Дмитро Горєвой — журналіст, магістр релігієзнавства
Після початку війни Росії проти України від Російської православної церкви багато спостерігачів і парафіян чекали хоча б стриманого, але антивоєнного висловлювання: як християнська релігійна організація, вона могла засудити агресивну війну як аморальне явище.
Більше того, антивоєнної позиції вимагають дотримуватися церковні документи: згідно з Соціальною концепцією РПЦ, церква не може співпрацювати з державою, яка розв’язала агресивну війну (п. ІІІ.8), і має стати на бік жертви “явної агресії” (пункти ІІ.4, XVI.1). Як мінімум, йдеться у концепції, церква має проаналізувати конфлікт щодо справедливості ведення бойових дій – або визначити його як агресивний (п. VIII.3).
Але РПЦ не просто не засудила військових дій, а й благословляє учасників вторгнення: зокрема, співробітників Збройних сил РФ та представників Росгвардії. Ці дії церкви стали для багатьох її представників настільки неприйнятними, що вони збираються покинути її. Першою парафією, яка офіційно оголосила про вихід із Московського патріархату, стала громада в Амстердамі. Другою – Хрестовоздвиженська парафія в італійському Удіне, священик Володимир Мельничук, який її очолює, оголосив про перехід до Константинопольського патріархату.
Які ще церкви віддалилися від Москви під час війни та можуть вийти зі складу РПЦ, з’ясовував кореспондент “Настоящего времени”.
Втрата України
Не підтримавши паству в Україні від початку війни, патріарх московський Кирил почав її стрімко втрачати. Митрополит київський Онуфрій публічно просив главу РПЦ заступитися перед російським президентом Путіним за страждаючих від обстрілів і бомбардувань мирних міст парафіян. Але патріарх Кирило не тільки не закликав припинити військові дії, але навіть не висловив співчуттів православним, які страждають від них: він публічно співчував, наприклад, жертвам авіакатастрофи в Китаї і загиблим від вибуху на Кубі, але не вбитим і постраждалим у Харкові, Бучі та Маріуполі. Патріархія опублікувала співчуття Кирила через смерть російського військового священика Олега Артемова. На загибель невійськових українських священиків УПЦ Московського патріархату – Галактіона (Вуйченко), чернецтво Аристокла (Хвощини) та Варвари (Кисіль) зі Святогірської лаври – патріарх не відреагував.
Сказане та невимовне Кирилом у перші тижні війни розкрило очі багатьом священикам Московського патріархату в Україні. Ще у лютому почалися масові відмови від поминання патріарха Кирила, а 400 священиків зібрали підписи під зверненням до давніх патріархів провести над Кирилом церковний суд. Багато громад стали йти з УПЦ (МП) до незалежної Православної церкви України (ПЦУ). За три з половиною місяці з 24 лютого перейшло вже 424 громади. Це найвищий темп переходів за сучасну історію церков: для порівняння, після здобуття ПЦУ автокефалії (тобто незалежності) та здобуття Томосу у 2019 році за півроку перейшло трохи більше 500 громад.
Зрештою, предстоятель УПЦ (МП) митрополит Онуфрій вирішив провести Помісний собор та розірвати стосунки з Москвою. У перші дні після Собору було неясно, наскільки щирими є його бажання і чи не ховається за цим рішенням спроба обійти закон України про перейменування релігійних організацій, центри яких перебувають у країні-агресорі. Але після нещодавнього рішення РПЦ анексувати єпархії УПЦ (МП) у Криму стає все очевиднішим, що віддалення, а, можливо, і розкол між Онуфрієм та Кирилом неминучі.
Втрата України для РПЦ буде дуже відчутною, оскільки це близько 12 тисяч громад – 34% від загальної кількості. Загалом у Московському патріархаті 35 тисяч громад, їх у Росії – лише близько 17 тисяч. З 6 тисяч громад, що залишилися, половина розташовується в Білорусі та Молдові – приблизно по 1500. Ще близько 3 тисяч громад розкидані по всьому світу .
Литовська автономія
Крім України, Московський патріархат ризикує втратити і Литву. Нині там діє Віленська та Литовська єпархія РПЦ на чолі з митрополитом Інокентієм. Назва “Віленська” відсилає до дореволюційної назви Віленської губернії та наголошує на минулій приналежності Литви до Російської імперії.
На початку березня 2022 року троє священиків єпархії – Гінтарас Сунгайло, Віталіус Даупарас та Віталіус Моцкус – виступили проти війни в Україні. Вони непублічно попросили митрополита литовського Інокентія дозволу припинити згадування патріарха Кирила за богослужінням – і неформально його отримали.
