Надмірна застережливість та надмірна впевненість у молитві: від крайнощів до збалансованості
Протоієрей Георгій Ходун
Друзі мої, вітаю вас! Сьогодні у нас прикметне відео, тому що воно останнє. Останнє, принаймні, про недільне євангельське читання, адже сьогодні ми завершуємо рік і наступну неділю ми будемо записувати відео про апостольське читання. Хто захоче подивитися коментар на євангельське читання, то вже можна подивитися відео минулого року, тобто минулий рік нашої з вами праці. Діяльність наша буде продовжуватись, я сподіваюся, особливо якщо ви своєю підтримкою будете свідчити про потрібність цієї діяльності.
Ось сьогоднішнє недільне читання.
«У той час Ісус сів у човен і, перепливши озеро, повернувся назад до свого міста. Принесли люди до нього паралізованого чоловіка, який лежав у ліжку. Побачивши, як сильно вони вірують, Ісус мовив до немічного: «Сину мій, гріхи твої прощені». Деякі книжники почули, що сказав Ісус та почали говорити між собою: «Він зневажає Бога своїми словами». Оскільки Ісус знав їхні думки, то сказав їм: «Чому такі недобрі думки в серцях ваших? Що легше сказати: «твої гріхи прощені» чи «вставай і ходи»? Але я доведу вам, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи». І мовив він до паралізованого: «Вставай, бери постіль свою і йди додому».
Вставши, немічний подався додому. Коли люди побачили це, то вони були приголомшені і почали хвалити Бога за те, що Господь дав людині таку силу».
Сьогодні у нас специфічний євангельський уривок, адже в ньому є тільки одна основна думка, оминути яку неможливо. У нас сьогодні паралізований, який хоч і є жива людина, виступає як об’єкт у цій історії, а є ще друзі цього немічного, віра яких і стає рушійною силою для зцілення хворого.Зв’язок між вірою друзів і зціленням хворого настільки очевидний, що про нього прямо каже євангельський текст, тобто, не ми робимо такі висновки, що віра стала причиною зцілення, а про це каже саме Священне Писання: «побачивши, як сильно вони вірують, Ісус мовив до немічного: «Сину мій, гріхи твої прощені».
Що я хочу сказати з цього приводу? По суті, нічого нового, я лише собі дозволю звернути увагу на наступне – на те, що відсутність здорового балансу може зіпсувати будь-яку гарну ідею, якщо будь-який добрий принцип довести до крайнощів, це призводить до його спотворення, так що він не лише перестає бути дієвим, а й навіть стає шкідливим. Що саме я маю на увазі? Прочитавши про цю дуже особисту історію, як щирі друзі прийшли до Христа, як сильно хвилювалися за свого товариша і як їх небайдужість принесла йому зцілення – можливо, з цієї історії хтось у простоті свого серця, зробить наступний висновок: потрібно попросити, помолитись за іншого, і все буде добре, все в його житті буде добре. Логіка цього проста: я через своє прохання до Христа можу вплинути на життя іншої людини – правда ж? Правда, бо так каже і Євангелія, і наш особистий християнський досвід.
Далі включається логіка такого «емпіризму» – тобто, якщо умови однакові, то ми повинні отримувати однаковий результат нескінченну кількість разів, принаймні, такий принцип доказової науки. Отже, що нам заважає відтворити ті ж умови, що були описані в євангельському сюжеті, щоб отримати той самий результат? Заважає лише одне: життя – не науковий експеримент, де хімічні або фізичні процеси діють завжди однаково без нашого бажання і без нашої волі, але людина, Бог – це живі істоти, відносини між ними нестатичні, які обумовлюються великою кількістю обставин, а найперше – особистим ставленням. Тож і результати цих відносин завжди будуть різними.
Чому я взагалі про це кажу? Бо я бачу, як різні віруючі протягом історії християнства знаходили різні відповіді на це питання і по-різному керувалися висновками цієї історії, і не завжди ці висновки були збалансованими. Загалом виникло дві тенденції.
