Я маю сумніви у вірі… Жива віра потребує питань та сумнівів
Протоієрей Георгій Ходун
Вітаю вас, дорогі мої друзі, Христос Воскрес! Знову я вас вітаю цим пасхальним привітанням, тому що ми і донині перебуваємо у світлі Христового Воскресіння. І нехай це світло, яке просвічує кожну людину, ніколи для нас не згасне. Сьогодні перша неділя після Пасхи, в цей день ми традиційно згадуємо апостола Хому і історію з його наверненням, з його увіруванням, так би мовити. І, власне, ось це євангельське читання – це Євангеліє від Іоанна, останній розділ.
Увечері першого дня зібрались Ісусові учні. Вони надійно замкнули за собою двері через страх перед юдеями, раптом увійшов Ісус і став між ними, сказавши: «Мир вам!». Промовляючи це, він показав їм руки і свій бік. Учні були раді бачити Господа, тоді Ісус сказав їм: «Мир вам! Як Отець послав Мене, так і Я посилаю вас». Мовивши так, Він дихнув на них і сказав: «Прийміть Дух Святий! Гріхи людські, які ви прощатимете, буде людям відпущено, ті ж гріхи, що не прощатимете, не буде відпущено».
Хоми, одного з дванадцятьох учнів, якого звали «близнюком», не було разом з усіма, коли приходив Ісус, тож інші учні сказали йому: «Ми бачили Господа», а Хома їм відповідає: «Доки не побачу слідів від цвяхів на його руках, не вкладу своїх пальців туди і не вкладу руки свої в рану, що в його боці, не повірю».
Через тиждень Ісусові учні знову були в домі і Хома був серед них. І хоча двері були зачинені, як і першого разу, Ісус увійшов і ставши перед ними, мовив: «Мир вам»! Тоді звернувся до Хоми: «Вклади твого пальця сюди, подивись на Мої руки, простягни руку і вклади її до Моєї рани у боці, і перестань сумніватись і повір».
І відповів йому Хома: «Мій Господи і мій Боже». Тоді Ісус сказав йому: «Ти повірив, бо побачив Мене, блаженні ті, хто не бачили, але повірили». І Ісус здійснив іще багато інших чудес у присутності своїх учнів, про які не написано в цій книзі. А все, що написано, то написано, що ви могли повірити, що Ісус є Христос, син Божий, і що повіривши, здобули життя в Його ім’я.
Сьогодні історія Хоми, якого в народі прозвали невіруючим, і дарма так прозвали, тому що його історія – гарний урок для нашої віри, і ми будемо намагатися сьогодні хоча б трішки цей урок осягнути.
Події, про які ми тільки що чули, відбувалися не одномоментно, але складаються із двох частин. Перша частина відбулася ввечері дня Христового Воскресіння, він і названий першим днем тижня, тому що в юдейській традиції тиждень закінчується в Шаббат, по нашому субота. Друга частина цієї історії відбулась рівно через тиждень, обставини подій також дуже схожі, воскреслий Христос знову з’являється своїм учням, відмінність лише одна – при першій зустрічі не було Хоми, коли він і сказав, що не повірить у Христове воскресіння, допоки не побачить Його на власні очі – мабуть, саме оці слова і склали образ Хоми як начебто невіруючого.
Друга зустріч відбулась через тиждень і, здається, вона виправила цю обставину, бо особиста зустріч із Христом стала основою для сповідання його віри у воскреслого Господа. Що було із Хомою протягом цього тижня, між тим днем, коли йому сказали, що Христос воскрес, і він дав свою відповідь досить категоричну, і між наступним тижнем, коли він змінив свою думку, а точніше відкрито сповідував свою віру? Звісно, я не знаю, що там з ним було насправді, але я сподіваюся, що мені допоможуть слова із Євангелія від Луки. В одному із сюжетів про воскресіння Христа, але в Євангелії від Луки, є така фраза: «вони, – маються на увазі учні, – від радості та здивування ще не вірили». Для нас ця фраза важлива, тому що в ній йде мова начебто про невіру, але там вказана справжня причина такого ставлення до факту воскресіння Господа Ісуса: не вірили учні не тому, що були атеїсти чи розчарувалися своєму Вчителі, а тому що факт Його воскресіння наскільки був неочікуваним та приголомшливим, настільки не вписувався у їх розуміння світопорядку, що їм потрібен був час, аби прийняти розумом те, що побачили їх очі і почули їх вуха. Також учнів Ісуса Христа переповнювала радість, яку вкрай важко було в собі вмістити, особливо після таких емоційних гойдалок: спочатку вони всю надію покладають на Ісуса, потім Його розпинають і Він помирає, і здавалось би – «все», тепер потрібно змиритись і жити у новій реальності, коли всі твої надії і сподівання вже марні, а тут – Воскресіння. Тому, я думаю, тим, хто насправді усе це переживав, а все дуже швидко відбувалось насправді, то людям було важко прийти до тями, щоб добре це все осмислити і вмістити в собі. Так що не дарма оцю начебто невіру Хоми богослужбові тексти зовуть блаженною невірою, тобто щасливою невірою, тому що завдяки ній Хома отримує можливість особисто зустрітися із воскреслим Христом і навіть перевірити факт його воскресіння, втім – для нього це вже здається непотрібно.
