Катерина Щоткіна — експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»
Російська православна церква після дивної зустрічі в Аммані – яка не стала не тільки всеправославною, але, здається, навіть просто православною її важко назвати, – зробила хід конем. В ролі коня – предстоятель УПЦ МП митрополит Київський Онуфрій.
Саме він виявився запрошеною зіркою – представником Російської православної церкви – на заходах, присвячених 800-річчю Чорногорської митрополії. І встав на чолі протестного хресного ходу (організованого на підтримку Сербської православної церкви, яка протестує проти несправедливого, на її думку, закону про церковну власність). Йому не звикати. Ось тільки в цьому випадку антиурядова акція проходила не де-небудь на Печерських пагорбах, у донецьких степах або у волинських лісах. Вона проходила в Подгориці – столиці Чорногорії. Тобто український громадянин і єпископ Російської православної церкви опинився серед організаторів антиурядової акції в третій державі.
Першими незручність і необхідність порозумітися відчули представники українського дипломатичного відомства. Українське МЗС – не РПЦ, воно не грає в “їх-там-нема”, коли вони з усією очевидністю там не тільки є, але очолюють хід. Посольству довелося пояснюватися в тому сенсі, що людина, яка називає себе “митрополит Київський”, – посланець Москви і не може представляти ні український народ, ні навіть українських православних.
Ситуація дійсно дивна: кого або що представляв на цій антиурядової акції митрополит Онуфрій? Українську церкву? Російську? Московський патріархат? Про “істинну” і “канонічну” не пишу, тому що ці поняття, на жаль, споганені і знівечені пропагандою до невпізнання.
Але навіщо ж в Москві так відверто підставили свого українського резидента? Адже не треба навіть пояснень МЗС – ні Україна, ні українські громадяни, ні навіть ті з них, хто відносить себе до УПЦ МП, свого митрополита не делегували в Подгорицю, з тим щоб втручатися у внутрішню політику іншої держави.
Те, що УПЦ МП і особисто митрополит Онуфрій – маріонетки Москви, не секрет ні для нас, ні для світу. Але досі в УПЦ МП намагалися тримати фасон – не завжди витончено, але завжди вперто наполягаючи на тому, що вони незалежні від Москви і зв’язок їх “тільки духовний”. Але коли митрополит Київський виводить протестувальників на вулиці Подгориці, знехтувавши всіма й всілякими суверенітетами, він мимоволі “відкриває личко”. Звичайно, він знаходиться там з відома та на запрошення Сербського патріарха. Але як єпископ РПЦ. Не кажучи вже про те, що очолювати антиурядові акції – навіть на запрошення патріарха, що базується в іншій країні, – помилка резидента.
Особливо опукло вона проступає на тлі не таких давніх подій в Чорногорії. Після того як агенти ФСБ безуспішно спробували влаштувати переворот в цій країні і здійснили невдалий замах на президента, в хід, треба думати, пішов план Б: тепер заворушення влаштовуються по церковній лінії і на чолі виступають вже не агенти ФСБ… Вірніше, чиї вони агенти, враховуючи контекст, секрет полішинеля, але зате прикриття цього разу у них куди краще. У всякому разі, митрополита, до того ж громадянина дружньої країни, так запросто на цугундер не потягнеш.
Все, що залишилося у Москви в Чорногорії після низки політичних, дипломатичних і навіть агентурних провалів, після вступу країни в НАТО, введення євро і отримання статусу кандидата в члени ЄС, остання скріпа – православ’я. І Москва, загалом, вже й не приховує, що це не просто скріпа – це надійна зброя в гібридній війні. Досі це знання було переважно нашим національним надбанням. Тепер же ми експортуємо гібридну церковну війну за кордон. Саме “ми” – оскільки це робиться руками громадянина України і керівника, нехай формально, але української церкви.
Що може означати цей показовий виступ – виклик одночасно і офіційної Подгориці, і офіційному Києву? Крім одкровення про те, що митрополит Онуфрій виконує завдання Кремля – і якщо він робить це в Подгориці, то і в Києві, треба думати, займається рівно тим же.
