Митар, який пишається тим, що він не фарисей або про шкоду церковних стереотипів
Протоієрей Георгій Ходун
Шановні друзі, знову радий усіх вас вітати. Сьогодні чергова неділя, вона особлива, тому що сьогоднішній день розпочинає один із наймасштабніших періодів літургійного року – а саме, період Великого посту.
Ви здивуєтесь, чому я зараз розпочинаю про це казати, але відповідь досить очевидна. Безпосередньо Великий піст розпочнеться через декілька тижнів, але ж ми пам’ятаємо, що Великий піст – це такий значний період кожного року і він в себе включає принаймні чотири частини, які ми не розділяємо, але розрізняємо.
І ось перша серед цих чотирьох частин Великого посту є підготовчі тижні, які розпочинаються вже нині. У цьому підготовчому періоді є своя педагогіка, згідно якої віряни поступово починають практикувати певні обмеження, аскетичні я маю на увазі обмеження, також поступово додаються певні молитовні тексти, піснеспіви Пісної тріоді, щоб цей наш вступ до посту був поступовим, а не якимось раптовим і неочікуваним, щоб він не був різким, а був цілком органічним. Кожна із чотирьох оцих неділь підготовчих має фіксовану назву. Як правило, ця назва співпадає з містом євангельського читання, що ми будемо чути за недільною літургією. Сьогодні перша така неділя із підготовчих – власне, неділя зветься неділею про Митаря і фарисея, тому що в цей день читається притча ця відома із Євангелія від Луки. І, власне, ось вона.
Для тих, хто переконаний у своїй праведності і на інших дивився зверху, Ісус розповів таку притчу.
Два чоловіки прийшли до храму помолитися: один фарисей, а другий митар. Фарисей, ставши, так про себе молився: Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Пощу двічі на тиждень, даю десятину з усього, що надбаю. А митар, стоячи віддалік, не смів навіть очей звести на небо; але, б’ючи себе в груди, говорив: Боже, будь милостивий до мене, грішного! Кажу вам, що цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той: бо всякий, хто підноситься, принижений буде, а хто принижує себе, піднесеться.
Це одна із чотирьох унікальних притч, які включені до Євангелія від Луки і вони за своїм змістом є виключно новозовітними. Не сваріть мене, друзі, але я знову дозволю собі нагадати, що перед нами притча. Чому це важливо? Тому що притча – це дуже і дуже специфічний жанр, і зміст цього жанру такий, що ми не можемо його сприйняти буквально. У притчі завжди вигаданий сюжет, це ми повинні пам’ятати, а подробиці цього сюжету, як правило, не мають якогось важливого значення, бо загалом сюжет вигаданий. Суттєва думка у притчі, як правило, одна, власне заради цієї думки і розповідається ця історія, тому що інколи, коли ми маємо справу із притчами, ми звертаємо увагу на саму красу таких східних текстів, але насправді всі ці історії розповідаються заради однієї думки. Цю думку можна і так прямо сказати, але щоб краще її людина сприйняла, її розказують у вигляді цікавої історії. Образи цієї притчі: збирач податків або, як ми звикли називати на церковнославянський манер «митар», звідси і українське слово «мито», «митниця», і фарисей.
Ці два образи стали загальними і за кожним із них закріпилось певна слава. В церковному середовищі є вже навіть така тенденція вважати, що митар – це начебто уособлення якихось там чеснот – принаймні, смирення, покаяння, а фарисей, навпаки, є уособленням якихось гріхів, майже не всіх, яких існують – принаймні, гордості. Хто уважно читає цей уривок, так не думає, але ми повинні чесно собі сказати, що у церковному православному середовищі образи митаря та фарисея стали шаблонними. Навіть слово «фарисей», «фарисейство» – цими словами описують не лише течію старозавітної релігійності, але й навіть і сучасної. І в церковному середовищі назвати когось фарисеєм – це принизити людину максимально, викрити її лицемірство і взагалі фальшиву релігійність. Начебто той, кого ми назвали фарисеєм, той насправді і не шукає, і не знає, і не любить Бога, а лише імітує ці всі процеси.
