Катерина Щоткіна — експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»
Церкви опинилися в епіцентрі не тільки епідемії, але і критики. Небезпідставно, на жаль. Але, можливо, надмірно емоційно. Емоції взагалі в тренді і б’ють через край: люди сидять на карантині, є час переживати, і здатність тверезо мислити небезпечно стоншується.
Як це працює, можна бачити на прикладі петиції про вилучення Києво-Печерської лаври з користування Української православної церкви Московського патріархату.
Таких петицій за останній час на сайті президента України було зареєстровано дві. Але долі у них абсолютно різні. Перша – “Передача всієї інфраструктури Києво-Печерської лаври у повне підпорядкування Помісної церкви України на чолі із митрополитом Епіфанієм”, – зареєстрована півроку тому, в листопаді 2019 р., не набрала і трьох сотень голосів. Нинішня, зареєстрована у квітні поточного року, – “Припинити використання Києво-Печерської лаври Українською православною церквою Московського патріархату шляхом розірвання договору оренди та передати Києво-Печерську лавру у використання Православній церкві України (ПЦУ)” – буквально за пару днів набрала необхідні 25 тис. голосів.
Петиції аналогічні за змістом – відібрати і передати. Перша лаконічна – в один абзац. Друга вельми обширна: автор петиції (хто б він не був) виконав значну роботу, простудіювавши джерела і зібравши свідчення “антиукраїнського характеру” і самої УПЦ МП, і керівництва лаврського монастиря.
Ось і кажіть після цього, що сучасні люди не читають “багатобукв”. Читають. І підписи під великими текстами ставлять набагато охочіше, ніж під короткими.
Втім, справа, звичайно, не в подробицях, які автор другий петиції акуратно зібрав і привів у тексті. Справа в коронавірусі. А точніше, в карантині, тобто суміші нудьги і роздратування, які він породжує, і в хайпі, який піднявся навколо церкви, УПЦ МП і особливо Києво-Печерської лаври у зв’язку з масовими зараженнями.
Примітно, що про вірус і неадекватну позицію керівництва монастиря і УПЦ МП в цілому щодо карантину в петиції немає ні слова. Але саме коронавірус став головною причиною подразнення публіки, яка рішуче ставила свої підписи під пропозицією забрати лавру у “московських попів”.
Скажу відразу: сюжет з петицією вельми незграбний для нашої влади. Згідно із законом не розглянути петицію неможливо. Задовольнити – також неможливо. А враховуючи хайп навколо лаври, пов’язаний не стільки з її “московським нахилом”, скільки з карантинної досадою, це рішення виявиться приводом для чергового хайпу, який нашій рейтингозалежній владі доведеться зовсім не до смаку.
Загалом, якщо в УПЦ МП була мета в черговий раз попсувати кров українській владі, у неї вийшло.
Успіх петиції став наслідком ковідіотизму керівництва конфесії. Тут прийнято вставляти слово “мракобісся”, але я б утрималася. У багатьох випадках обвинувачення церковних ковідіотів саме в мракобіссі не зовсім справедливо – причин несприйняття карантину багато, деякі з них досить складні і не всі заслуговують однозначного осуду.
Але ті, які заслуговують, завжди як-то більше і яскравіше проступають. Ті, наприклад, випадки, коли за удаваним мракобіссям ховаються цілком раціональні мотиви – політичні, фінансові чи ще якісь. Коли залежність пастви, сформовану роками, десятиліттями (якщо не століттями), свідомо використовують для досягнення цілком конкретних і цілком земних інтересів. І те, що в результаті все погано скінчилося – хвороба вразила князів церкви, а не тільки їхніх овець, – наслідок не стільки недолугості, скільки інерції. Слідуючи багаторічній звичці, у випадку з коронавірусом і карантином князі церкви вчинили так, як вони робили завжди у випадках загрози ззовні, – підставили паству, запропонувавши їй “проявити вірність”, закликавши до “подвигу”, а якщо знадобиться, то і до опору “гонителям”.
Їхня помилка полягала не в тому, що вони не відправили людей по домівках, щоб ті не заразилися. А в тому, що вони недооцінили загрозу для самих себе – що інфекція, на відміну від поліції, армії, земних владик, не дивиться на чини, зв’язки та кількість каратів на панагіях. Впевненість у власній недосяжності – у християнстві це зазвичай називають “гординею” – іноді грає з людьми кепські жарти.
Зрештою, якими б не були їхні мотиви (а вони були різними), церковники просто помилилися. Не тільки в УПЦ МП: і на Вербну, і на Великдень парафіяни прийшли і причащалися в храмах усіх – підкреслюю, всіх українських конфесій. З найбільш дисциплінованими греко-католиками включно.
