Бог запрошує нас на свято
Протоієрей Георгій Ходун
Шановні друзі, радий вас всіх вітати. Сьогодні ми знову уділяємо час роздумам над євангельським читанням недільної літургії. І уривок, що його пропонує наш лекціонарій, це початок 22 розділу Євангелія від Матвія.
Ісус, продовжуючи говорити їм притчами, сказав: Царство Небесне подібне до чоловіка-царя, який справляв весілля синові своєму. І послав рабів своїх покликати запрошених на весілля, і не схотіли прийти. Знову послав інших рабів, говорячи: скажіть званим, ось я приготував мій обід, телят моїх і, що відгодоване, заколоте, і все готове, приходьте на весілля. Але вони, знехтувавши те, пішли, хто на своє поле, а хто на свої торги, інші ж, схопивши рабів його, скривдили і вбили їх. Почувши про це, цар розгнівався і, пославши військо своє, винищив тих убивць і спалив місто їхнє. Тоді говорить він рабам своїм: весілля готове, а покликані не були достойні. Отже, ідіть на роздоріжжя і всіх, кого знайдете, кличте на весілля. І раби ті, вийшовши на дороги, зібрали всіх, кого тільки знайшли, і злих і добрих, і весілля наповнилося гістьми. Цар, увійшовши подивитись на гостей, побачив там чоловіка, вбраного не у весільний одяг. І каже йому: друже, чому ти ввійшов сюди, не маючи весільного одягу? Він же мовчав. Тоді цар сказав слугам: зв’язавши йому руки і ноги, візьміть його і киньте у пітьму непроглядну, там буде плач і скрегіт зубів. Бо багато покликаних, та мало обраних.
Як і минулого разу, так і сьогодні знову звучить притча. І нам неодмінно потрібно пам’ятати її, що перед нами вигадана історія, ціль якої — донести за допомогою наочного та яскравого сюжету якусь важливу думку, як правило, одну, бо подробиці в притчі не несуть особливого змістовного навантаження. Загалом, якщо брати класичне тлумачення цього уривку, цієї притчі – то зміст цієї притчі можна звести до морального висновку – і там мова буде йти про те, що один із покликаних виявився негідним, тобто людина зробила недостатньо, аби бути гідною того, хто її запросив, простіше кажучи – вона сама винувата, вона сама грішна.
Здається, такі думки цілком християнські, бо вони про нашу недосконалість і про нашу гріховність. Це правда, здавалось би, що нагадування собі власних слабкостей і недоліків роблять тебе більш смиренним і пробуджують покаяння, але частіше таке нагадування є нічим іншим, як банальне самоїдство, яке жодним чином людину не виправляє, а в кращому випадку стверджує в думці, що іншим ти вже бути ніколи не зможеш. В гіршому випадку нагнітання таких думок призводить людину до того, що їй дуже скоро потрібна буде кваліфікована допомога.
Ми, люди пострадянської реальності, де самоприниження взагалі, а особливо перед особою, навіть найнегіднішою, але яка при цьому має владу, було явищем звичним – тому, в черговий раз, визнати свою неповноцінність для нас не складе великих труднощів. Я кажу це тому, що люди інколи вбачають суть цієї притчі лише в тому, що потрібно вважати себе негідним, недостойним, і цього вже достатньо. Але, чи насправді притча про те, що ми такі негідні? Чи ми все ж помічаємо виключно те, що нам ближче і зрозуміліше, а слова Христа насправді є більш універсальними і більш життєстверджуючими? Так, у притчі є ідея і про справедливість, і про чиюсь негідність.
Насправді, цей уривок складається із двох частин. Перша частина стосується тієї притчі, про яку ми роздумували минулого тижня і є начебто закінченням тієї, минулої притчі, а та притча, яка складає другу частину сьогоднішнього читання – про свято, Бог запрошує нас в першу чергу на радісне свято, як весільний бенкет, Він запрошує нас радіти. Помиляється і абсолютно перекручує сутність християнства той, хто думає, що християнство вимагає покінчити із світлою радістю і щасливим життям. Християнин запрошений пізнати повноту життя вже зараз – не заслужити, не вистраждати, а саме покликаний, запрошений пізнати повноту життя, і якщо він відмовляється від запрошення Бога, то відмовляється і від радості. До чого я роблю ці уточнення, – що людина не заслужила, не вистраждала, а запрошена, – тому що ідея страждання для нас не просто дуже близька, вона для нас занадто близька. Занадто вона близька і нашій культурі, і нашому способу мислення, як релігійному, так і побутовому.
Безумовно, страждання займає важливе місце в християнському світогляді, але його місце не головне. Страждання – це не єдине, на що ми приречені і страждання – це не єдиний спосіб досягнути чогось значущого. В кінці кінців страждання – це не єдина ціна, яку ми можемо заплатити для певних досягнень. Християнин запрошений пізнати повноту цього життя вже зараз і якщо він відмовляється від запрошення Бога, то він відмовляється і від радості. А на користь чого людина відмовляється від Божого заклику? Це будуть не обов’язково самі по собі якісь погані речі. Якщо ми згадаємо притчу, то одні ж пішли на поле, інші – на торгівлю, тобто вони пішли не на якусь дику гулянку чи аморальне спілкування. Ні, вони займались буденними справами, керували своїм господарством. Людина легко може настільки поринути у свої щоденні справи корисні, творчі, результативні, але все-таки занадто земні, що така людина забуває про вічність, інший – настільки займається видимими речами, що забуває про речі невидимі. Людина так голосно чує вимоги цього світу, так захоплюється цим покликом, що не може почути голос Христа, що запрошує. Їй не вистачає ані часу, ані уваги, тому що все це зайнято іншим.
Трагедія життя часто полягає саме в тому, що хороше виключає найкраще – тобто, самі по собі хороші речі займають місце речей прекрасних, речей найвищої якості. Людина може бути настільки занята заробітком на життя, що їй ніколи буде побудувати саме життя, вона може бути настільки занята організацією та устроєм життя, що забуває саме життя. І вкрай важливо, щоб досвід якісного і усвідомленого християнського життя не дав нам наше життя зробити якимось однобоким, але вибудувати його так, щоб там знаходилось місце і доброму, і найкращому. Христос, якого ми, якщо будемо уважні, пізнаємо в його церкві, дає нам досвід нового життя – тобто, якісно іншого розуміння цілих сенсів життя як теперішнього, так і майбутнього.
Один із кращих православних богословів ХХ століття, отець Олександр Шмеман колись сказав з цього приводу: «Церква є таїнством царства не тому, що вона має в своєму розпорядженні божественно встановлені засоби освячення, які називаються таїнствами, а тому, що вона дає можливість людині в цьому світі бачити світ майбутнього віку, бачити і мати досвід його у Христі – тільки тоді, коли в темряві цього світу ми розрізняємо, що Христос вже собою наповнив усе, тільки тоді все нам розкривається у повному сенсі». «Чи світ, чи життя, чи смерть, – як пише апостол Павло, – чи сьогодення, чи майбутнє – все ваше, ви ж Христові, а Христос – Божий». Християнин – це той, хто б куди він не спрямував свій погляд, всюди знаходить Христа і радіє і ця радість перетворює всі його людські плани, рішення і вчинки, і все його життя перетворює на місію – на повернення світу тому, хто є життя світу.
Дякую усім вам за увагу, мир і милість Господня, нехай буде з усіма нами.