Господь більш щасливими, як ми чули «блаженними», називає тих, хто не бачили, але повірили. таких, без сумніву, багато, але немало й тих людей, які на шляху своєї віри терплять труднощі, випробування, сумніви і їх невірство неможливо назвати блаженним – навпаки, воно пов’язане із якимось для них внутрішнім стражданням. Як би це не було дивно, але особисто мені досить рідко доводилось мати справу з людьми, котрі відчували сумніви віри. Я думаю, справа не в тому, що всі мають щиру і непохитну віру, а в тому, що ми до цих пір ще переживаємо наслідки минулих поколінь, коли будь-які прояви сумніву у загально прийнятих доктринах, релігійних чи політичних, вважались чимось негідним або навіть злочинним і виказати тоді свої сумніви, означало отримувати до свого стражденного внутрішнього стану ще додаткове засудження, як мінімум – тож люди звикли всі серйозні переживання таїти у собі, остерігаючись нерозуміння оточуючих.
На щастя, нині така тенденція поступово викорінюється, але ще є багато людей, які соромляться своїй недосконалості, адже роками їм вбивали в голову ідею, що ми не маємо права на слабкість, що ми повинні перед іншими виглядати бездоганно. Це все приносить болюче роздвоєння: зовні я повинен тримати маску такої благонадійності і бути як усі, повторювати за усіма, в залежності від того, де я знаходжусь, а всередині мене роз’їдає незгода, нерозуміння, сумніви, про які я боюсь сказати. Мені здається так: сумніви у вірі – це досить загальна тема, і 10-ти, 15-ти, 20-ти хвилин нам не вистачить для її системного огляду, тому я дозволю собі сказати про три найчастіші випадки, які люди класифікують як сумніви у вірі.
По-перше, це ототожнення церкви Христової з окремими її членами. Людина відчуваючи недовіру до церкви, починає відчувати недовіру до істини Христової, бо колись побачила негідну поведінку, наприклад, когось із служителів церкви, побачила реально негідну поведінку чи людині здалося, що так, наприклад, священик не повинен себе поводити або, наприклад, людина не згодна із рішенням церковного керівництва, або з заявами, які озвучує церковний провід. Стається так, що цей внутрішній конфлікт незгоди чи засудження, людина перекладає на всю церкву, як тіло Христове загалом. По-людськи я добре розумію, наскільки важко знаходитися серед тих, з ким ти не згодний, або з тим, хто тобі не близький за духом і способом мислення, про це у нас було окремо навіть відео «Несамотність в церкві». Але з окремого випадку ми не можемо робити висновок про все інше – це логічна помилка, з частного, тобто з окремого, не виводиться ж загальне, і в кінці кінців негідність когось із членів церкви не порочить саму церкву по суті, бо джерелом святості церкви є Христос. Цими словами я не намагаюся виправдовувати чиїсь помилки чи злочини, і свої також не намагаюся, мені не завадить нести за них відповідальність, але я прошу не ототожнювати церкву з окремим християнином, яким би церковним саном він не був наділений цією церквою. Чорне ми називаємо чорним, назвати чорним – це не засудження, а констатація факту і справедливості. Ми інколи намагаючись когось не засуджувати, боїмося сказати правду, але ні – чорний потрібно звати чорним, а Христове залишається завжди Христовим.
Другий випадок є хрестоматійний – це сумніви, які переживають, як правило, молоді юнаки і дівчата, які знаходяться в період заперечення всього в певний вік свого життя. Знаєте, мені неодноразово доводилось чути «бідканівців» батьків, бабусь, які особливо жалілися, що ось «мої діти, внуки, вони так старанно ходили до церкви, і в вісім років водили, і в дванадцять водили, і кожну неділю ми були в церкві.. і все, а тепер їм чотирнадцять, сімнадцять, двадцять і вони ходять на всілякі дискотеки, дома не моляться» і таке інше, і взагалі «споганились люди, теперішнє покоління вже не таке, як минуле» – і оці всі та інші причитання починаються.
Знаєте, якщо молодим людям інколи важко зрозуміти старших, то старшим повинно бути легше зрозуміти молодих, бо ті старші колись самі були молодими, молоді ще ж ніколи не були старшими, а старші вже були молодими і бунт проти всього в молодому віці – це норма. Це нормально і важливо, щоб покоління старше і молодше, у цей період не пересварилося остаточно, саме важливіше – не пересваритися остаточно, якщо не станеться остаточного розриву відносин, то молода людина з часом обере принципи власного життя. В такому випадку, якщо ця людина мала позитивний досвід віри у дитячому, у юнацькому віці – то цей досвід обов’язково вони будуть враховувати у майбутньому.