Насправді ми маємо справу із стереотипами. Власне, про це було і заявлено у назві цього відео і про це ми будемо спілкуватися сьогодні особливо. Я, коли кажу щось впевнено, не припускаю, не видаю за своє особисте бачення, а саме стверджую – то намагаюсь завжди перевіряти інформацію. Отже, стереотип – це уставлений шаблон мислення, який, як правило, не має безпосереднього відношення до реальності. Звичайно, це не єдине визначення, але всі інші визначення, які я зміг знайти в авторитетних джерелах, були дуже схожі з цим змістом, відрізнялись хіба що термінами.
Сьогодні ми будемо вести мову про стереотипи, про ці релігійні шаблони, тому що персонажі цієї притчі: митар, а особливо фарисей – хоч і не живі люди, вони ж персонажі притчі, але їх спіткала доля стати максимально стереотипними образами.
За роки слухання проповідей у цей день, я вже так втомився чути про цього гордого фарисея і якогось смиренного митаря. Фарисей – такий гордий, він такий гордий, його так засуджують, так його критикують і здається, що чи не найбільший гріх бути на нього схожим, а цей митар – він такий смиренний, такий побожний, такий упокорений, що начебто він взірець нашої віри і з нього хоч ікони пиши і всім дуже потрібно бути схожим на нього.
А з ким ми насправді маємо справу? До речі, рівно тиждень назад ми читали історію про Ісуса і Закхея, там Закхей – це реальна особа, який був збирачем податків, цим самим митарем. І тоді ми говорили, що ці збирачі податків у тогочасній юдеї – це здирники, корупціонери і колаборанти, кому цікаво, хто хоче передивитись це відео, будь ласка, посилання зараз буде на екрані. Питання в тому, що цих митарів, цих збирачів податків ніхто не змушував оббирати своїх братів і служити окупантам, це їх особистий вибір. Що стосується фарисеїв, то це була така релігійна течія всередині юдаїзму, тобто був загальний юдаїзм, який розподіляється на декілька течій, одна з цих течій – це були фарисеї, люди, які вважали за потрібним якомога точніше виконувати закон Мойсея чи закон Божий, а якщо сказати точніше, то закон Божий, який Бог дав через Мойсея своєму народу. Логіка і мотивація у цих людей, фарисеїв, пов’язані з конкретними історичними обставинами, а саме із визвольними війнами юдеїв, які вони вели по другому столітті до Різдва Христового проти язичницького панування.
Логіка була наступна. Люди, які досить добре, чи принаймні не погано знають Старий Завіт, пам’ятають такий важливий концепт Старого Завіту: коли юдейський народ виконував волю Божу, тоді Бог благоволив до цього народу – і юдейське царство, і загалом Ізраїль, якщо не враховувати розподілення на дві його частини, яке колись відбулось, то загалом Бог благоволив до цього народу, до свого вибраного народу і давав їм спокійне життя, і політичну незалежність, і матеріальний достаток і все, що необхідно було для спокійного людського життя. І навпаки, коли ці люди забували Завіт, не виконували заповіді, не виконували настанови закону, то їх спіткали, в першу чергу, політичні негаразди, їх хтось захоплював, їх царство розділялося, їх чекало бідне і нещасливе життя. Тому логіка людей, які потім організувалися у окрему єврейську течію фарисейства, була наступна: зараз ми знаходимося під владою язичників, а це був достатньо жорстокий період їхньої історії, коли навіть статуї, по-простому кажучи, ідоли язичницьких богів були внесені в Єрусалимський храм. Тобто це було таке запустіння, таки занепад, аналогу якого не було в усій історії стародавнього Ізраїля. І от люди думали так: якщо ми знаходилися в цьому стані, то мабуть тому, що ми сильно згрішили і навпаки – якщо ми будемо виконувати закон і заповіді максимально точно, Бог буде нам благоволити, і ми знову будемо мати спокійне життя, вільне і матимемо все необхідне для нашого існування.