Першу тенденцію я умовно назву надмірною впевненістю, коли робиться простий висновок, що молитва однієї людини може зробити майже все в житті людини іншої. Насправді, це дуже спокусливий варіант, адже тобі можна особливо ні про що не хвилюватись, бо достатньо буде попросити помолитись за тебе, і все буде добре. Спрощення проблеми до рівня такого принципу привело до низки духовних дефектів, як наприклад, існування молитви про велику кількість зовсім незнайомих тобі людей. Ідея про те, що до молитви потрібно залучити якомога більше учасників, або її потрібно проводити неодмінно у один і той самий час, або промовляти одні й ті самі слова, або що якусь молитву за когось потрібно читати певну символічну кількість разів – і не більше, і не менше, – такий формальний підхід свідчить про дуже поверхневий рівень нашого християнства і привчає до негідних речей людей, які тільки-но навертаються до віри. Таким неофітам може здатися, що всі такі умовності – це і є справжня християнська молитва, особливу жалість викликають люди, які проживши життя в своє задоволення, думають, що молитва священика при їх похованні (коли вони помруть) зможе вирішити всі їх, так би мовити, проблеми з Богом. Це все звучить наївно, якщо не сказати якось гірше. Тож, найбільші вади цього принципу – це формалізм, безвідповідальність, втрата особистісності у молитві, перетворення цієї молитви на якесь заклинання, яке важливо будь-що прочитати, і воно буде вже працювати само по собі.
Другий варіант – є повною протилежністю першого та отримав від мене назву «надмірної застережливості», при якій вважається, що християнин – це, скоріш за все, не частина народу Божого, не член тіла Христового, а такий собі самотній воїн, тож йому самому потрібно розбиратися із своїми проблемами, труднощами, бо насправді є тільки він і Бог, і більше нікого.
Неважко помітити, що перший принцип зародився як результат масовості християнства, коли якість віри не грала важливої ролі, коли головне, щоб ти був хрещений, ходив до храму, щоб про тебе молилися. І зловживання цим принципом народило діаметрально протилежну відповідь. Другий варіант – це, коли ти залишаєшся з Богом сам на сам, і більше нікого немає в твоєму житті, начебто ти абсолютно автономний і живеш на окремій планеті, до речі – це розповсюджений підхід.
Все, що неправильно частково, потрібно викорінювати повністю, не виправляти цю часткову неправильність, а викорінювати повністю, тобто, одну крайність ми будемо виправляти, так би мовити, іншою – така гірка іронія, що одну легковажність будемо виправляти легковажністю іншою. Насправді, вихід є і він у збалансованості – це набагато важче, ніж крайності, я знаю, бо крайності тим і зручні, і тому популярні, що вони прості і універсальні – один принцип на всі випадки життя, але ж збалансованість стає єдиним продуктивним підходом, бо крайності – це завжди деструктивно.
То що я маю сказати про збалансованість тут? Я не буду цитувати велику кількість уривків і прикладів із Біблії, де прямо вказується на необхідність молитви один за одного. Ставити під сумнів цю можливість і навіть в певній мірі обов’язок, я не буду, бо немає для цього жодних підстав. А з іншого боку, я всіляко прошу утримуватись від формалізації, механізації молитви, пам’ятаючи, що молитва – це справа особиста і в певному сенсі – це справа інтимна, яка потребує не лише нашого часу для того, щоб прочитати якийсь текст, навіть за когось, не лише за себе, а потребує великої кількості наших зусиль: духовних, фізичних, інтелектуальних, великої концентрації нашої уваги, нашої небайдужості до іншої людини. Не кількість прочитаних текстів та імен невідомих людей робить дієвою нашу молитву за інших, а те, з якою усвідомленістю і небайдужістю ми підносимо живу і полум’яну молитву за тих, хто цього або сам попросив або, на наш погляд, потребує. За настановою апостола Якова «молімося один за одного», а за словами Христа «підносимо в Його ім’я (тобто за Його посередництва) нашу молитву до Бога та Отця».
Молімося разом, однодушно, бо так Христос є посеред нас і просимо Святого Духа, який також в своїй молитві заступається за нас, просимо Його, аби Він наставив нас на усяку істину. Тож і ваших молитов, шановні брати і сестри, я прошу за самого себе, за мою родину, за моє покликання, за моє служіння. І нехай усіх вас Господь береже у доброму здоров’ї, вірності Його Слову і обдарує своєю милістю.