Мені доводилось спілкуватись із молодими людьми, яких батьки, їх батьки, вважали невіруючими, а потім, поспілкувавшись, я ж все-таки, дізнавався, що оця невіра молодих людей – це лишень незгода з батьками, яка обумовлена особливостями віку молодої людини. В своєму розумі, в серці вони щиро приймають Господа: моляться, читають Писання, намагаються знайти своє місце в житті, хоча це буває і з помилками, звичайно.
Справедливості ради, потрібно сказати, що дорослі більше помиляються, аніж молоді, і вважають це нормою – тож, оці молоді люди, начебто, невіруючі, «в першу чергу, невіруючі», це все в «лапках» для батьків, бо вони не квапляться робити все, чого батькам забажається і не готові ділитися з батьками сокровенними думками, бо часто не знаходять там підтримки, але у спілкуванні із сторонніми, такі молоді люди відкривають себе більш зрілими, цілісними і свідомими особистостями, аніж про них думають їх батьки.
І третій випадок, який я так умовно виділив – це сумніви, що виникають уже у віруючих людей, які мають тривалий і позитивний досвід християнського життя. Наприклад, людина приходить і каже: «Я не можу нормально молитись, немає особистого в мене діалогу з Богом» – і через це у людини виникає відчуття втрати віри. В чому питання? А банально в тому, що протягом 10-20 років людина втомилась і всі, хто вдумливо молиться, а не просто, як вона «вичитує», от всім, хто вдумливо молиться, їм знайоме це відчуття, що ти звикаєш до тексту і він вже перестає бути для тебе живим та актуальним, а вихід в тому – щоб запропонувати доступні, альтернативні способи особистої молитви, які б відповідали духовним потребам конкретної людини. Ще буває, що прочитавши якусь критичну книжку, людина відчуває сумніви щодо буквального розуміння деяких місць Старого Завіту: банальне «шість днів творіння» в книзі Буття і мільярди років нашої планети. Хтось відповість на такі сумніви? Писання – це ж істина, от «все там так написано, то тобі просто потрібно це все прийняти, все інше викинути з голови і просто вірити». Знаєте, раз я навіть таке чув, таку відповідь, чому в книзі «Буття» написано, що Бог створив світ за шість днів, а наука каже, що в нашій землі кілька мільярдів років – «тому, що Бог створив світ, то насправді за шість днів, але навмисне його створив так, щоб можна було зробити висновок, що йому мільярди років, бо цим Бог хотів випробувати людей, кому люди більше повірять – Біблії, яка є Його слово чи все-таки науці?» – ну, знаєте, це вже зовсім без коментарів, це якесь просто інтелектуальне і духовне збочення.
Так ось, такі сумніви, коли людина читає і знаходить там певні невідповідності або у неї виникають питання – це сумніви зростаючої віри. Мені подобаються такі сумніви, вони свідчать, що віра цікавить людину, що віра починає проникати не лише в емоції, тому що на рівні емоцій і атеїсти в важкі часи становляться віруючими і кажуть: «Боже, допоможи» – ну це ж не віра, це ж емоції, але тут віра вже починає проникати в наш розум і ось такі сумніви – це свідчення росту, які всіляко, мені здається, потрібно підтримувати, а не намагатись, знаєте, ногу людини, яка виросла, впихати в маленьке взуття. Ні, потрібно все знаходити відповідно до розміру, зовнішності людини і того, що в неї в голові – таким людям, у яких виникають такі питання, які вони сказали, що це начебто сумніви, потрібно спілкуватися з притомними і освіченими одновірцями, їм потрібні адекватні, ґрунтовні книги і що саме головне, мабуть, на абсолютну більшість таких питань у церкві вже є відповіді, важливо просто ці відповіді знайти. Без адекватних відповідей на зрілі питання люди інколи цілком втрачають віру і вважають потім, що всі віруючи, це якісь невігласи і, вибачте, обмежені дурні, які здатні лише бездумно повторювати те, що хтось колись там написав.
Мабуть, такі і є серед нас, але ж серед віруючих є набагато більше кращих людей і таких людей досить багато, тож перш ніж виставляти собі невтішний діагноз невір’я, краще дослідити своє сумління, аби зрозуміти справжні мотиви того, що турбує нашу совість. Якщо обставини перевершують наші сили, нам не потрібно боятись говорити про свій внутрішній дисонанс, особливо тому, кому довіряєш – звичайно, не першому зустрічному, а тому, кому довіряєш, тут вміла і своєчасна допомога, способами якої в достатку володіє церква, стане доброю підмогою і новим щаблем наших живих і свідомих відносин з Богом.
Наразі, друзі мої, будемо з вами прощатись, але на завершення прошу про невелику послугу, вона вам добре відома. Без вас про це відео мало хто дізнається, тож лайки, підписка, коментарі, особливо під час прем’єри відео, підвищать кількість глядачів, яким воно буде запропоновано для перегляду.
Мир і милість воскреслого Христа нехай буде з усіма нами.