Церква, відкрита у Слові і закрита у таїнствах
Протоієрей Георгій Ходун
Вітаю вас, шановні друзі! Сьогодні у нас неділя шоста Великого Посту і цей день завжди пов’язаний із згадуванням Входу Господнього до Єрусалима. Цей день ми вважаємо святковим і не даремно, євангельське читання також буде присвячено саме цій події.
Ось, власне, читання.
За шість днів до Пасхи, Ісус подався до Віфанії, де жив Лазар, якого Він воскресив із мертвих, там Йому приготували вечерю і Марфа прислуговувала Йому за столом. Серед тих, хто з Ним вечеряв, був і Лазар. Марія, взявши глечик, де було пів літра дорогоцінних пахощів, зроблених із справжнього нарду, облила ними Ісусові ноги, витирала їх своїм волоссям і чудовий аромат мира наповнив увесь дім. Один з Ісусових учнів, Юда Іскаріот, який мав його зрадити, сказав: «А чому б оці пахощі не продати нам за триста срібних монет і не роздати гроші бідним»? Юда мовив це не тому, що дбав про бідних, а тому, що був злодієм, він завідував скринькою із пожертвуваннями і крав гроші звідти. «Залиш її, – сказав Ісус, – нехай вона зробить свою справу, бо прийшов час підготувати Мене до поховання, бідні будуть завжди з вами, а Я – ні».
Багато юдеїв, дізнавшись, що Ісус у Віфанії, прийшли на свято, щоб побачити Його. Вони хотіли побачити і Лазаря, якого Ісус воскресив із мертвих, тоді ж головні священники змовились вбити й Лазаря, бо через нього багато юдеїв кидали своїх вождів і починали вірити в Ісуса.
Наступного дня великий натовп людей прийшов до Єрусалима на пасхальне свято. Почувши, що Ісус має там бути, люди взяли пальмове гілля і пішли зустрічати Його, вигукуючи: «Осанна, благословенний Той, Хто приходить в ім’я Господнє, благословенний будь царю Ізраїльський». Знайшовши віслюка, Ісус сів на нього, як було написано в писанні: «Не бійся, місто Сіон, ось цар твій їде верхи на віслюкові».
Спочатку Його учні не зрозуміли цього та після вознесіння Ісуса до слави вони згадали, що саме так було і написано про Нього у святому писанні, і що саме так усе і трапилось з Ним. Ті, хто був з Ісусом, коли Він воскресив Лазаря із мертвих і звелів йому вийти з могили, почали всім розповідати про те, що сталося, через те й натовп пішов Йому на зустріч, бо всі почули, що саме Він здійснив це чудо.
Сьогодні день, другий день дводенного свята, тому що і воскресіння Лазаря, і вхід Господній до Єрусалиму, з точки зору богослужіння, це одне ціле дводенне свято. Піснеспіви цих двох днів дуже переплітаються за змістом, а інколи і зовсім однакові: і в один день, і в інший. Євангельські читання слідують одне за одним, і якщо б їх, наприклад, читати безперервно, то можна й не зрозуміти, де закінчується історія про воскресіння Лазаря, а де починається історія про вхід Христа в Єрусалим. Ці два дні вважаються святковими, богослужіння звершуються урочисто, у храмах, як правило, велелюдно – і все це майже так, як було і тоді, коли Христос насправді входив до Єрусалиму: доброзичливі люди навкруги, тріумфальні вигуки, привітання, небувала шана, увага, навіть такі нетривіальні жести, як кидання власного одягу під ноги віслюку, на якому сидів Христос.