Взагалі, питання церковної дисципліни – ось, що повинно займати зараз керівництво всіх (знову підкреслюю) конфесій, що діють в Україні. Це стосується як відмови підкорятися вказівкам священноначалля з боку священнослужителів, так і питання про те, чому паства до такої міри байдужа до закликів власних пастирів.
Але УПЦ МП, звичайно, випадає із загальної картини і тут. На відміну від усіх інших, які хоча б на рівні священноначалля визнали необхідність карантинних заходів і закликали своїх вірних не приходити до храмів, керівництво УПЦ МП заявило, що приходити треба, “візьмемо усіх і в храмі спасемося”. Вина керівництва УПЦ МП вдвічі більша від того, що до цього моменту вже було відомо про зараження двох ченців з трьох лавр, що перебувають у користуванні УПЦ МП, – Києво-Печерської та Почаївської. Було відомо про інфікування олігарха Вадима Новинського, який знаходився в постійному тісному контакті з керівництвом Київської митрополії та Києво-Печерської лаври. На Великдень так і не з’явився на публіці митрополит Київський Онуфрій, що породило чутки про те, що він інфікований і знаходиться в лікарні. Але замість того щоб дати публіці – в першу чергу власним вірним – чітку інформацію про те, на яких парафіях і в яких популярних місцях паломництва виявлено COVID-19, щоб віруючі утрималися від відвідання цих місць, офіційні медіа УПЦ МП займаються тільки тим, що спростовують “чутки”. Все добре, прекрасна маркіза: на Великдень ніхто не заразився, в Почаївській лаврі “поліція всіх перевірила і ні в кого нічого не виявила”, загалом, витівки Фікса – “фейки ЗМІ”.
Немає нічого дивного і поганого в тому, щоб припуститися помилки. Особливо в ситуації з пандемією – ще недавно ні в кого з нас не було ані найменшого уявлення про те, як діяти в подібних ситуаціях. Ми і тепер не впевнені, що діємо правильно. Але по мірі отримання знань розумна і відповідальна людина коригує свою позицію. Тобто, принаймні, визнає помилки.
На цьому етапі у нас ламаються майже всі – вчителі, політики, колеги-журналісти, лікарі, чиновники. Хіба що дівчина на касі вибачиться і перерахує здачу. Церковники – не виняток із загальноукраїнської тенденції. Навіть наше горезвісне “право на помилку”, яке за останній час ми встигли звеличити, виявилося в нашому виконанні своєю прямою протилежністю – спосіб ухилитися від необхідності цю помилку визнати і виправити. “Право на помилку” в наших устах виявилося таким же самодостатнім, як право на життя і особисту недоторканність, з приводу яких нікому не прийде в голову ані вибачатися, ані тим більше намагатися виправити.
Ось, наприклад, митрополит Павло (Лебідь) – він просто припустився помилки. Як і багато інших, він всього лише недооцінив загрози коронавіруса. Але хто-небудь чув, щоб він визнав помилку? Він вибачився? Він пообіцяв, наскільки можливо, виправити шкоду, заподіяну людям внаслідок його необдуманих закликів до порушення карантину? Я не питаю, чи заплатив він штраф, хоча за законом мав би. Я цікавлюся в даному випадку тільки етичною стороною питання.
Відповідь: звичайно, ні. І не тільки митрополит Павло – ніхто з тих, хто закликав людей до церкви на свята, не вибачився за цю помилку. Тобто, по суті, не визнав її. Хто ж не визнає помилок, той не вчиться.
Священне “право на помилку” виявляється ще однією формою цинізму: утверджуючись як “право”, воно чарівним чином знімає з нас відповідальність. “Маю право на помилку” виявляється евфемізмом для “я не зобов’язаний визнавати свої помилки”. І взагалі нікому нічого не винен.
Петиція про лаври – це крик душі людей, втомлених навіть не стільки від карантину та COVID, скільки від ситуації, в якій знівельована категорія відповідальності. Ні за законами України, ні за законами моралі і етики – хоч християнської, хоч світської – керівництво УПЦ МП не має уникнути відповідальності за нехтування карантином і масове зараження людей, які цій церкві довірилися. Навіть якщо це була всього лише помилка. Можна сказати, що довгий і сумний список “досягнень” керівництва УПЦ МП і лаврського монастиря – це всього лише перелік “помилок”, за які ніхто не відповів, не розплатився і які ніхто ніколи не визнавав.
Проблема не в УПЦ МП, лаврі і навіть не в COVID. А у втомі від ситуації, в якій “помилки визнають тільки слабаки”, а “справжні чоловіки”, замість того щоб нести відповідальність, обстоюють “право на помилку”.
Хвала коронавірусу хоча б за те, що перед ним ми всі рівні.
Джерело: dsnews.ua