки щось подібне виникає в нашому житті, тобто потрібно зробити вибір чи власного досвіду і власного розуміння, чи того, що каже Господь, то віра і виявляється у нашій готовності зробити те, що нам пропонує Господь, навіть якщо це нам здається безнадійним і не здійсненим. Ніч – необхідний час для ловлі риби, минув, всі обставини, здавалося б, не сприятливі для риболовлі, але Симон сказав: нехай обставини проти нас, але за твоїм словом, Господи, ми постараємося ще раз.
Коли Ісус запропонував рибалкам закинути сіті, яким би втомленим не був Симон, він був готовий спробувати щастя ще раз. Власне, нещастя багатьох людей полягає в тому, що вони складають руки тоді, коли їм потрібно було зробити ще одне зусилля – можливо, не декілька, можливо, навіть одне зусилля, а вони цього не роблять. Занадто часто ми чекаємо на щось, тому що нам час здається несприятливим, як зараз модно казати, «не на часі», це не про нас. Якби ми чекали ідеального збігу обставин, ми б взагалі ніколи не розпочали і не зробили б жодної справи. Якщо ми хочемо навчитись довіряти Богу та побачити, як Він діє в нашому житті – ми повинні повірити Ісусу на слово, навіть тоді, коли Він нас закликає зробити неможливе. В такому випадку ми приречені, саме приречені на успіх, але не тому, що ми відважні і сміливо кидаємо виклик обставинам, а тому, що ми і сумлінням, і смиренням виконуємо те, що нам каже Господь.
Нехай всемилостивий і всещедрий Господь обділить нас рішучістю, мужністю, мудрістю. Будемо намагатись в собі виростити ту довіру до Господа, яка буде сильніша і нашого остраху, і обставин, які дуже часто бувають проти нас. Мир і милість Господня нехай буде з усіма нами. Дякую вам і до зустрічі.