Натовп зустрічав царя, сина Давидова, помазаника Божого, Який йде в ім’я Господнє. Красиво звучить, правда? А ще ж красивіше це виглядало, але я буду не я, якщо я чуть-чуть не зіпсую вам цю картинку, тому що, можливо, я до всього прискіпуюсь, але, знаєте, казати те, що подобається людям, коли я бачу, що це не відповідає дійсності – це вище моїх сил. Так і тут, вхід Ісуса до Єрусалиму – це дуже красива подія, це така красива картинка, але ж вона закінчується розп’яттям і мовчати про це ми не можемо, тому що з боку історії нашого спасіння, звичайно, вхід Христа до Єрусалиму – це важлива подія, Христос іде на це свідомо. Саме тому ми цей день і вважаємо святом, тому що це важлива подія, сам Христос каже, що повинен продовжувати свій шлях до Єрусалиму, бо не годиться пророкові помирати за межами цього міста. Але сьогодні мені б хотілося б звернути увагу не на Христа, а на тих людей, які його оточували, на оцей активний, галасливий і поки що прихильний до Ісуса натовп. Уявно, споглядаючи на це дійство, тобто уявляючи, як це могло бути, мені відразу згадуються оці богослужіння, на які за традицією сходиться велика кількість людей – це освячення води на Хрещення чи освячення пасок на Великдень (це ось скоро вже буде).
Багато хто з вас знає, що мені певний час довелось нести свої служіння у великому храмі і там я бачив цю картину декілька разів на рік: родини з дітьми, всі святково одягнені, радісні, посміхаються. Але, вибачте, ця картина мене ніколи не надихала, тому що мені здавалось і здається, дай Боже, звичайно, щоб я помилявся, але мені все-таки здається, що більшість із присутніх досить неясно уявляють собі, навіщо вони там і в чому причина їх радості, окрім того, що їх рясно поллють холодною водою і вони вже скоро опиняться за пишним святковим розкішним столом. На тому, власне, вся відданість християнським принципам для них може і скінчитись, але так, звичайно, на той момент у людей радість щира, але ж вона викликана емоціями, такими поверхневими, швидкоплинними, які дуже скоро зникнуть і від них не залишиться жодного сліду у житті людини.
Мене ця ситуація завжди дуже хвилювала, бо я неодноразово був свідком, як навіть мої брати по служінню щиро раділи, що так багато людей у ці дні приходить до церкви, як їм здавалось, до Бога що, мовляв, ось яка велика парафія, як багато православних у нашому суспільстві. Знаєте, кількісний вимір церковного життя: розмір храмів, кількість учасників хресних ходів, наприклад, – це все вражає, але разом з тим, за допомогою цього, досить легко можна самого себе обманути, обдурити, тому що ти можеш спокуситися кількістю, а не якістю. Звичайно, сама по собі кількість, не обернена пропорційно до якості, тобто, може бути і якість, і кількість одночасно, звичайно, але ж на практиці, особливо в практиці духовного життя, кількість напряму пов’язувати з якістю досить складно. І, як правило, якість страждає через кількість.
Маючи певний досвід парафіяльного служіння, я помітив факт певного такого викривлення акцентів церковного життя, який, на мою думку, впливає на співвідношення якості і кількості у церкві. І зараз мова не про те, що 30 років назад чи 20 ми вирішили, що саме головне це будівництво церковних споруд, на які витрачались просто приголомшливі кошти, а потім приблизно такі ж кошти витрачалися на їх утримання, а тепер за ці споруди потрібно тремтіти, тому що витративши на них таку кількість часу свого життя і коштів, вже церковні споруди починають вважатися чи не найбільшою цінністю для християнина. Це викривлення очевидне і про нього тільки лінивий не казав, а мова про наступне, ось про що я хотів сказати – раніше, коли християнство ще не мало соборів, всяких канонів, митр, патріархів і всього такого іншого, що от в той давній час приваблювало людей ставати учнями Христа? Звичайна сутність Його вчення, ну і також якість життя членів церкви, але, в першу чергу, сутність вчення Христа, тому що ніякого іншого скарбу ми, християни, не маємо. А зараз я знаю буквально одиниці людей, які стали християнами саме через такі мотиви, тому що більшість людей приходить у церкву як у споруду і при тому з якихось другорядних або зовсім неважливих мотивів. Людей, звичайно, оточує якась незвична атмосфера, досить складне для незнаючих людей богослужіння, в цих людей лишається небагато варіантів: або вийти звідти так само, як вони туди зайшли, або просто стояти і обмежуватись повторенням того, що ти бачиш там навкруги. Можливо, за роки чи навіть за десятиліття ти там отримаєш якісь мінімальні знання, як потрібно себе вести у церкві, щоб не викликати якогось подиву і роздратування оточуючих, або ж вдатися до серйозної духовної самоосвіти, що насправді є досить складною і майже нереальною справою, це справді досить складно. Тобто складається який парадокс: для того, щоб стати християнином потрібно просвічення, пізнання, навчання, час, зусилля і всяке таке інше, а щоб відвідувати храм – це зовсім не обов’язково і навіть не потрібно. І відбувається прямо таке, знаєте, диво-дивне: щоб почути якісну проповідь, наприклад, яка тебе буде просвічувати Христовою істиною, яка буде стверджувати твою віру, яка буде тебе навчати чомусь новому, тут потрібно ще добре потрудитись, щоб знайти де її саме можна почути.
