Катерина Щоткіна — експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»
Вселенський патріарх Варфоломій відправив свою церкву на карантин. Він повідомив, що всі кафедри отримали наказ припинити служби, заходи і церемонії. Храми залишаються відкритими тільки для особистої молитви, а також служб, які проводяться за розкладом, але без участі парафіян і прочан.
Патріарх нагадав про тих, хто бореться з пандемією, і закликав всіх інших до співпраці. Поки лікарі і влада докладають всі сили, щоб впоратися з бідою, треба підтримати їх тим, чим ми можемо проявити відповідальність і терпляче перенести обмеження, що накладаються карантином. У цьому, на його думку, і полягає співпраця кожного з нас.
Знаючи, що ідея відмовитися від звичайного перебігу церковного життя заради карантину може бути використана – і вже використана – в пропагандистській війні проти нього, патріарх Варфоломій зазначив, що ніякого замаху на основи віри в карантин немає. Ніщо не може обмежити або заборонити істинну віру, але заради порятунку людських життів в надзвичайних обставинах слід відмовитися від зборів і великих скупчень людей. “Давайте будемо обережні і будемо захищати оточуючих. І там, з наших будинків, укріплених силою нашої духовної єдності, нехай кожен з нас молиться за все людство”, – закликав Вселенський патріарх. “Ми впевнені, що завдяки нашим молитвам наука дійсно переможе”, – підкреслив патріарх. І коли це випробування закінчиться – а воно закінчиться, як закінчувалися всі попередні – світ зміниться назавжди. І є надія, що на краще – в ньому будуть правити любов і солідарність.
Це поки найбільш чітка та послідовна відповідь на ситуацію з усіх, даних помісними православними церквами. Незалежно від того, як ставитися до “храмового карантину” – погоджуватися з його необхідністю або сподіватися на те, що “Храм не може бути джерелом зараження” (як стверджують деякі російські консерватори). Якими б не були погляди церковних керівників, їм не вистачає чи то сміливості, чи то ще чогось, щоб слідувати своїй лінії до кінця – або погоджуватися на суворі карантинні заходи, або продовжувати церковні практики, покладаючись лише на волю Божу. Досі ми спостерігали тільки коливання різної амплітуди і компроміси різного ступеня виразності.
Брак сміливості пояснити легко. Для деяких православних церков – для наших, у всякому разі, – характерно плекати внутрішнього консерватора, для якого неприпустимі жодні сумніви і поступки ні в чому, що стосується віри. А віра, у свою чергу, дуже міцно переплетена з обрядом, в результаті чого будь-яке обмеження, накладене на обряд – з яких би міркувань це не робилося, – сприймається як замах на саму віру. Так, це серйозно. Подивіться, скільки списів було зламано навіть не про сам факт причастя, а про можливість використовувати індивідуальні ложки.
Церковники, яких, в принципі, завжди влаштовувало обрядовірство і орієнтація пастви на послух і дисципліну, опинилися в незручному становищі, коли ситуація стала неординарною і треба було проявити гнучкість.
Добре хоч карантинні заходи повсюдно вводяться державними владами, а для православної церкви непокору владі – рідкісний випадок. У цій ситуації церкви хоча б можуть зберегти обличчя – вони не проявляють слабкість у вірі, вони тільки поступаються вимогам влади. Причому поступаються з усіляким небажанням, за п’яддю, з бурчанням в задніх рядах – щоб публіка розуміла, що це всупереч їхній волі та переконанням. Але нема чого робити: влада сказала – доводиться підкоритися.
Показова ситуація в УПЦ МП. Вона прийняла Звернення до вірних у зв’язку з коронавірусом. Стиль “не можна не сказати, але не можна й не відзначити” ще ніколи не був таким очевидним: рівно через один абзац розміщуються заклики дотримуватися санітарних заходів – протирати антисептиками кіоти та провітрювати приміщення, дотримуватися карантинних заходів, які визначила влада, і тут же – суспільство має усвідомити духовні першопричини того, що сталося, викорінювати гріх, а пастирі – не забувати бити у дзвін, а також кропити міста і села святою водою.
До речі, ідея боротися з вірусом дзвоном прийшла в голови і деяких владик ПЦУ.
У своєму особистому коментарі митрополит Онуфрій був ще більш конкретний: “Якщо ми будемо молитися, просити Бога, каятися в гріхах, ми знищимо цю хворобу. Головне тут навіть не санітарні норми, а молитва і покаяння”. Тут, на відміну від звернення Синоду, акценти розставлені чітко і недвозначно. І підтвердження тому – фотозвіт з недавнього архієрейського богослужіння в Києво-Печерській лаврі, на якому ми бачимо натовп – включаючи старих і дітей – і ні тобі соціальних дистанцій, ні масок, ні відмови від селфі з дітками. Мабуть, наявність маски вважалася б ознакою маловір’я.
Але треба сказати, що в Моспатріархаті немає єдиної лінії щодо карантину. Патріарх Кирил, наприклад, хоч і не дав вказівок щось закрити, скасувати або навіть обмежити, сам ізолювався – перестав брати участь у публічних заходах. І що сказати – він людина похилого віку, йому є чого боятися. Закрився і повністю поринув у себе Валаамский монастир. Митрополит Псковський Тихон попросив паломників відмовитися від відвідування підвідомчих йому святих місць. А ось Троїце-Сергієва лавра прийняла рішення про те, що дотримуючись карантинних обмежень, введених державою, не можна навіть думати відмовлятися від звичних обрядів або вносити в них якісь нововведення.
У важкому становищі опинилася ПЦУ. Враховуючи грецький вектор, вона підтримала позиції Вселенського патріарха. Синод закликав сприймати обмеження як аскетичний подвиг утримання і затвору, а також припинив проведення богослужінь у храмах або ж закликав допускати на них не більше десяти осіб. Мирян попросили залишатися вдома, долучаючись до спільної молитви за допомогою відеотрансляції. Що ж стосується причастя, то його будуть подавати з дискоса в руки причастнику.
Однак таке рішення поставило керівництво ПЦУ під удар відразу з двох сторін: з боку патріарха Філарета і з боку Московського патріархату. Обидві, швидше за все, викриють священноначалля ПЦУ в маловір’ї, в неготовності покластися на волю Божу, і заодно використовують карантин як доказ того, що “в ПЦУ правлять греки”.
Релігійна війна, занурена в контекст пандемії, може бути чревата найсправжнішими людськими жертвами. Усвідомлюють це владики чи ні, чи готові вони до цього або воліють заспокоювати свою совість посиланнями на “волю Божу”.
Я щиро сподіваюся, що священники церков пам’ятають, що левова частка їхньої пастви знаходиться глибоко в зоні ризику. Тому перемога в цьому “перетягуванні істинності” може виявитися пірровою.
Джерело: dsnews.ua