Чому вартує присвятити життя?
Священник Юрій Щурко, УКУ
Текст Євангелія цієї неділі звертає нашу увагу на дві важливі теми: ідентичності Христа (Хто Він?) та питанню чому вартує присвятити своє життя, – або, іншими словами, що вартує вкладення всіх зусиль у житті (біблійною мовою питання звучить «Яка найбільша заповідь?»).
На запитання, чому вартує присвятити життя (яка найбільша заповідь у законі?) Ісус відповідає дуже просто, але водночас вичерпно, глибоко й навіть безапеляційно. Очевидно, що Він мав на це право, й дуже добре розумів, що говорив – задля любові до Бога та ближнього Він віддав Своє життя.
В первісному контексті, обидві заповіді, які Христос називає найбільшими, вперше були висловлені в П’ятикнижжі Мойсея – Торі, котра є фундаментом Одкровення (найважливіша частина Писання), а відтак і духовного життя Ізраїлю. Заповідь з Второзаконня «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш, Господь єдиний є; і люби Господа, Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю і всіма силами твоїми» (6:4,5), – лягла в основу щоденної молитви кожного ізраїльтянина й відома під назвою «Шема» (від першого слова «Слухай», яке єврейською звучить як Shema чи Sh’ma שְׁמַע). Заповідь з книги Левіт «Не мстися і не май злоби на синів народу твого, але люби ближнього твого, як самого себе. Я Господь» (19:18) є тією частиною Писання, в котрій Господь так часто закликає Ізраїль дотримуватися всесторонньої святості життя, що усі ці розділи (Левіт 17-26) часто називають Кодексом святості.
Для того, щоб наголосити на важливості цих заповідей, Матфей навіть не розповідає, яка була реакція фарисеїв чи того з поміж них, який задав це питання Ісусові.
Найімовірніше, що фарисеї виглядали досить жалюгідно, й тому вже Ісус задає їм запитання про те чиїм сином є Христос (єврейською – Месія). Фарисеї відповідають поширеним у той час означенням месіанського титулу – «Син Давидів». За цими словами, окрім пророцтв Старого Завіту, крилися також політичні надії та сподівання – прийде цар з роду Давида, через якого Господь, як через Свого Помазаника (грецькою – Христа; єврейською – Месію) розгромить усіх ворогів Ізраїлю й відтак відновить межі Давидового царства та підніме славу народу.
Натомість Ісус цитуючи Пс. 109(110):1 відзначає, що Месія – маючи на увазі Самого Себе (чого очевидно фарисеї до кінця не розуміли) – є незрівнянно більшим ніж просто нащадком великого царя Давида, – хоча й походить з його роду: «Сказав Господь Господу моєму: “Сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх”». В такий спосіб Ісус знову застерігає народ проти традиційного розуміння Його служіння. Замість того щоб запанувати в Єрусалимі, подібно як колись зробив Давид, Він буде незабаром знехтуваний та відкинутий Своїм народом, однак потім, на хресті, Його зрештою визнають не як сина Давида, але як «Сина Божого» (див. Мф. 27:54).
Цього парадоксу Божої присутності в Ісусі, як і парадоксу Його любові та самопожертви в той час майже ніхто не міг ні зрозуміти ні прийняти. Дві згадки в уривку про те, що «фарисеї зібралися вкупі/ разом» у віршах 34 та 41 відлунюють до слів месіанського Пс. 2:2 («Повстають царі землі, і князі змовляються разом проти Господа і проти Христа Його») й вказують, що фарисеї поводяться як язичницькі царі, котрі зібралися проти Господа і Його Помазаника – Христа. Знання Закону, а відтак і найважливіших заповідей не перемінило їх сердець, а відтак і не зробило їх чутливішими та відкритішими до зустрічі з Богом, Який не вписувався в їхні рамки й шокував їх шириною і глибиною Своєї любові до всіх без винятку людей. Заполітизованим духовним провідникам важко було зрозуміти, що найбільшим їхнім ворогом є не Рим, але сатана, та, що тільки практикуючи (аж до власної самопожертви), а не просто вивчаючи заповіді любові, можна почати відкриватись на парадоксальну Божу любов, яка вповні виявилася в жертві Ісуса на хресті.
Ця воплочена Любов запрошує сьогодні всіх хто вже почув звістку про Христа до інакшого способу мислення і життя, – врешті до відкриття на Інакшого (в єврейській мові це слово звучить як «Святий» – Kadosh – קָדוֹשׁ) Бога, постійний досвід зустрічі з Котрим перемінюватиме наше життя.
Тільки зростаючи в розумінні відповіді на питання «Ким є Ісус Христос?», вслухаючись у Його слова на сторінках Євангелія та роздумуючи над Його вчинками, ми зможемо більше розуміти, чому та кому вартує присвятити все своє життя. На думку Ісуса – це любов до Бога і ближнього. Щоб зрозуміти Його думки важливо відкрити для себе в Христі справжнього Бога та справжню людину.
***
Найважливіші запитання…
Читання з Євангелія цієї неділі (Мф. 22:34-46) складається з двох тематичних уривків, які містять слова Ісуса сказані Ним до фарисеїв в останній тиждень перед розп’яттям.