Хай ніхто не думає, що ці відео я вважаю якісною проповіддю, це взагалі не проповідь, а лише мої особисті міркування, а от щоб, наприклад, взяти участь у таїнствах, котрі є вираженням моєї віри, то це можна без усяких перешкод у будь-якому храмі, тому що я знаю, щоб причаститись, потрібно попоститись, почитати молитви, посповідатись – і все, і тебе допустять до причастя. Щоб, наприклад, прийняти участь у таїнстві масового соборування – то взагалі достатньо просто прийти, стати у загальній масі людей і ти все отримаєш без жодних перепон.
До чого це все я веду? Мені здається, що у розрізі цієї теми, яку я зараз підняв, є два варіанта розвитку церкви. Не скажу, що кожному з цих варіантів можна слідувати повністю і ідеально, але суть цих двох варіантів досить різна. Зараз я бачу церкву, яка відкрита у своїх таїнствах, і закрита у проповіді Слова Божого, але мені більш органічним здається зворотна модель: церква, яка відкрита у слові, у Слові Божому, звичайно, і закрита у таїнствах. Я не знаю, чи є оця думка оригінальною, скоріше за все – ні, але саме з таким формулюванням мені не доводилось зустрічатись раніше, я досить довго думав над двома шляхами і не знаю, чесно, куди б нас вивів той шлях, яким ми зараз не користуємось.
Саме тому я не намагаюся його і ідеалізувати, тому що я не знаю, яка буде реальність, якщо ми виберемо інший шлях, але той варіант, який ми маємо зараз у переважній більшості парафій, у мене не викликає жодного захоплення. Мені насправді не зрозуміло, чесно, не зрозуміло, чому людина, яка навіть не розуміє, наприклад, що міститься у євхаристичній Чаші, – те, що християни вважають Тілом і Кров’ю Христовою, я навіть не кажу, вірить про це людина чи не вірить, а я кажу про ту ситуацію, коли людина навіть не знає, що там знаходиться, – така людина може спокійно приступати до таїнства Причастя, тому що вона ж була на сповіді, вона там щось сказала і зранку ця людина не їла. І це ж, вибачте, це ж не абстрактна історія, це конкретна ситуація, якою я сам був свідок, а і ще плюс-мінус схожі ситуації траплялись на моєму священничому шляху досить і досить часто. Або, що б то не стало, причастити дитину: вона маленька, кричить, випинається, ти пропонуєш батькам її заспокоїти, почекати, щоб дитина призвичаїлась до храму, щоб вона побачила батьків, які перед нею приступають до таїнства Причастя, то в такому випадку люди виявляють своє незадоволення, вони починають морально тиснути на священика. Я ж свої власні історії розказую, починають казати: «Ми ж прийшли, ви нам зобов’язані це все зробити, ви нам не можете відмовити, да хто ви такий». І ти стоїш такий з Чашею, з Причастям і взагалі не розумієш, що людині відповідати, а ця дитина кричить, вона випинається, і ти їй повинен просто щось запхати до рота, щоб всі в кінці кінців були задоволеними. А чому люди так роблять? Не тому, що ці люди погані,- звичайно, ці люди зовсім не погані, вони добрі, сумлінні і чесні, – але ж вони багато разів до цього бачили, що саме отак можна поступати: просто прийти, затиснути, наприклад, бідну дитину, священник їй щось у рот запхав і всі щасливі в кінці кінців. «Всі так роблять – думають вони, – а тут якийсь юнак їм розповідає, що не все так однозначно». Або, знаєте, скажи щось там на проповіді в храмі не так, якби хтось хотів почути, чи отут на ютубі, наприклад, чи де-небудь в фейсбуці, то за це тебе дуже швидко напоумлять згори і скажуть, що так не можна казати. А ось, знаєте, вінчати всіх підряд без підготовки чи причащати тому, що людина стала до загальної черги – оце будь ласка. Знаєте, може я зараз досить різко кажу, але але ж мені це все насправді болить, не мовчати про це, я вже можу собі дозволити, я вже можу собі дозволити про це не мовчати.