Згодом і сам Інокентій відмежувався від агресивних дій російської сторони в Україні. “Позиція Православної церкви в Литві незмінна – ми рішуче засуджуємо війну Росії проти України і молимо Бога про її якнайшвидше припинення. Як ви, напевно, вже встигли помітити, у нас з патріархом Кирилом різні політичні погляди та сприйняття поточних подій. Його політичні висловлювання щодо війни в Україні – це його особиста думка. Ми в Литві з цим не згодні”, – заявив ієрарх 18 березня. Крім того, додав митрополит, “ми будемо й надалі прагнути ще більшої церковної незалежності”.
Як зазначає теолог, координатор групи “Християнська візія” Наталля Василевич, цю заяву ухвалили на єпархіальних зборах. Причому прийняття йшло досить важко: більшість духовенства проти таких різких слів. При цьому саме ті троє священиків, що виступили на початку березня проти війни в Україні, підтримали главу Литовської єпархії – а за місяць він же усунув їх з посади.
Більше того, як стверджує Василевич, цим священикам згодом влаштували “справжнє цькування” в єпархії: про них молилися як про заблукалих і мало не публічно закликали до “додавання розуму”. Теолог вважає, що таким чином Інокентій хотів забезпечити спокійну старість, вигнавши нелояльних. Однак цього року йому, швидше за все, доведеться залишити свою посаду: Інокентію виповнюється 75 років і за статутом РПЦ він зобов’язаний подавати прохання про те, щоб відправитись на спокій. На місце митрополита пророкують його помічника – вікарного єпископа Тракайського Амвросія. Експерт зазначає, що шанси Амвросія стати главою Литовської єпархії великі, навіть якщо в країні проголосують за законопроект, згідно з яким главою церкви в Литві може бути лише громадянин країни (він внесений до парламенту 2019 року, але поки що не прийнятий). При цьому і Василевич, і релігійний оглядач видання DW Костянтин фон Еггерт вважають Амвросія проросійською.
Після усунення та публічного “побиття” священики Гінтарас Сунгайло, Віталіус Даупарас і Віталіус Моцкус вирішили піти з РПЦ і перейшли до Константинопольського патріархату. Крім них, покинути Московський патріархат можуть ще до десяти священнослужителів. ЗМІ називають імена Георгія Ананьєва, Володимира Селявка, Віктора Мініотаса та Георгія Цибурєвкіна. Загалом, за словами Василевич, в єпархії в Литві близько 60 кліриків – тобто у разі відходу десяти з них РПЦ залишать 16% місцевого духовенства.
Прем’єр-міністр Литви Інгріда Шимоніте у другій половині травня написала листа Константинопольському патріарху Варфоломію з проханням сприяти православним клірикам Литви, які хочуть залишити РПЦ. По суті це означає створення альтернативної церковної структури – переходити цим священикам нікуди. Канонічно таке можливе, оскільки акт скасування Грамоти 1686 року про передачу Москві права на висвячення київських митрополитів стосується і Литви (цей акт патріарх Варфоломій скасував у 2018 році, після чого стала можлива видача Томосу ПЦУ). Річ у тім, що у XVII столітті резиденція київських митрополитів часто перебувала у Вільнюсі – як у політичному центрі Великого князівства Литовського.
Наприкінці травня 2022 року патріарх Кирил заслухав рапорт митрополита Інокентія про надання ширшого автономного статусу православним у Литві. Синод РПЦ навіть створив комісію з напрацювання проекту такого автономного статусу, щоправда, не включив до її складу жодного представника Литовської церкви. На думку Наталлі Василевич, обговорюване поглиблення автономії церкви в Литві – це не що інше, як спроба утримати владу від ідеї створення в країні альтернативної структури – церкви Константинопольського патріархату.
Що ж до фінансових наслідків можливої автономії, то тут експерт не бачить додаткових труднощів для жодної зі сторін: ні литовські громади не платять грошей Москві, ні Москва не утримує свої філії у Литві. Загалом Вільнюська єпархія є фінансово самостійною. За законом про реституцію, ухваленим після розпаду Радянського Союзу, православній церкві передали нерухомість в історичному центрі Вільнюса, яку єпархія тепер здає в комерційну оренду і так заробляє. Це підтверджує й інший опитаний «Настоящим временем» експерт – Сергій Чапнін, колишній головний редактор журналу Московської патріархії, який після початку війни в Україні залишив Росію і переїхав до США.