Думка фарисеїв, як я вже сказав, була не на порожньому місці, а на досвіді Старого Завіту, на прямих вказівках священного Писання, саме тому і виникає оця течія людей, які вважали за потрібним і необхідним чітко дотримуватись приписів Старого Завіту. Бажання їх було щире, наміри їх були добрими, але ж ми розуміємо, в будь-якому людському суспільстві з плином часу виникають певні проблеми, корпоративні, в першу чергу, проблеми. І з фарисеями це сталося також, вони з часом занадто явно стали позиціонувати власну таку особливість на противагу іншим людям, особливо тим, хто менш ревний був в виконанні старозавітного Закону. Більш того, старозавітній Закон, це що? Це збірка приписів, виконання яких, на жаль, і стала для фарисеїв суттю і навіть самоціллю – тобто, другою системною проблемою фарисеїв, крім їхньої зверхності і гордості, була підміна, бо вони живе богоспілкування проміняли на формальне виконання релігійних вимог Закону. Думаю, що серед глядачів цього відео вже виникла до моїх слів певна опозиція, тому що я завжди намагався виправдовувати фарисеїв, тому що я бачу до цього фактичне, реальне підґрунтя. Я думаю, що мені вже хочуть нагадати ту численну кількість критики, яку Христос виказав на адресу фарисеїв на сторінках Нового Завіту, зокрема, коли Христос вказував на їхні гріхи, на їхні помилки.
Фарисеї мали і особисті і, як я вже сказав, корпоративні проблеми, але ця численна критика їх з боку Христа, мені здається, заключається не в тому, що Христос в них вбачав якихось негідних людей, а навпаки – мені здається, що Христос тут користувався іншою логікою. Я зараз приведу жорстокий, навіть не жорсткий, а жорстокий приклад, але мені здається, він тут цілком доречний. Коли у лікаря є два пацієнта і лікар, який зробив попередні дослідження розуміє, що один хворий, як його вилікують, уже не одужає, а іншому ще є шанс допомогти, то лікар, яким би його цинічним після цього не вважали, я вважаю, надасть перевагу тому, кого ще можна спасти. Власне, так і Христос, він звертається до фарисеїв, їх критикує, їх навіть чомусь звинувачує і досить саркастично, кому цікаво, почитайте 23 розділ Євангелія від Матвія, там така ціла підбірка критики Христа на адресу фарисеїв. Але Христос критикував їх тому, що їх можна ще було якось виправити на відміну від іншої релігійної течії юдаїзму – садукеїв. Власне, критику садукеїв в Євангелії ми зовсім не зустрічаємо, є пару таких опосередкованої критики, коли Христос каже про те, що не потрібно бути схожими на садукеїв, берегтися від того, щоб бути схожими на них, але прямо він їх ніколи не критикує. І це пов’язано, мені здається, з тим, наскільки Христос вірив, що Його слухачі здатні сприйняти те, що він каже. Садукеї, як мені особисто здається, в більшості своїй, були, як правило, людьми настільки безпринципними, що чекати їх навернення було марно. І підтвердженням цього є принаймні той факт, що ми не знаємо жодного навернення в християнство із числа садукеїв. Я боюсь помилитися, але мені здається, що єдиний принцип садукеїв – це відсутність будь-якого принципу, за допомогою цієї безпринципності вони намагалися зберегти своє місце і положення, і статус в суспільстві. А фарисеї, хоча вони і мали певні, і інколи досить суттєві недоліки, але вони були людьми, які все-таки шукали Бога і шукали виконання Його слова, хоча вони і помилялись у своїх методах. Отже і увага, хоча й критична увага, до них Христа – це спосіб виправити тих, хто здатний на це виправлення.
Більш того, ми маємо в Євангелії досить позитивні приклади фарисеїв. Це наприклад, Нікодим, про якого читаємо в третьому розділі Євангелія від Іоана, де бесіда про народження зверху, про хрещення, про те, що Христос прийшов не занапастити, але спасти – це все в контексті спілкування із Нікодима. І це також Йосип із Аримафея, який прийшов до Пілата просити Тіло вже розп’ятого і померлого по плоті Господа Ісуса, Йосип був, власне, ініціатором і організатором Його погребіння. Це все фарисеї.
