Напевно, нікому влітку 2018 не треба пояснювати, що таке Томос. Слово-мем, про яке ще кілька років тому середньостатистичний обиватель не мав жодного уявлення. Історичний акт, який дає Україні та її православним віруючим законне канонічне право піти з задушливих обіймів Москви.
І чим ближче дата отримання Томоса, тим епічне боротьба за нього (чи, скоріш, проти). Ще рік тому ми могли собі дозволити мляві сутички з цього приводу, зрідка покусуючи один одного і погрожуючи пальцем. Сьогодні, коли вже називаються конкретні місяці, а то й дати офіційного оголошення Томоса Вселенським патріархатом, партія перейшла в ендшпіль і сторони перестали приховувати свої стратегії.
Вселенська патріархія (вона ж Константинополь, вона ж Фанар), яка тривалий час не дозволяла собі жодних різких висловлювань щодо українського питання, цього року порадувала всіх зацікавлених осіб просто феєрверком заяв. Сторонньому спостерігачеві може здатись, що Константинополь прорвало раптово, але це не так.
Ґрунт для оформлення конфлікту між Москвою та Константинополем готувався давно і дуже старанно. І Константинополь у разі лише реагував на неймовірну до непристойності канонічну безпардонність Москви. До того ж треба віддати належне терпінню Фанара – і довірі українців. З квітня 2018 року події сзлопнулись і тепер нам випав історичний шанс спостерігати досить швидку розв’язку історії, якій вже – так, так! – не одна сотня років.
Україна, будучи формально світською державою, належить до так званих «православних країн» (де за досить високого рівня релігійності переважна більшість віруючих вважає себе православними). Однак, судячи зі щорічних звітів соціологів, цей рівень давно набув спадаючого значення і незабаром може піти в круте піке. Здається, ще кілька десятків років – і православ’я виявиться маргінальною релігією.
Не в останню чергу за такий тренд можна подякувати УПЦ в юрисдикції Московського патріархату, яка під «рятівною місією Церкви» бачить насадження ригоризму, фундаменталізму, а часом і відвертого мракобісся, до того ж проповідуючи ізоляціонізм як єдиний шанс для збереження «істинної віри». Що, погодьтеся, у 21 столітті виглядає жалюгідно та смішно.
І ось, здається, нарешті в одну точку зійшлися всі п’ять елементів, за допомогою яких можна врятувати українське православ’я від стрімкої маргіналізації та згасання – політичного, адміністративного, канонічного, соціологічного та вольового.
Ключовим елементом та сполучною ланкою тут є вольовий фактор, фактор усвідомлення необхідності змін. І Константинополь показав, що він готовий до революції з огляду на всі ризики та побічні ефекти. Найбільше критиці з боку Москви піддається канонічне право Константинополя «втрутитися» у проблему врегулювання українського поділу. У Російській церкві панує теорія, що автокефалія – це канонічна та вольова прерогатива Церкви-Матері (якою вона вважає себе щодо України).
Проте, як показують дискусії не лише по Україні, а й по Македонії, ті чи інші церковні області сьогодні можуть перебувати в канонічному підпорядкуванні зовсім не до тієї Помісної Церкви, яка їх колись історично створювала. У цьому – глибинний конфлікт з цього питання між Москвою та Константинополем.
Тому Москва згодом ввела в обіг поняття «кіріархальної Церкви», чиє право давати або не давати автокефалію ґрунтується виключно на поточному статусі підлеглої області, яка претендує на церковну незалежність. Відповідно Україна нібито є «канонічною територією» РПЦ на підставі акту про передачу Київської митрополії від Константинополя Московської патріархії у 1686 році.
При цьому ігноруються обставини цієї передачі – неканонічні обставини, якими Константинопольського патріарха змусили до передачі, покарання у вигляді відставки самого патріарха через нетривалий час саме через цю передачу, грубе недотримання умов тимчасового управління Київською митрополією тощо.
З точки зору РПЦ, раз за 300 років Константинополь жодного разу не заперечив приналежність Києва до Москви, термін позовної давності минув і претензії більше не приймаються. Однак, це не так.
Вселенський патріарх Варфоломій 1 липня заявляє : «Константинополь ніколи не видавав дозволу передавати території України будь-кому, крім права хіротонії Київського митрополита в Москві на умовах його обрання соборно у Києві на місцевому Соборі та за безумовної згадки Вселенського Патріарха».
Іншими словами, ніякої поступки на віки вічні не було, був просто найм тимчасового керуючого. Що стосується мема «Фанар ніколи не оскаржував Київ», то далі, у цій же заяві, патріарх Варфоломій нагадує про таке оскарження, яке відбулося в 1924 році під час дарування Томосу Польській церкві: «Наш Престол не визнав відокремлення Київської Митрополії та залежних від неї православних Церков Литви і Польщі та їх приєднання до Московської Церкви, що було здійснено всупереч канонам і з порушенням прав Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу».
Не встигли в РПЦ і УПЦ отямитися від цієї різкості, як вустами митрополита Прусського Елпідофора, члена Священного Синоду Вселенського патріархату, була висловлена ще крамольніша думка: Церква-Мати – це та Церква, яка народила якусь церковну область, а не та, на житловій площі якої область сьогодні має прописку.