РПЦЗ: як російська церква за кордоном рухається у бік України
Ще один потенційно складний “актив” Москви – Російська православна церква за кордоном (РПЦЗ). Парафії, що належать до цієї інституції, є на території Європи, Північної та Південної Америки, Австралії. РПЦЗ створили представники білоемігрантського руху, які залишили Росію після більшовицького перевороту. РПЦЗ розірвала стосунки з Москвою після декларації патріарха Сергія (Страгородського) 1927 року, що залишився в Союзі, в якій “всі радощі і успіхи радянської держави” вважалися також і церковними, так само як “усі невдачі”. Через своє походження РПЦЗ була досить консервативною, багато кліриків і парафіян дотримувалися монархічних та імперських поглядів. Перебуваючи майже в повній міжцерковній ізоляції і водночас не бажаючи асимілюватися в інокультурному середовищі, багато парафій РПЦЗ поступово скочувалися в конспірологію та фундаменталізм.
Після падіння СРСР РПЦЗ спробувала відкрити свої громади на території Росії і спочатку набирала нових парафіян навіть швидше, ніж РПЦ, допоки нею не зайнялася ФСБ – наступниця Комітету держбезпеки. Всередині нульових Володимир Путін особисто зацікавився цією церквою і за допомогою архімандрита Тихона (Шевкунова), якого називають духівником російського президента, реалізував проект по об’єднанню двох церков. Акт про канонічне спілкування у Храмі Христа Спасителя підписали 17 травня 2007 року. Путін назвав цю подію остаточним завершенням громадянської війни 1917 року. Однак близько половини членів РПЦЗ не прийняли об’єднання з “червоною церквою”. Пізніше церква роздробилася на 17 юрисдикційних напрямків, а російська пропаганда оголосила незгодних розкольниками (до таких незгодних можна віднести, наприклад, РПЦЗ (А) на чолі з Агафангелом Пашковським, який живе в Одесі, а також безліч різних ІПЦ – “істинно православних церков”).
16 березня 2022 року помер голова РПЦЗ митрополит Іларіон (Капрал). Його ймовірним наступником експерти називають митрополита Берлінського Марка (Арндта) – першого заступника покійного Іларіона. Митрополиту Марку 81 рік, він один із найавторитетніших архієреїв РПЦЗ. Свого часу він був активним прихильником об’єднання з Москвою. Однак це не завадило йому зайняти відмінну від патріарха Кирила позицію щодо війни в Україні.
У недавньому інтерв’ю німецьким ЗМІ Марк сказав, що не підтримує позицію Московського патріарха та відкидає інсинуацію про нацистів в Україні. “Дехто каже, що війна триває вже 8 років і що український уряд зробив помилку, заборонивши навчання російською мовою. Можливо, це так. Але це не може бути виправданням війни. У жодному разі”, – зазначив ієрарх.
Він також зазначив, що підтримує членство Києва в ЄС, навіть якщо це викликає обурення Кремля. На запитання, чи мають російські війська залишити Україну, Марк відповів: “А це питання? Звичайно ж, так!”
Це не перший випад Марка проти позиції Московської патріархії. Релігієзнавець і журналіст Олександр Солдатов уточнює, що ще в листопаді 2021 року митрополит Марк вперше офіційно та публічно виступив з критикою керівництва РПЦ: насамперед за екуменізм (рух до об’єднання церков та ухиляння від суперництва за звання “істинної” церкви), а по-друге, за сергіанство – тобто безумовну лояльність до державної влади.
Крім того, Марк – дуже близький друг київського митрополита Онуфрія, який очолює УПЦ. Вони стали дружити та спілкуватися задовго до офіційного об’єднання в рамках однієї церкви. Онуфрій бував у гостях у Берліні, а Марк навідувався до Чернівців. У них багато спільного на тлі консервативного, фундаменталістського світогляду: вони багато в чому відкидають сучасний світ і вважають прогрес гріховним, що дуже відрізняє їх від патріарха Кирила, який не відкидає сучасний світ у принципі, але критикує його за однополярність і просуває ідею права Росії на самобутність, свої цінності.
Одразу кілька опитаних експертів розповіли кореспондентові «Настоящего времени», що у разі обрання Марка главою “зарубіжників” не виключають варіант об’єднання РПЦЗ та УПЦ (МП) для спільного виходу “з-під Москви”. Олександр Солдатов, який навчався в семінарії в Мюнхені під безпосереднім керівництвом Марка, розкриває деякі психологічні особливості ієрарха:
“Він любить порушувати встановлені правила. Йти проти мейнстриму. Його зближення з РПЦ МП було назло митрополиту Віталію. Зараз тренд змінився. І він знову застосовує ту ж саму тактику”.