Щоб далеко не ходити, якщо ми не будемо вдаватися у подробиці, то 14 із 27 книг Нового Завіту належать авторству фарисея – я маю на увазі апостола Павла, тому що фарисейство є невід’ємним і фундаментальним фактом його біографії. І я знову таки боюсь помилитися, але мені здається, що він би ніколи не повірив Христа, аби не так добре знав Старий Заповіт і його пророцтво, а цього він навчився, власне, коли себе долучив до течії фарисеїв.
Тепер, коли ми це все історичне тло для себе визначили, повернемося до суті і побачимо, що ціль цієї притчі — це показати, в першу чергу, фарисеїв, тому що Христос розраховував не на майбутніх, а в першу чергу, на безпосередніх слухачів. Тому Христос, в першу чергу показує фарисеїв, а потім і наступним поколінням християн те, що шлях самовпевненості, самозадоволеності своєю релігійністю, своїми релігійними досягненнями — це шлях дефективний, тому що він породжує в людині зверхність, гордість і хибне відчуття власної особливості. З цих слів і починається притча, там так і сказано, що, можна навіть зацитувати: «для тих, хто був переконаний у своїй праведності і на інших дивився зверху, Ісус розповів таку притчу». Тобто, ось ціль цієї притчі, а не в тому, щоб показати, які погані фарисеї і які добрі митарі – ні, якщо порівнювати не героїв притчі, а реального фарисея і реального митаря, а це ж сучасники, вони жили в однакових реаліях, абсолютно однакових, можливо, навіть народжувались по-сусідству. Я можу припустити, що конкретний фарисей і митар міг народитись навіть в одній родині, у одних батьків, тому жодна притомна людина ніколи не надасть переваги митарю. Саме тому я завжди не погоджуюся, коли фарисеїв, як реальних людей, не як героїв притчі, а як реальну людину, принижують лише через те, що образ фарисеїв використаний у притчі – робиться це постійно зараз, з огляду на оцю стереотипність мислення, тому що в тонкості поглиблюватись незручно, це важко, а говорити щось потрібно, тому і з’являється стереотип.
Аби ж фарисей був єдиним із стереотипів, бо коли людині бракує знань, критичної свідомості, а сказати щось сильно хочеться, тоді на допомогу приходить стереотип. І особливо стереотипи важливі для людей релігійних, тому що кожен, хто навернувся в віру – вважає, що він пізнав найголовніше. Це і справді так, але коли ти собі вирішив, що вже пізнав найголовніше в цьому житті, то є ж спокуса переконати себе в тому, що і все інше ти також вже автоматично пізнав. Логіка тут зрозуміла. Ви знаєте, якщо людина стоїть на першій сходинці, а потім зразу великим кроком ступає на п’яту, то очевидно, що другу, третю і четверту сходинку людина вже перечеркнула, перейшла. І це здається самоочевидним, цю логіку переносять люди, які навертаються до віри, їм здається, що коли вони пізнали найбільше, то все те, що належить до найбільшого – вже автоматично є в багажі їх знання, розуміння, досвіду, світогляду. Але справді це не так, бо навертаючись до віри, людина залишається на тому ж культурному, інтелектуальному, психоемоційному рівні, на якому вона була і до цього, якщо не буде над собою працювати. Той, хто не зміг бути зрілою людиною сам по собі, той і не стане зрілим християнином, коли навернеться до віри. Звичайно, є виключення, але ж на того не є виключення. І ось коли знань бракує, а ти вже відчуваєш себе професіоналом в питаннях віри, догматики, літургіки, церковної історії, канонічного права –тоді людині на допомогу приходять стереотипи, бо реально ти не знаєш, а вважаєш, що знаєш, і потрібно щось сказати.