В першому уривку, який включає вірші з 34 по 40, Матфей розповідає як після відходу саддукеїв, фарисеї збираються довкола Ісуса й один законовчитель з їхнього числа пробує спіймати Ісуса на слові, задаючи Йому наступне питання: «Учителю, яка заповідь найбільша в законі?» (Мф. 22:36). У відповідь Ісус цитує два уривки з Тори: «Люби Господа, Бога твого, усім серцем твоїм, і всією душею твоєю і всіма силами твоїми» (Втор. 6:5) та «Люби ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19:18). Перша цитата в книзі Второзаконня стоїть відразу після т. зв. молитви Шема, з якої по сьогодні кожний єврей починає свій день: «Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш, Господь єдиний є» (Втор. 6:4). Шема, Заповідь любові Бога (яка у Второзаконні повторюється ще два рази: 10:12; 30:6) та інші заповіді представлені у Второзаконні, служать для підведення підсумків Закону Мойсеєвого та являють документ відновлення Союзу з Богом у землі Моав, перед тим як Ізраїль увійде в Обіцяну землю. Друга цитата з книги Левит 19 є частиною т. зв. «Кодексу святості»: Бог через Мойсея закликає Ізраїль бути святим, оскільки Господь Бог є Святий. Звідси найважливіша ознака святості – любити ближнього.
Грецький текст підкреслює глибоке значення кожного слова в обох заповідях:
Mф. 22:37 = Втор. 6:5:
Полюби (αγαπησεις – agapisis: слово стоїть у майбутньому часі активного стану другої особи однини, і тим самим вказує на завдання для цілого життя, яке потрібно палко сповняти кожною конкретною особою. Любов, яка тут мається на увазі це є жертовна любов, яка дарує себе. Це саме слово вказує, яку любов Бог має до людини – Ін. 3:16).
Господа Бога (κυριον τον θεον – Kirion ton Teon: слово Κυριος – вказує на грецький переклад імені Бога, яким Він об’явився Мойсеєві (Вих. 3) перед Виходом з Єгипту і таким чином вказує на Бога Спасителя, Який потужно діє в історії світу та кожної людини щоб зробити її щасливою).
твого (σου – suv: того якого знаєш особисто, якого впізнаєш і з яким маєш стосунки),
всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю (перелік різних сторін особи підкреслює, що мова йде про всю повноту людини; за словами одного коментатора – любити кожною частинкою свого буття; у Второзаконні сказано «всіма силами», а Матфей каже «думками», що в принципі не міняє загальної суті; найважливіше, що тут іде мова про вчинки, а не емоції.).
Mф. 22:39 = Лев. 19:18:
Люби (αγαπησεις – agapisis: значення те саме, що й випадку любові до Бога. Тому «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13)).
ближнього (τον πλησιον – plision: буквально означає того хто є поруч, також сусіда. Отже любити не тих, кого поруч немає – таких любити легше, а всіх кого зустрічаю. В притчі про Милосердного самарянина Ісус дуже чітко це підкреслює (Лк. 10:25-37)).
твого (σου – suv: іншу людину, з якою разом представляємо людський рід та носимо в собі образ і подобу Божу; яку Бог так само трактує як і мене; людину, яка не знає ближнього і подібного до себе в жодному створінні на землі окрім іншої людини…).
як самого себе (‘ως σεαυτον – hos seavton: вказує на міру, яка властива кожній нормальній людині та виключає будь які патології. В посланні до Филип’ян Павло наводить ще більш заохочувальний приклад (2:4)).
В другому тематичному уривку (22:41 – 46) вже сам Ісус задає запитання фарисеям: «Що ви думаєте про Христа, чий Він Син?», і отримує тільки частину правильної відповіді: «Кажуть Йому: Давидів» (22:42). Тоді Ісус цитуючи 109 (110)-й месіанський псалом ставить їх перед дилемою: у цьому псалмі Давид говорить про двох осіб, яких трактує вище ніж самого себе та називає обох однаковим словом Господь – Κυριος – Kyrios («Сказав Господь Господу моєму: “Сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх”» (Пс 110:1)). Таким чином питання наступного характеру: «Як Месія може бути тільки нащадком великого царя Ізраїлю? Жоден цар Ізраїлю ніколи не був настільки близьким до Бога, щоб його можна було зобразити, навіть метафорично, як того хто сидить праворуч Бога». Ізраїль, який палко чекав прихід Месії, не міг собі уявити, що Бог у ролі Свого Помазаника пошле власного Єдинородного Сина. І цей Син не буде воювати тільки з наслідками гріха, при тому ж його інструментами, – жорстокістю та насильством, – ні. Він прийшов воювати не проти Риму та інших імперій, але проти диявола, гріха і самої смерті. Саме це означає «покласти ворогів під ноги» (див. Мф. 22:44) та скасувати «всяке начальство, i всяку владу i силу», знищити останнього ворога – смерть… «щоб Бог був у всьому все» (1Кор. 15:24-28).
Бог в Якого ми віримо «може створити незрівнянно більше за те, чого ми просимо або про що помишляємо» (Еф. 3:20). Він може і хоче навчити нас любові, про яку йде мова в першій частині сьогоднішньої Євангелії та зробити нас вільними та щасливими людьми. Для цього не потрібно багато – тільки відповісти собі на кілька запитань: «Ким насправді для мене є ІСУС? Чи я готовий (-а) піти далі у своїх уявленнях про Бога ніж сучасники Ісуса, про яких іде мова в сьогоднішній Євангелії?
Чи я читаю Євангеліє як звичайну книжку, чи, як Живе Боже Слово звернене до мене сьогодні?
Чи я готовий (-а) відкритися на запрошення Бога у Євангелії цілим своїм серцем та підкорити Йому все своє життя, чи тільки сприймаю якісь окремі його частини, які хочу якось допасувати до свого життя?»