Катерина Щоткіна — експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»
Українська православна церква Московського патріархату отримала до Різдва невеликий, але цінний подарунок: натяк з боку влади на те, що в недалекому майбутньому вона зможе отримати той самий “особливий статус”, який вже давно для себе пригледіла. Неофіційно, звичайно – офіційно у нас церква і держава одна від одної на відстані гарматного пострілу, і сам президент підкреслює цю дистанцію розважальною поїздкою в мусульманську країну на одне з головних християнських свят.
Натяк виходив від Сергія Сивохо, гідного члена команди “нових осіб”, ще нещодавно шоумена, а нині – радника секретаря Ради національної безпеки і оборони з реінтеграції Донбасу. В ефірі каналу “112 Україна” він заявив, що церква може виступити медіатором у конфлікті на Донбасі – адже вона знаходиться “по обидві сторони конфлікту”. Те, що озвучує церква – стверджує Сивохо – добре. І як благий приклад наводить діяльність Святогірського монастиря, що в найважчий час приймав біженців.
У цій заяві хочеться оптимістично побачити щось середнє між наївністю і некомпетентністю. Але виходить погано. Чи то тому, що теза про особливу роль УПЦ МП як “об’єднувачки України”, що перебуває “по всі сторони конфлікту”, мусолять в МП-шних колах вже років п’ять – тобто Сивохо це не придумав, а тільки озвучив. Чи то тому, що так вдало підібраний приклад – Святогірський монастир “прославився” не тільки тим, що прийняв біженців (це правда: прийняв), але і тим, що став опорною базою бойовиків Стрєлкова-Гиркіна. За одкровенннями самого Гиркіна, його не тільки чудово приймали у стінах монастиря, але його особиста охорона складалася з ченців Святогірської лаври. Такий ось український Шаолінь.
Сивохо не перший і не найвидатніший лобіст інтересів УПЦ МП в середовищі “нових осіб”. Але з цих лобістів він, мабуть, найвідоміший – я маю на увазі його привабливість для публіки. Та й сам статус радника з реінтеграції Донбасу не дозволяє залишити його слова без уваги, списавши їх на чи то наївність, чи то на некомпетентність. Він, може, і не знає гарненько, про що говорить. Але те, що він про це говорить, примітно.
Слова мають звичай багато чого вибовкувати поза волею того, хто їх вимовляє. Так сталося і з Сивохо і церквою. Наприклад, пасаж про те, що “церква знаходиться по всі сторони конфлікту”. Особисто я щиро вдячна Сергію за те, що він не сказав “по обидві сторони” – принаймні, в цих словах не міститься прямого натяку на “громадянський конфлікт” і “братовбивчу війну” – дрібниця, а приємно. Сторін у нашому конфлікті більше, ніж дві. І церква, яку мав на увазі Сивохо – УПЦ МП – перебуває, дійсно, по всі сторони цього конфлікту. І не тільки “знаходиться”, але і активно задіяна в цьому конфлікті з усіх трьох сторін і всіма трьома сторонами.
Власне, одного цього було б достатньо, щоб вважати ідею “церковного модерування” неспроможною. Але Сивохо це чомусь не дивує. Йому – проникливому фахівцю з національної безпеки – цілком достатньо, що у церкви “правильні посили”. У сенсі, каже вона добре. Обнадійливо так говорить.
Що ж, Московський патріархат багато чого цікавого наговорив за останні п’ять років. Про “громадянський конфлікт” і “братовбивчу війну”, наприклад. В УПЦ МП не визнають, що має місце агресія РФ. На відміну від Сивохо, в УПЦ МП завжди говорили саме про “дві сторони” конфлікту, залишаючи Москву далеко за дужками. Та що там Донбас. У церкві донині не дали чіткої характеристики окупації Криму, незважаючи на те, що це привело в замішання її власну структуру – Кримська митрополія опинилася в управлінні РПЦ МП через “політичні обставини”. Втім, коли священнослужителя-кримнашиста настав час висвячувати у єпископа, він зумів приїхати в Київ і отримати підвищення. Полум’яний привіт українській Службі безпеки від Київської і Кримської митрополій, а може, і від самої Московської патріархії.