Знаєте, послухавши якогось батюшку в ютубі, прочитавши пару якихось офіційних заяв на церковних сайтах, ти вже напевно знаєш, що там на парафіях служать одні поручники церковного уставу, бо справді, ніхто не служить згідно з церковним уставом. Ну хтось скаже: «Ви такі дуже лінуєтесь і дуже розслаблені», хоча мені здається, що це просто нереально чернецький устав перенести на реалі парафіяльного життя. І ось така людина, прочитавши, що порушується церковний богослужбовий устав, іде до парафіяльного священика розповідає, і його викриває в тому, що він є порушником церковної присяги, бо колись у церковній присязі кожен священик казав, що він буде виконувати максимально точно всі приписи богослужбового уставу. А це ж нереально. Така людина вже, вміє розрізняти людей, спільноти, навіть країни за ступенем духовності: ці країни духовні, а оці країни бездуховні. Ми всі розуміємо, про що я маю на увазі: така вже людина точно розрізняє, хто там канонічний, хто не канонічний, хто благодатний, хто без благодатний, та вже людина точно знає, хто буде спасенний, а хто загине.
Богослови до сих пір не можуть чітко сформулювати питання, де є межі церкви. Яка християнська спільнота точно не є церквою, яка християнська спільнота точно є церквою, ми можемо сказати, а от там, де ці межа церкви закінчуються, не можемо сказати, тому що ми не маємо права на себе брати обов’язків Бога. А от така людина, яка прослухала два відео, прочитала одну статтю, прослухала три проповіді і одну брошурку прочитала – ота вже людина точно знає, вона вже точно знає, тому що їй сказали, що оце хороші, оці погані, оціх потрібно слухати, оці загинуть, оці спасуться. І все для такої людини вже зрозуміло, і все вже просто, думати ні над чим не потрібно. Ти дослухався до тих, кого ти вважаєш собі за авторитет – і все, всі питання в твоєму житті вирішені. Знаєте, є така чудова книга «Кружний шлях» або «Блукання паломника», це знову Льюіс, але там він цитує Бернарда Шоу, відомого автора, релігійним його назвати неможливо, але він колись написав і Льюіс цитує: «Чим менше люди знають, тим твердіше вірують, що їх парафія і їх каплиця – це істинні вершини, до яких у муках продирається уся людська цивілізація і уся людська філософія».
Горе у цих церковних стереотипів, воно ж подвійне: по-перше, люди викривляють правду, а по-друге, дають неукам, тобто людям, які не знають чогось, ілюзію знань. І повірити у ці стереотипи дуже легко, тому що їх досить часто, а інколи навіть постійно навкруги нас повторюють. І інколи дуже важко не повторювати за всіма, а продовжувати проголошувати те, що згідно із Словом Божим, здоровим глуздом і власними переконаннями.
До речі, сьогодні, коли ми згадуємо і канонізованих, і не канонізованих християн, жертв комуністичних репресій у Радянському Союзі в ХХ столітті, то думка про здатність християнина протистояти трішки нездоровим чи откровенно людожерницьким ідеям, яким був власне комунізм, навіть якщо їх підтримує більшість. Так от така думка про важливість протистояння з цими ідеями для християнина є особливо актуальною і лише той, хто має достовірне пізнання, внутрішню волю, той здатен протистояти популярному і масовому, інколи, невігластву, який в церковному середовищі ще інколи прикривають фразами, що «так вчать святі отці», або «так пророкували старці», а потім, коли питаєш, а де то написано в якого святого отця, в якому контексті, в якої книжці, то потім і виходить, що та людина ні однієї книжки і не читала, і хтось щось сказав, а вона це все і повторює, не думаючи, не замислюючись, а просто повторює, запевняючи, що тепер знає відповідь на всі питання. І якщо ми не будемо протистояти цьому невігластві, цій поверхневості інтелектуальній, культурній, духовній в релігійному середовищі, ми в кінці кінців можемо отримати те, що колись сказав відомий релігійний і медійний діяч, диякон Андрій Кураєв – він сказав, що підсумком багатовікової духовної селекції є митар, який гордиться тим, що він не фарисей.
Тож, знову і знову, друзі мої, я повторюю: свідома віра, фундаментальні знання і глибоко внутрішня духовна культурність – це те, що формує християнина. Трішки цим ми займаємось і тут, і я буду радий, справді радий, якщо це відео принесе комусь користь. Дякую всім за увагу, до нових зустрічей.