Люби й роби, що хочеш
Протоієрей Георгій Ходун
Шановні друзі, радий вас усіх вітати. Приходить чергова неділя, і це 15-та неділя по П’ятидесятниці, і у цей день за богослужіннями ми чуємо уривок із 22-го розділу Євангелія від Матвія. Ось він.
І один з них, законник, спокушаючи Його, запитав, кажучи: Учителю, яка заповідь найбільша в законі? Ісус сказав йому: полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки.
Коли зібралися фарисеї, Ісус спитав їх: що ви думаєте про Христа, чий Він Син? Кажуть Йому: Давидів. Говорить їм: то як же Давид, у Дусі Божому, зве Його Господом, кажучи: сказав Господь Господеві моєму сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх підніжжям ніг Твоїх. Отже, якщо Давид зве Його Господом, то як же Він син йому? І ніхто не зміг відповісти Йому ні слова; і з того дня ніхто вже не смів запитувати Його.
Нелегко помітити, що уривок, який ми щойно почули, складається із двох смислових частин, які є цілком самостійними, вони пов’язані не за змістом, а лише тим, що ці діалоги відбувалися один за одним. Завжди, коли священик виголошує проповідь, то у нього є бажання, щоб в цих його роздумах, в цих його словах була завжди одна якась ключова тема, але цього разу так не вийде. Наші роздуми будуть поділятися на дві частини відповідно до змісту прочитаного уривку.
Спочатку, як ми чули, питають Христа, питають про найбільшу заповідь. І таке питання, як ми чули, задає знавець закону, тобто людина, яка спеціалізувалась на вивчення стародавньої, старозавітної релігії. Очевидно, що людина, яка задала це питання – краще, ніж більшість її сучасників, знала зміст закону. Тоді навіщо звучить це питання – цій же людині і так була відома правильна відповідь? Невже знавець закону, тобто експерт в своєму питанні, не знає, що в його питанні, в якому він повинен бути максимально компетентним, невже він не знає, що там найважливіше? Звичайно, що знавець закону знав відповідь, але таке питання, це такий собі лакмусовий папірець, за допомогою якого ревнителі, тобто чіткі виконувачі закону, хотіли дізнатися, а як Ісус дивиться на закон, а закон, як ми згадаємо – це найважливіше, що Бог на той час дав людству. Якщо бажаєте, то відповідь на це питання повинна була прояснити знавцям закону, яким для них є Ісус: він їх опонент чи він їх союзник? Звичайно, Христос, який прийшов не знищити закон Мойсея, а його виконати, – про це він сам казав, – краще будь-якого книжника на ньому розумівся і не лише розумівся на букві закону.
Відповідь, яку озвучив Христос, стосувалась самої суті закону, тому що він почав перелічувати не найвідоміші 10 заповідей, які і для християн також залишаються актуальними, а Христос з-акцентував свою увагу на два окремі вірші, які взяті із різних книг Старого Завіту, в першу чергу – це 6 розділ книги Повторення Закону: «люби Господа Бога всім серцем своїм, всією душею своєю і з усією силою твоєю», а другу цитату, другий вірш, він взяв із 19 розділу книги Левит: «люби свого ближнього, як самого себе». По-перше, така відповідь пов’язана з тим, що ці заповіді хоча і містяться на сторінках Старого Завіту, але у своєму змісті його перевершують – ці заповіді, як рівень Нового Завіту, тому що їх дуже складно за змістом віднести, власне, до закону.
Будь-який закон, як світський, так і релігійний, має чіткі формулювання, конкретні вимоги і ясні вказівки, а тут все зовсім по-іншому. Ці слова Христа, які він процитував із Старого Завіту – це вже не закон, хоча і містяться ці слова на сторінках закону. Це не закон, який потрібно виконати, щоб уникнути покарання, ці слова – це вже, по суті, спосіб життя, якому підкоряється все наше єство. «Люби» – це дієслово, це не те саме дієслово, що прочитай, чи не їж, чи пожертвуй, «люби» – це, насправді, найтяжче і найсерйозніше, що є у християнстві, тому що це слово неможливо формалізувати. Молитву, наприклад, на жаль, можна звести до прочитування молитовних текстів, піст можна звести, тобто спотворити, просто до зміни меню, свого раціону, а любов – це те, що або стає принципом твого життя, – звичайно, життя недосконалого, це ми добре розуміємо, – або залишається для тебе чимось зовсім незвіданим.
Принцип «люби» – настільки універсальний за своїм змістом і за своїм обсягом, що в одній із своїх проповідей, вчитель Вселенської церкви Блаженний Августин сказав: «Люби і роби, що хочеш». Логіка цих слів полягає в тому, що, насправді, той, хто любить, ніколи не завдасть болю чи стражданню тому, хто є об’єктом його любові. Звучить цей девіз дуже просто, але користуватись ним потрібно вкрай обережно, беззастережно ним можуть користуватися лише ті з нас, хто безсумнівно довели своїм життям, що мають абсолютно непошкоджену, досконалу любов, той же, хто в досконалості своєї любові стовідсотково не впевнений – краще хай користується заповідями, а не якимись власними відчуттями того, чи він любить чи не любить.