Ситуація стрімко радикалізується: Моспатріархат буквально примушує українську владу вжити заходів щодо митрополита Київського. Не впевнена, що цей демарш штовхне Зе-владу в обійми ПЦУ, але зробити вигляд, що нічого не відбувається, буде важко. Ця ситуація – тест на профпридатність для української влади. Зокрема, для відомств, що відповідають за національну безпеку (те, що голова СБУ – прихожанин УПЦ МП, додає історії перчика) і для новоспеченого керівника департаменту у справах релігій.
Але становище, в якому опинилася українська держава – не мед. З одного боку, зробити вигляд, що нічого не відбувається, – ніяково перед Чорногорією. З іншого боку, прийняти якісь санкції проти митрополита Онуфрія – зіграти на руку Москві, яка негайно роздує з цих санкцій “гоніння на канонічне православ’я”. Нам, звичайно, не звикати до цих ароматних пропагандистських хвиль, але Зе-команда виглядає занадто субтильно, щоб взяти на себе їх могутній удар.
Втім, справедливості заради слід сказати, що головний замовник шоу – не Москва, а Белград. Чорногорія цілком і повністю – сфера його інтересів, і дії Росії в цій країні – просто “допомога братньому сербського народу”. Інтернаціональний обов’язок. Але чому саме митрополит Київський? Не знайшлося нікого іншого в усій РПЦ? Навіть враховуючи те, що патріарха Кирила в країну навряд чи пустили б, а митрополит Київський – другий за рангом владика РПЦ, чи варто було так підставляти цінного резидента?
Але становище-то відчайдушне. Зустріч в Аммані показала, що в усьому православному світі РПЦ буквально ні на кого не може покластися. Тільки Сербська ПЦ відгукнулася на заклик повною мірою і всією душею. За лояльність доводиться платити. І платити чимало.
Судячи з тексту комюніке, якщо хтось і виграв від зустрічі в Аммані, то це був в жодному разі не патріарх Московський. Виграли двоє: патріарх Єрусалимський і глава Сербської церкви, який провів в комюніке потрібні йому формулювання щодо Північної Македонії та Чорногорії.
І київський десант на вулицях Подгориці також слід сприймати в контексті амманської зустрічі. У Сербської ПЦ своя гра на Балканах і свої складнощі зі Вселенським патріархом. Москва в цій ситуації – або корисний союзник, або може залишатися при своїх інтересах. Участь митрополита Київського – єпископа Російської ПЦ – в подіях в Подгориці могла бути відповідним реверансом Москви на згоду Сербської ПЦ взяти участь в амманській зустрічі, яку благословив особисто Путін, а дипломатичне відомство Моспатріархії фактично провалило. Слід врахувати і те, що для єпископа – громадянина РФ в’їзд в країну, що нещодавно пережила спробу перевороту, міг бути ускладнений. Кращим вибором виявився митрополит Київський.
Причому “кращим” він виявляється не тільки з огляду на його “дружнє” громадянство. Москва переконалася в тому, що сформувати скільки-небудь переконливе “паралельне православ’я” або навіть просто дієву опозицію Фанару вона не в змозі. Але вона може створити фронт “гнаних церков”. У цьому контексті митрополит Онуфрій – кращий вибір. По-перше, в ролі “стоятеля за істину” він виглядає органічно і навіть, я б сказала, імпозантно. У нього обличчя підходяще. Наприклад, його начальнику, патріарху Кирилу, ця роль не вдалася б. По-друге, у митрополита Онуфрія є якщо не досвід – йому, насправді, не доводиться “стояти за істину”, оскільки в Україні (на відміну від Росії) ніяких гонінь на віру немає, – то хоча б репутація, створена пропагандою.
Тобто на зовнішній арені залучення митрополита Онуфрія до протестних акцій – не така погана ідея. Але як це вплине на стан і його самого і його церкви в Україні? Якщо Москва могла здати митрополита Київського в оренду сербським союзникам, то яка ціна його хваленої “самоврядності” в Києві?
Джерело: dsnews.ua