Любіть своїх ворогів: чи однаково я повинен любити ворога та ближнього?
Протоієрей Георгій Ходун
Шановні друзі, раді вас усіх вітати. Сьогодні у нас чудова погода, не дивлячись на те, що вже розпочала справжня осінь і у нас наразі наступає 19-та неділя після П’ятидесятниці. Сьогодні ми будемо разом читати і розмірковувати над наступним євангельським уривком – це шостий розділ з Євангелія від Луки і ці слова такі, насправді, новозавітні.
А вам, що слухаєте, кажу: Любіть ворогів ваших, добро чиніте тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, які вас проклинають, моліться за тих, що вас зневажають. Тому, хто б’є тебе в одну щоку, підстав і другу; хто ж бере в тебе свиту, не борони й одежі. Дай кожному, хто тебе просить; хто бере щось твоє, не допоминайся. І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само. Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Тож бо й грішники люблять тих, що їх люблять. І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять. І коли ви позичаєте тим, від кого маєте надію назад узяти, яка вам заслуга? Адже і грішники грішникам позичають, щоб відібрати від них рівне. Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.
Саме головне ми почули всі, а зараз будемо розмірковувати над тим, який сенс, яку суть ми можемо винести з цього уривку. Знову повторюсь про те, що ці слова – це яскравий приклад новозавітньої моралі. І, взагалі, апостол Лука – це майстер зображення новозавітних відносин, точніше сказати, він з особливою ретельністю звертав увагу на ті слова Христа, які стосувалися саме новозавітного типу відносин між людьми. З чого ми можемо зробити такий висновок? Дуже просто. Саме у Луки ми зустрічаємо принаймні чотири притчі, які за своєю суттю виключно новозавітні. Коли ми до них ретельно, уважно придивимося, то зрозуміємо, що для світогляду Старого Завіту вони будуть зрозумілими лише частково, а деякі з цих чотирьох прич будуть викликати лише роздратування. Що це за притчі, до речі? Це притчі про багатія і Лазаря, – вона досить скоро буде читатись у нас за богослужінням, – притчі про Митаря і фарисея, про Блудного сина, четверта притча про Милосердного самарянина. Ці всі історії, які нас готують до Великого посту, вони є лише у євангеліста Луки, і вони відкривають нам зовсім новий тип відносин між людьми, які нам пропонує Господь. Кожній з цих притч ми присвятимо окреме відео, коли прийде час в нашому річному циклі євангельських читань.
Загалом, про що цей уривок? Це про спосіб взаємовідносин між людьми. Ми впевнено знаємо, що ці відносини Христос регулює по суті однією заповіддю, а точніше сказати навіть одним словом «люби», але не дивлячись на простоту вираження цієї заповіді, цього слова, ця настанова є найважча, її неможливо зробити формальною, тому що не можна любити через день або тільки на вихідних, наприклад – це ж навіть якось і звучить безглуздо. Але ж в цьому і є блага звістка, яку приносить Ісус у цей світ, Він приносить не чергову нову релігію з численними правилами, настановами, заборонами, канонами, уставами і таким подібним.
До речі, сподіваюся, ми колись знайдемо час для того, щоб звернутися до цієї теми, а саме про те, що християнство у власному сенсі не є релігією. Насправді Христос сповіщає про Царство Боже, яке вже тут, і яке в певний час прийде у всій своїй повноті. Для досягнення будь-якого результату потрібен час. Царство Боже вже тут, і прийде в своїй повноті в певний час, людям, або принаймні Христовим учням – отже, потрібно починати жити по принципам цього царства вже зараз. Це для того, щоб ми стали здатними – не достойними, а саме здатними – жити в ньому, в тому царстві.
Заповідь “люби” люди часто сприймають виключно, як моральну настанову, і це не може насправді не засмучувати, тому що коли людина сприймає цю заповідь “люби” як вимогу такого морального виключно типу – то людина прикладає зусилля, намагаєть когось полюбити, а потім виявляється, що якісь люди – чи конкретні люди чи якісь цілі народи, або спільноти політичні чи релігійні, наприклад – нам дуже сильно не подобаються, і ми заганяємо себе у смуток, що ми такі погані християни, що не можемо всіх любити. Деякі знаходять собі пояснення, чому саме цих людей ми можемо не любити, але це вже критична ситуація, коли людина намагається собі знайти саме такі пояснення. Потім ми знову намагаємося когось полюбити, у нас це не виходить в повній мірі, нам знову хтось не подобається, на когось ми роздратовані, розлючені – і так все життя. Саме тому я й сказав, що це не може не засмучувати той факт, коли людина сприймає заповідь “люби”, як додатковий моральний тягар, який ти повинен на собі тягти, нести. Особисто мені здається, що ця заповідь потребує принаймні два уточнення, які краще, більш повно, можуть розкрити її зміст. Не скажу повністю, але більш повно.
Перше, це те – що стає основою для виконання цієї заповіді, тобто чому я так повинен вчиняти, в чому є моя мотивація. І друге, як цю заповідь потрібно виконувати на практиці. Отже, перше, якщо заповідь “люби” – це не про те, до чого ми себе повинні примушувати, якщо заповідь “люби” – це не про те, що нам усі повинні подобатись, то про що вона? Насправді, ця заповідь – не наказ щось робити в першу чергу, а ця заповідь – це демонстрація Бога, представлення Бога – тобто, ця заповідь в першу чергу не про те, що ми повинні, про те, що ми повинні – це в другу чергу, а ця заповідь, в першу чергу, про те, який є Бог. І нам потрібно любити, тому що так, вчиняти – це по-божому: люби, бо Бог любить. І виходить, що любити – це всього-навсього наслідувати Бога. Тобто, йти вслід з Ним. Бог щедрий до всіх людей, навіть надмірно щедрий, бо в Нього широке серце і багато благ, і цими благами користуються як люди гідні, так і негідні їх, Він дивовижно милостивий.