Тому що, коли ти мовчиш? Коли тобі страшно, коли ти від когось залежиш, коли ти боїшся щось втратити, а мені вже, на щастя, втрачати нічого. І пам’ятаєте, як писав Олександр Ісайович Солженіцин: людина, у якої відібрали все, вже не підвладна вам, вона знову вільна. Я вибачаю за цей ліричний відступ, знову повертаюся до теми. Звичайно, я не можу виміряти віру іншої людини, тому я не можу стверджувати, в кого є віра, а кому її бракує, але той факт, що на практиці на практиці, – звичайно, в теорії, в церковних документах, в розпорядженнях буде писатись зовсім інше, але я бачу цю практику в різних місцях і вона як правило досить схожа, – так ось на практиці, до Таїнств може приступити будь-хто, навіть той, кому забороняють канони, навіть людина невіруюча. Якщо людина просто виконала якісь дисциплінарні приписи – вона зробила як усі і її без проблем допустять до Таїнств, не спитаючи ні про віру, ні про спосіб життя, ні про що.
Священне Писання, наприклад, до цих пір у нас на службі читається на архаїчній мові, яка звучить красиво, якій багато сотень років, але ж від цього вона зрозумілою не стає. Навпаки, вона не зрозуміла і хто сумнівається в такому моєму висновку, то я у вас запитаю, про що, наприклад, сьогодні було, – сьогодні, не тиждень назад, не місяць назад, сьогодні, – про що було апостольське читання, якщо ви, наприклад, його слухали церковно-словянською мовою. І ніхто мені не відповість, і сам собі ніхто не відповість, і я сам собі не відповім, якщо не візьму і не прочитаю його зрозумілою мовою. Так ось, мені особисто здається, що нам все-таки потрібно робити акцент більший на повчанні у Слові Божому, тому що саме воно дає нам непорушний фундамент нашої віри і задає оцій вірі правильний вектор, а Таїнство щоб ставало способом вираження моєї віри, тому що факт участі у Таїнстві автоматично, віри людині не додасть. Власне, такий самий висновок можна зробити і зі слів Христа. Пам’ятаєте, він спочатку що сказав? «Спочатку навчіть, а потім вже хрестіть» – це одні з останніх фраз Євангелія від Матвія. Не знаю саме коли, бо зараз велика кількість всяких справ, але я маю план більш розлого торкнутися цієї теми, тому що змісту її я присвятив не один рік роздумів, але це буде колись, а зараз я прошу, від кого це залежить, сприяти тому, щоб ця запропонована Господом схема «навчіть, а потім вже там хрестіть», вінчайте, відспівуйте, щоб ця схема ставала певним девізом наших спільнот, наших парафій. Той, хто в цьому питанні може вплинути тільки на себе, більше ні на кого, прошу також цим не нехтувати, тому що церква – це завжди люди, і вони, її найбільша цінність і скарб, і один маленький вогник однієї людської віри може допомогти загорітися тисячам інших. До оцих вогників намагаємося і ми долучитись своєю справою.
Сьогоднішнє свято нехай сповниться справжньою глибинною радістю і вдячністю Христу, Який нині йде у тиждень своїх страждань, звершуючи наше спасіння. Йому, нашому Спасителеві, і вам, шановні брати і сестри, я висловлюю свою вдячність, і буду радий зустрітися з вами в новому, вже пасхальному відео.