Коротке речення «люби і роби все, що хочеш», вже дуже давно живе своїм самостійним життям і одних воно надихає любити і творчо виражати свою любов, інших – лякає своєю якоюсь легковажністю. Але блаженний Августин сам уточнює суть цієї думки, не залишаючи місця для якоїсь довільної інтерпретації, ось його цитата із цієї самої проповіді, де він раніше сказав «люби і роби все, що хочеш»: «Вчинки людей можна розрізнити лише за коренем любові. Є багато речей, які виглядають добрими, але не мають кореню любові, бо і терня має квітки. Деякі вчинки видаються насправді жорстокими і дикунськими, проте вони здійснені для повчання, на вимогу любові. Отож, маємо одну вказівку, дану раз і на всі випадки – люби і роби, що хочеш: коли мовчиш – мовчи у любові, коли кричиш – кричи у любові, коли виправляєш – виправляй у любові, коли щадиш – щади у любові. Хай корінь любові буде у всьому, бо з цього коріння проросте лише добре і ніяке інше».
У другій частині цього євангельського уривку дійові особи начебто міняються місцями – і вже Христос задає питання, як ми чули, богословського характеру щодо розуміння одного із віршів із 110-го псалма. Там є такі слова, які і ми, християни, і юдеї розуміють, як пророчі: «Господь Бог мовив до Господа мого, сядь по праву руку від мене, доки не покладу я ворогів твоїх до ніг твоїх». Серед іудеїв була поширена думка, що ці слова стосуються месії, тобто помазаника Божого, якого вони при цьому звали сином Давида і як ми бачимо, тут використовується два взаємовиключні слова: «Син» і «Господь». За змістом ці слова виключають одне й те саме, тому що «син» – це нащадок, це той, хто менший від свого батька, а «Господь» – це володар, це той, хто володіє, господствує, так би мовити. І вирішення цієї колізії християнське богослов’я знаходить в особі Христа, який поєднує в собі дві природи – отже, за божественною сутністю він для Давида є Господом, а сином для Давида він є за людською природою, бо народився у роді Давида і притому набагато пізніше від самого Давида.
Скоріш за все, Ісус цим питанням хотів наштовхнути, підвести книжників та фарисеїв до розуміння тайни Боговтілення, але сьогодні дозвольте звернути увагу на інше – Христу задають питання, він відповідає, він задає питання, а відповіді не отримує. Відбувається діалог, і ми бачимо, яким методом ведення цього діалогу користується сам Господь, інколи люди, які вбачають в нас певних опонентів, бажають з нами вести діалог так, щоб заздалегідь підготовленими питаннями чи фразами примусити нас ніяковіти, замовчати.
Ми чули, коли читали весь уривок, що коли знавець закону питав у Христа, задавав своє питання, то євангеліст каже, що він таким чином Ісуса випробовував, тобто ставив йому певні якісь такі умови. І ось люди, які бачать в нас опонентів і хочуть отримати першість в діалозі з нами, заздалегідь відшліфовують слова, щоб сказати їх так, щоб не дати нам жодного шансу на якусь апологію, на захист самого себе, підбирають час, щоб нам незручно, наприклад, було відповідати. Дуже част, таких людей наша відповідь особливо і не цікавить, скоріше – навпаки, ці люди зацікавлені в тому, щоб ми просто мовчали і сприймали як належне їхню перевагу над нами.
Христос показує, що зовсім не обов’язково, так би мовити, грати у нав’язану нам гру, тому що ті, хто тиснуть на нас, вимагають, наприклад, під час діалогу негайної відповіді або маніпулюють тим чи іншим чином, такі люди повинні отримувати гідну відповідь. Ці люди нам в такий момент показують, що ми повинні їм підкоритися, але ми ж розуміємо, що ми самі і лише ми і ніхто інший відповідаємо за своє життя, тому межі і умови в діалозі встановлюємо виключно ми. Ми можемо брати час на обмірковування, вибирати не лише із нав’язаних нам варіантів, наприклад, використовувати під час діалогу слово «ні», а також і самим ставити питання, тому що, власне, Христос зробив те ж саме, Він сам став задавати питання і після цього, як ми читаємо в Євангелії, Йому вже більше ніхто не задавав питань – тому що було незручно. Хтось скаже, що питання Христа, було глибоко змістовне, але ж використання цього питання, яке він сам задав фарисеям і книжникам, можна розцінювати і як спосіб уникнути нав’язаних умов спілкувань.
Ми маємо природжене право встановлювати, власне, пріоритету у своєму житті. Звичайно, ці пріоритети не повинні бути занадто егоїстичними, але разом із тим нікому не потрібно давати можливості нахабно влазити в наше життя, тому що, допустивши таке один раз, наступний раз трапиться дуже скоро – це ми добре розуміємо. Враховувати побажання і інтереси іншого – це наше право, яке ми, як християни, обираємо особисто і свідомо, але це не якийсь обов’язок, який ми виконуємо з якогось стороннього примусу. Пам’ятаєте, що каже апостол Павло: «Господь сплатив за нас високу ціну, тож не ставайте рабами людей» – отже, краще кожному з нас набратись рішучості і наважитись вибудувати свій власний життєвий шлях.
Дякую усім вам за увагу, мир і милість Господня, нехай буде з усіма нами.