Катерина Щоткіна — експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»
Отець протоієрей Всеволод Чаплін виявився складною фігурою для некролога. Про мертвих зазвичай – або добре, або нічого. Отець же Всеволод був людиною настільки яскравою, а його відхід настільки несподіваним – всього 51 рік – що утриматися від коментарів для багатьох виявилося неможливо.
Що ж до “добре” – це вийшло тільки у тих, хто знав отця Всеволода особисто, і міг відокремити його-людину, аж ніяк не позбавлену сильних сторін і кращих якостей, від тієї медійної фігури, яку він сам культивував дуже багато років. І культивував зовсім не для того, щоб подобатися. Швидше, навпаки.
Особисто мені буде його не вистачати. Як і багатьом з нас тут, в Україні. Усвідомлюємо ми це чи ні, але ми втратили сильного помічника. Не союзника, ні, але допомогу здатні надавати не тільки союзники.
О. Всеволод став для України обличчям ворога, який не ховався за масками і іносказаннями. Вірніше, все складніше: це була маска ворога, натягнута на обличчя, теж аж ніяк не дружнє, але, як в грецькому театрі, вона набагато краще, рельєфніше звичайного людського обличчя окреслювала образ.
Або, в нашому випадку, швидше, лінію фронту. Дуже багато речей о. Всеволод робив ясними і недвозначними. Буквально втілював те, проти чого ми боремося, що нам чуже, що робить неможливим наше перебування в одній цивілізаційній парадигмі. Він підсвічував, немов пекельним полум’ям, кожну риску цієї парадигми – від тотальності “русского мира”, в якому немає ніяких українців та України, вигаданих Заходом, щоб послабити Росію, до ідей про заборону жінкам здобувати вищу освіту до моменту народження дитини, а краще другої.
О. Всеволод договорював за всіх те, що вони думали, але не говорили, говорили, але алегорично або навіть не тільки не говорили – думати боялися. Він говорив про те, що Росія в Україні веде війну, коли не тільки Кремль не визнавав нічого подібного, але й українська влада підбирала які-небудь менш небезпечні слова – АТО, ООС, агресія й т. п. Він не визнавав, що це війна Росії з Україною тільки тому, що не визнавав ніякої України. Для нього і його Росії це була війна з Заходом, з цілою цивілізацією. Дрібниці – це було не в звичках отця Всеволода. Не вписувалося в його медійну роль, яку він відводив своїй міфічній “Великій Росії”, прекрасно розуміючи, що телеглядач меседжі, замішані на величі, пожирає на ура.
Роль о. Всеволода була, принаймні наполовину, карнавальною. Роль Арлекіна, який розмахує направо і наліво бутафорською кийком – від повернення смертної кари до безстрашності перед радіоактивним попелом – але при цьому, як всі здогадуються, нікого ним не вдарить. Все, чим він може палити – словом, тому що кнопка-то не в нього.
Телеглядач щиро радів цьому факту. Відчув полегшення, що у влади набагато більш виважені люди. А полегшення – майже щастя.
Іноді о. Всеволода називали “церковним Жириновським”. У цьому порівнянні була дещиця сенсу: так само як Жириновський, о. Всеволод не добирав висловів, але при цьому залишався людиною системною. Тобто бринькав тільки те, що не виходило за рамки замовлення, і тільки тоді, коли можна було бринькати. Його завданням було полякати широку публіку, щоб не захопилася радикальним фундаменталізмом. Але о. Всеволод не зводимий до образу Жириновського. Жириновський – нещирий клоун, він і не грає зовсім – так, істерить з екрану. І публіка вже до нього, загалом, звикла. Інша справа о. Всеволод. Він ніколи не втрачав респектабельності в кадрі. І при цьому благородного безумства в ньому було куди більше. Свою роль він грав, не як звичайний служака – з вогником грав.
Свою маску він носив з особливою постмодерністською витонченістю, залишаючи крихітну шпарину між шкірою і картоном, і кожну хвилину вразливий глядач був готовий до того, що він ось зараз підморгне звідти, з-під краю. І тоді виявиться, що ні, це він не всерйоз. Що абсурд тільки грається на сцені або на екрані, що він не тотальний.
Але ось, так і не підморгнув жодного разу…
Немає сенсу, втім, гадати, де починається і закінчується маска говорящої голови, а де місце справжньої людини і чи було воно ще, це місце. Чи був о. Всеволод у реальності таким радикальним консерватором, таким войовничим фундаменталістом, таким гарячим свідком радіоактивного попелу, як з’являвся на екрані. Для абсолютної більшості телеглядачів він зводився до цієї маски. Він був нею. І виконував дуже важливу роль – роль запобіжника, який каналізував крайній православний консерватизм в талановиту балаканину і прожектерство. Після виступу єпископа Діоміда проти патріарха і в світлі того, що бунтівний владика знайшов підтримку – причому не тільки серед народу, але навіть в єпископаті РПЦ – стало ясно, що загроза з боку радикальних консерваторів реальна. Причому не тільки для патріарха РПЦ. Що з нею треба щось робити, і саме це неможливо припинити, то потрібно очолити. Вірніше, в реаліях Росії як медіакраїни – призначити відповідного спікера і забалакати.
З цим завданням о. Всеволод впорався блискуче. Він не тільки став радикальнішим за найбільш радикальних православних консерваторів. Він і сам консервативний меседж довів до абсурду. Завдяки медійній і риторичній майстерності о. Всеволода радикальний консервативний меседж в Росії взагалі і в РПЦ зокрема став воістину маргінальним.
Втім, розрив з патріархом Кирилом, ймовірно, був досить щирим. Він стався не тому, що РПЦ та її голова виявилися лібералами (навіть писати смішно), а сам о. Всеволод несподівано відкрив у собі консерватора. Можливо, саму роль клоуна-фундаменталіста він прийняв, як особливу місію в підтримку свого патріарха, якому він віддав багато років життя і відданої служби.
І в його команду йшли люди, готові допомагати йому в цих якщо не великих, то хоча б значних звершеннях. І вони, звичайно, мали всі підстави відчувати себе обдуреними: патріарх виявився дріб’язковим користолюбцем, його основним завданням було осідлати фінансові потоки і замкнути їх на себе. Ніяких великих ідей і звершень – тільки «котли», “тачки” і «човни». Звичайний бізнесмен 90-х, який зміг, нарешті, вилізти на самий верх піраміди і змусити всіх платити собі. В результаті всі, хто чогось чекав від патріарха, демонструють однакове розчарування – від диякона Андрія Кураєва на одному ідеологічному фланзі, до о. Всеволода Чапліна на протилежному. Так, вони залишилися цілком системними людьми. Але патріарх Кирил для них закінчився. Не для Путіна, як сказав одного разу о. Всеволод, а для нього самого і цілого покоління людей, які повірили в те, що у Росії може бути нова велич або хоча б скільки-небудь велика гра.
Всі вони зів’яли – хто в тіні Путіна, хто в тіні патріарха, який також опинився в тіні Путіна. При дріб’язковому авторитарному правителю нікому не належать великі звершення. Це хоч трохи виправдовує патріарха – з точки зору вічності. Але навряд чи в очах о. Всеволода і всього його покоління, яке мріяло про відродження і звершення, але починає йти зі сцени, так і не станцювавши нічого більш нового і значного, ніж «Танець маленьких лебедів».
Джерело: dsnews.ua