Спочатку владика Елпідофор заявив промосковському журналісту грецького походження Афанасію Авгериносу, що «надання автокефалії помісної Церкви ось уже майже 1350 років підлягає винятковій юрисдикції та компетенції Вселенського Патріарха та Священного Синоду Константинопольського».
При цьому дії Москви щодо улікування українського розколу фактично описані як непереконливі. При цьому автокефалію для України було названо «найкращим і найбільш канонічним рішенням на даний момент, бо тільки це зможе послужити єднанню православного народу України».
Інтерв’ю у формі переказу із взяттям в лапки кількох цитат було опубліковано на російському православному сайті «Правмир» і форма його подачі змусила українських журналістів засумніватися в коректності викладу думки грецького митрополита.
Агентство «Укрінформ» замовило переклад з грецької мови повного тексту інтерв’ю і там виявилося достатньо сенсацій, які «Правмир» усвідомлено приховав від публіки. Серед них – ключова канонічна установка про те, що «Московська церква є донькою української церкви, яка – українська церква – є донькою Вселенського Патріархату».
Ці ж тези владика Елпідофор повторив на виступі в АПЕ (Афінському інформаційному агентстві), що говорить про послідовність та обдуманість позиції.
А тепер повернемося до Томосу 1924 року, наданого Константинополем Польській церкві. Саме він проклав шлях української автокефалії (і саме він є для самих поляків гарантією їхньої власної незалежності). Мало хто знає, що перед цим, 1921 року, поляки зверталися з проханням про автокефалію до Москви – за тією самою схемою, як це було з українцями 1991 р. на Помісному соборі. Мовляв, ми тепер незалежна держава, яка дуже потребує автокефалії.
Історія зберігла відповідь патріарха Московського Тихона: «Священні канони нашої Церкви передбачають автокефалію самостійних народів. Якби польський народ, який нещодавно отримав суверенність, був православний і просив би автокефалію для себе, Ми б йому в цьому не відмовили, але давати автокефалію для різноплемінних православних, які проживають у межах польської держави на становищі національних і релігійних меншин — нам не дозволяють ні здоровий глузд, ні священні канони. Що можливо, ми вже дали православним у Польщі — широку помісно-церковну автономію . Тоді Польська церква звернулася до Константинополя – і потрапила в точку.
Проте 1948 року радянська влада змусила поляків нівелювати цей Томос і вимушено «переотримати» свою автокефалію від РПЦ. Але в загальноправославному Диптиху вони вважаються автокефалією саме на підставі константинопольського Томосу, а не московського. Таким чином РПЦ спробувала знищити будь-які канонічні наслідки Томосу 1924 року.
І тепер Москва чудово розуміє: надавши Україні автокефалію, Константинополь активує і польський Томос, що дозволить йому вивести з орбіти Кремля та Польську церкву. Отже, певною мірою здобуття Україною автокефалії може проходити під гаслом «Za naszą i waszą wolność», одночасно відкриваючи шлях до автокефалії для інших церковних областей, що історично належать до Київської митрополії. Чи визріють для цього всі необхідні умови – питання майбутнього.
Не розраховуючи особливо на канони, РПЦ довгий час вибудовувала пул своїх доброзичливців у Помісних церквах за допомогою, хоч як це банально звучить, фінансових вливань «на підтримку знедолених» або «на відновлення зруйнованих храмів». І регулярні урочисті панегірики з подякою РПЦ від глав різних Церков на врученні їм солідних грошових премій у Москві призводили до безвихідної думки, що православ’я та корупція – близнюки-брати.
Не лицеміритимемо: про лояльність церковних ієрархів до російських грошей ходить багато історій. Можна було робити ставки: чи зруйнують російські гроші «еллінський світ»? І ось днями з Греції прийшла сенсаційна новина: із країни висилають двох російських дипломатів і роблять останнє китайське попередження ІППО (Імператорське православне палестинське товариство), які брали участь у спробі підкупу православних ієрархів Елладської церкви та ченців Афона з метою лобіювання.
Грецька влада теж відкинула хибний сором і виявила волю. Це серйозний сигнал і всім іншим, хто потребує фінансової допомоги Росії, що здійснюється по церковній лінії. Гроші пахнуть і дуже далеко. Часи недоторканих офшорів минають.
Чим відповість РПЦ на всі ці виклики, що нагадують класичне «гіпс знімають, клієнт їде»? У Російській церкві зовсім не вміють працювати з кризами. Афон, наприклад, можна терміново імпортозамістити Валаамом («ще плакатимуть без наших грошей!»). А Україну можна спробувати втягнути у кровопролитне протистояння.
За задумом росіян, помста має принести якнайбільше страждань і руйнувань «колишнім і невдячним». Хочеться вірити, що в української влади, яка подарувала надію на Томос, достатньо волі (про кошти навіть немає мови!) не допустити релігійної війни. Тим більше що, наприклад, за прогнозом навіть протодіакона РПЦ Андрія Кураєва, автокефальна українська церква швидко стане церквою більшості. Тож сподіватимемося на щасливе закінчення «битви за Томос».
Джерело: lb.ua