Крім того, зауважує Солдатов, РПЦЗ не може не реагувати на події в Україні, оскільки українці складають значну частку пастви цієї церкви: “Як не парадоксально, але спочатку РПЦЗ була досить антиукраїнською за своєю ідеологією, але внаслідок природного заміщення поколінь та появи досить великої кількості українських трудових мігрантів національний склад пастви почав змінюватись”.
Якщо “операція” щодо об’єднання вдасться, на думку Солдатова, до складу структури митрополита Онуфрія можуть перейти до половини парафій РПЦЗ.
Сергій Чапнін погоджується, що теоретично об’єднання РПЦЗ із УПЦ (МП) можливе. Він наголошує, що інтерв’ю Марка стало ключовою подією загального розвороту РПЦЗ. Чапнін також уточнює, що серед американських кліриків і парафіян РПЦЗ дедалі більше звучать заклики розірвати акт 2007 року про канонічне спілкування з РПЦ.
“Незадоволення офіційною позицією РПЦЗ, яка не хотіла робити антимосковських заяв, звучало досить голосно. Частина парафіян вимагала не згадувати патріарха Кирила за богослужінням, і деякі єпископи погодилися. Щоправда, публічно про це не заявляли”, – уточнює Сергій Чапнін.
“Накривають шикарний стіл, дарують дорогі облачення”: як РПЦ підтримує закордонні філії
Опитані цим часом експерти пояснюють, що закордонні структури РПЦ не платять так званого церковного податку до Росії. Навпаки, Московська патріархія намагається фінансово підтримувати закордонні філії та окремих ієрархів.
“У путінській Росії було дуже багато грошей, і корупція стала важливим інструментом політики РПЦ. Адже це як було. Запрошують до Москви єпископа з-за кордону. Оплачують переліт, селять у дорогому готелі, накривають шикарний стіл, дарують дорогі подарунки – облачення або хрести і панагії з дорогоцінними каменями. І у відповідь на такі «пожертви» єпископи відчувають обов’язок виявляти лояльність Кремлю та Моспатріархії”, – описує взаємини церков із Москвою Сергій Чапнін.
Він також розповів про фінансовий скандал, що триває в США, пов’язаний з РПЦ. Російська православна церква пообіцяла пожертвувати $1 млн. Свято-Володимирської семінарії в штаті Нью-Йорк. Митрополит Іларіон (Алфєєв) у листопаді 2021 року привіз до Сполучених Штатів першу пожертву у розмірі $250 тисяч. Після його отримання у семінарії заснували спеціальну професорську позицію для досліджень у галузі бібліістики імені патріарха Кирила. За інформацією газети The New York Times, гроші на цю пожертву виділив Фонд підтримки християнської культури та спадщини, заснований держкорпорацією “Росатом”, неформальний контроль над якою зберігає Сергій Кирієнко – перший заступник глави адміністрації президента РФ (припинивши бути гендиректором “Росатому” у 2016 році, Кирієнко увійшов до наглядової ради держкорпорації).
Офіційно пожертву було зроблено як анонімну, але коли джерело фінансування стало відомим, гроші заморозили на рахунку семінарії. Зараз влада штату Нью-Йорк вирішує, як з ними вчинити: повернути відправнику або віддати до фонду підтримки України.
Олександр Солдатов розповідає про ще одну схему фінансування “зарубіжників”. За його інформацією, Москва перед об’єднанням у 2000-х “накачувала РПЦЗ грошима” через бізнесмена Бориса Йордана, який відомий тим, що керував телеканалом НТВ після його захоплення владою у 2001 році. Солдатів називає і довірену особу Йордана всередині Зарубіжної церкви – скарбника протоієрея Петра Холодного. Про роль Холодного та Йордана у справі об’єднання церков писали журналісти-розслідувачі Андрій Солдатов та Ірина Бороган у книзі “Свої серед чужих. Політичні емігранти та Кремль”.
***
Експерти сходяться на думці, що повністю структура Московського патріархату за кордоном не зникне, оскільки у віруючих, незадоволених політикою патріарха Кирила, завжди є можливість піти в іншу парафію – і тому не завжди є необхідність голосно оголошувати про свій вихід. На тлі війни і все більш інтенсивного зближення РПЦ з російською державою віруючі будуть йти зі зв’язаних із Московським патріархатом церков. Але, на відміну від Росії, у Європі та США є багато паралельних юрисдикцій – і як парафіянам, так і громадам є куди піти з РПЦ самостійно. При цьому мережева структура РПЦ за кордоном з великою ймовірністю збережеться. А для більшості чиновників Московської патріархії, вважають спостерігачі, головне – це зберегти мережу парафій, формальну структуру, з парафіянами або без них.
Джерело: currenttime.tv