Цікаво, що коли Сивохо говорить про “церкву” – ту, яка могла б стати медіатором, тому що вона “по всі сторони”, – ні в кого не виникає питання, яку саме з церков він має на увазі.
Ніхто не подумав про католиків, які теж є “по всі боки”, протестантів і вже тим більше про ПЦУ. “По ту сторону конфлікту” є тільки одна церква. А знаєте, чому? Тому що там, де адепти і захисники цієї церкви приходять до влади, іншим церквам залишається тільки сидіти тихіше води нижче трави, або вони приречені на неприємності. Аж до повного знищення. Поцікавтеся свободою совісті на окупованих територіях, ОРДЛО або в самій РФ. А краще – долею парафій ПЦУ в Криму.
Церква, яка у нас “є скрізь” – це церква Московського патріархату. У Росії вона називається РПЦ, в Україні – УПЦ МП. І цілком природно, що “всі сторони”, які б літери не значилися в її назві і які б декларації не були написані в її Статуті, вона “під ковпаком у Мюллера”. Тобто стратегії та протоколи “медіації” конфлікту від цієї церкви будуть писатися навіть не на Печерських пагорбах, а прямо в Білокам’яній. Не тому, що в Києві ніхто писати не вміє, а тому, що Україна – занадто серйозне питання для Москви, щоб довірити його Києву. Незважаючи на те, що за Статутом автономія Київської митрополії ширше, ніж запорізькі шаровари.
Все написане вище гідно премії імені Капітана Очевидність. Але Сивохо це не бентежить – він несе в ефір свою “церкву-миротворця” і впевнений, що піпл схаває. Сивохо частково правий – він все-таки талановитий шоумен і чудово відчуває телеглядача. Телеглядач цілком може повірити в “церкву понад конфліктом”, як він вже один раз повірив у те, що “потрібно просто припинити стріляти”.
Церква в ролі миротворця – дуже популярний, хоч і обивательський або навіть споживчий погляд на церкву. Але саме тому – через його обивательську та споживчу привабливість – він може мати успіх у глядача.
Телеглядач в масі своїй не розуміє, що таке церква, для чого вона і які водяться миші під її дахом. Але думка про церкви у нього, телеглядача, звичайно, є. І воно цілком збігається з Сивохо – адже, по суті, саме сивохи цю думку і формують.
За своєю природою церква не повинна нікого об’єднувати крім як православних християн у Христі Ісусі. Вона в принципі не може бути ані “фактором”, ані “модератором” – по цілому ряду як внутрішньоцерковних, так і зовнішніх для церкви причин. Головний з яких – залучення церкви в конфлікт, і цивільний, і політичний. Залучення релігійних інституцій та релігії як такої лише підливає масла у вогонь конфлікту. Релігійне питання поляризує суспільство, а не навпаки.
Втім, насправді, ніхто і не збирається використовувати модераторскую міць УПЦ МП. Все, що потрібно – і їй, і Москві, і лобістам її інтересів в Києві – особливий статус. За якого нікому не прийде в голову ані питати, ані дивуватися, ані протестувати проти того, що церква має вплив на політичні рішення влади. Вона не “втручається” – вона “модерує конфлікт”.
Озвучування “церковно-миротворчої” тези з боку Сивохо, напевно, не було ані випадковістю, ані наслідком некомпетентності. Так само, як “припинити стріляти” і заткнути “тих, хто розпалює”, теза про УПЦ МП як “медіатора конфлікту” мала прозвучати в ефірі, причому від спікера, якого публіка любить. Просування в маси “особливої ролі УПЦ МП” – ще один необхідний шматочок пазла домовленостей і компромісів з Кремлем, які формуються, а то вже й сформовані командою Зеленського. Єдине, що поки важко сказати – чи цей пункт диктує Москва, або його люб’язно готові запропонувати лобісти УПЦ МП в команді “нових осіб”.
Загалом, в даний момент головна інтрига української церковної політики – чи станеться відкат назад, в ті часи, коли УПЦ МП користувалася необмеженим політичним кредитом на Банковій. Виступ Сивохо слід сприймати в цьому контексті – як чергову спробу влади спробувати і перевірити, скільки кроків назад їй дозволять зробити.
Джерело: dsnews.ua