Кожен, хто тверезо дивитися на своє життя – то кожен погодиться з тим, що всі ми Його прощені діти, власне, ми Його діти, тому що прощені. І лише тоді, коли людина усвідомить, з яким Богом вона має справу, в неї з’явиться бажання, мотивація і можливість відтворити цей спосіб відносин у своєму власному житті. Ось тут і знаходиться ця серцевина слова “люби”, тому що любити – це не примушуй себе любити іншого, а вибери шлях, яким йде Бог, і йди за Ним, тому що ти сам цього бажаєш – це зовсім інша мотивація: я себе не примушую, а інший шлях для мене просто протиприродній, він противний моїй християнській природі, моїй християнській ідентичності. Звичайно, не рідко наша особиста недосконалість намагається зіштовхнути нас із цього шляху, але падіння на цій дорозі, на будь-якому шляху – це падіння не відкидає нас на самий початок, ми лише трохи сповільняємося на цьому шляху.
І друге – як це слово «люби» практично втілити у своєму житті? Звернемо увагу на наступне, і тут ми повинні бути особливо вдячними апостолу Луці, тому що він досить детально передав ці слова Христа, і там ми чуємо, що слово «люби» звучить наряду з іншими синонімами «поводьтесь», «вчиняйте», «давайте», тобто «віддавайте», «будьте милосердними». Таким чином, ми можемо зробити висновок про те, що ставлення до іншої людини, яке ми описуємо словом «люби», насправді спонукає нас не до емоцій чи почуттів, а до конкретних вчинків, навіть якщо ці вчинки жодними піднесеними почуттями не супроводжуються.
Ми стикаємося із двома типами любові: любов, в якій, умовно кажучи, важливу роль відіграють емоції, і та любов, яка побудована на основі вольового вибору людини. У грецькій мові, як відомо, кожен із цих типів відносин має власну назву, а нам потрібні ці пояснення, щоб розрізнити всі тонкощі цього явища, тому що для всіх них ми використовуємо лише одне слово. Любов до наших близьких, до дорогих нам людей – незалежна від нашої свідомості, від нашої волі, ми просто їх любимо, бо інколи в них закохані, а любов до, наприклад, наших ворогів залежить не так від нашого серця, як від нашої волі – і на це, до речі, здатна кожна людина.
Очевидно, що я не можу любити свою дружину, колегу по роботі чи злочинця, який нападає на моє майно чи на мою країну – однаковим чином, не можу я їх любити і, скажу більше, я і не повинен їх любити однаково, я їх повинен любити, але не однаково, моє ставлення до них буде різним, мої емоції будуть різними. В мене різні емоції викликають вороги, які зараз напали на Україну, і спілкування з приємними для мене людьми – це особисто в мене викликає досить різні почуття, але в моєму відношенні до цих різних людей, я повинен користуватись завжди одним і тим самим християнським принципом любові, який не залежить від того, на кого він направлений, хоч в залежності від того, на кого він направлений – він буде мати зовсім різний прояв. Принцип один, прояви різні: десь моя любов – це професійно виконана робота, десь – це слово підтримки, колись моя любов до іншої людини – це, навпаки, промовчати, навіть якщо мене розпирає зсередини щось їй сказати, і я вважаю, що моє слово дуже і дуже важливе, комусь мені потрібно допомогти і зробити за нього його обов’язки, наприклад, а для когось потрібно тих обов’язків додати, щоб привчити людини до самостійності і відповідальності, колись моя любов – це поблажливість, навіть надмірна, а колись – це виключна принциповість, навіть якщо від цієї принциповості хтось отримує певні неприємності.
Така ж ситуація і з ворогами, любити їх – це не означає лайкати їх фото в соцмережах або дарувати їм квіти при зустрічі. Ні. Це не любов до ворогів, це більш колабораціонізм, ніж любов. Інколи, найбільшим проявом любови до них, до цих ворогів, є застосування фізичної чи іншої сили, аби спинити їх на шляху злочинів і агресії, щоб не дати їх злу розповсюдитись ще більше. Тобто люби – це про один принцип, уставлений до всіх, а не про однакові дії до різних людей і ситуацій, навпаки, “люби” – означає максимальну варіативність в залежності від обставин.
Отже, християнське “люби” – це принести для людини найбільшу користь, вчинити з нею найкраще, наскільки ми це можемо, і як ми це розуміємо. Це не завжди буде приємно для нас чи для тієї людини – тож, натхнення ми отримуємо не від власного бажання, а від Бога – взірця досконалої любові, і просимо у нього мудрості для розуміння того, як краще вчинити в кожній ситуації. Таке прохання, Господь, я впевнений, виконає якнайшвидше – про це нас, принаймні, запевняє апостол Яків, який каже, що якщо комусь з вас бракує мудрості, то нехай просить Бога, бо Він щедро і з радістю дарує її всім і не дорікає нікому.
Сподіваюсь, той час, який ми просвятили один одному і слову Господньому, принесе для нас добрий плід. До нових зустрічей, мир і милість Господня нехай буде з усіма нами.