Катерина Щоткіна — експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»
У світлі появи помісної української церкви, очевидного розриву з Московською церквою та актуалізації пуповинного зв’язку з церквою Константинополя питання про перегляд календаря вже зовсім не здається таким екзотичним, як рік-два тому.
Святкувати Різдво та Великдень разом з “материнської” церквою – Вселенським патріархатом – і разом з тим, західним світом, за який українці проголосували на Майдані, здавалося б, цілком логічно. Та й сам митрополит Київський Епіфаній, предстоятель Православної церкви України, ніби натякнув, що немає нічого неможливого.
Але тут же осікся. Тобто, звичайно, нічого неможливого, але… загалом, не в цьому житті.
“Католицьке” Різдво вже третій рік – вихідний день. Але це все ще “не Різдво”. Жодних спроб порушити порядок, при якому є “католицьке” (або навіть крутіше – “польське”) Різдво, а є “православне” (або навіть крутіше – “наше”), зроблено не було. Навпаки, церковні спікери виступили на захист цього поділу. З їхніх слів можна зробити висновок, що питання не просто “несвоєчасне” – його взагалі в церкві не розглядають всерйоз. Як висловився владика Євстратій Зоря, у перегляді календаря “немає церковної доцільності”.
Що ж, питання можна представити як “суто політичне”, тобто свідомо “нецерковне”: “геть від Москви” – по морях, долах, хвилями ефірів і календарними датами. Чиста політика. Втім, коли ПЦУ була тільки в проєкті, і слово Томос звучало з питальною інтонацією, політична доцільність церковної автокефалії зовсім не скидалася з рахунків, в тому числі, церковними спікерами. І це було правильно: громадяни України, вони ж православні віруючі, які належать до української церкви, не змінюють реальність, як взуття, входячи в храм або виходячи з храму. Церковний дисонанс у симфонії суспільного буття зазвучав занадто гостро і очевидно – і тому люди підтримали автокефалію, Томос, президента Порошенка, який це все лобіював, і владик, які створили ПЦУ. Прагнення гармонізувати суспільне життя, в тому числі, її політичну і церковну складову – ось що штовхає людей.
Але як тільки владики отримали те, що хотіли, вони тут же згадали про те, що бути в “окремій реальності” і відстоювати свій суверенітет в ній набагато вигідніше, ніж щось там гармонізувати. Та й загрозливо це – зміни влаштовувати. Здавалося б, люди влаштували і пережили таку колосальну зміну, провели об’єднавчий собор, отримали автокефалію, – яких змін їм ще боятися?
А ось бояться. Питання календаря – як би воно не представлялося “політичним” або “чисто технічним” – цікаве та важливе і для суспільства, і для церкви.
Так, це, в першу чергу, питання самоідентифікації. Але все не зводиться тільки до “геть від Москви” – це тільки одна сторона проблеми. Ну, припустимо, геть. А куди? З ким нас об’єднає календар? З католиками? З греками? З умовним Заходом? З якоїсь точки зору – все краще, ніж з Русским миром, у якому тільки й залишився юліанський календар.
Але в цьому і проблема. Як одного разу висловився тоді ще всевладний патріарх Київський Філарет, “Рим нам не батько, але й Москва – не мати”. “Свій шлях” – це було його кредо, яке цілком співпадало з нев’янучою багатовекторністю українського політичного бомонду. Можу сказати більше: Захід не подобався патріарху навіть більше, ніж СРСР. Лібералізм, демократія, секуляризм – ось це все було навіть гірше, ніж зрозумілий і обжитий авторитаризм, патріархальність та уявлення про “порядок”, за яким у нас ностальгує багато хто, не тільки церковники. Патріарх Філарет був гранично відвертий у своїй нелюбові до заходу. Його наступники і вихованці, які отримали автокефалію після – і на хвилі – Євромайдану, не можуть собі дозволити такої відвертості. Але в глибині душі з ним напевно згодні: західні цінності – це бездуховність. Немає потреби з ними ототожнюватися.
Відносини з Москвою, втім, ми теж не рвемо. Ми їх тільки заплутуємо, як заєць – сліди. Москва нам, звичайно, не мати, але й не чужа. Хто ж вона нам?
Дуже просто: вона нам дочка. Ну, може, падчерка. Так що якщо ви сподівалися взагалі розірвати з нею всілякі родинні узи – у мене для вас погана новина. Наша нова церковна ідеологія відштовхується від того, що Київська митрополія – материнська для Московської (хоча Московської митрополії, суворо кажучи, ніколи й не було, там відразу замахнулися на патріархат). І з точки зору історії це твердження має право на існування – московська церква не тільки була народжена київською, але й просвічена нею. Складні материнсько-дочірні відносини між цими двома церквами гідні вивчення психоаналітиками і дають привід для втручання терапевта.
Ось вам маленький приклад: українські церковники захищають юліанський календар, як “нашу”, українську традицію. Владика Євстратій прямо говорить: це “наше”, а Москва “привласнила”, тому немає сенсу нам відмовлятися від “свого”, щоб віддалитися від Москви. Мається на увазі, що ми Москві не поступимося ні п’яді нашої української календаря – ні 29 лютого, ні 32 травня.
Що ж, справедливість так справедливість. Календар – це, звичайно, не московська традиція. Але і не наша. Юліанський календар – грецька традиція. При цьому самі греки деякий час тому вважали цю свою традицію застарілою і перейшли на новоюліанський календар. Саме “новоюліанський”, а не “григоріанський”, звичайно, тому що так само як нам не комільфо “приєднуватися” до Третього Риму, так і їм не з руки асоціюватися з Першим. Так що календарів, суворо кажучи, не два, як люблять писати мої колеги, а три. Правда, новоюліанський – це “перехідний” варіант календаря, одного разу, років через сто, він співпаде з астрономічним. Сам співпаде, ніякого “приєднання до римського календаря” не буде. Греки – ті хитруни.
Може, я когось розчарую, але ніякого “українського традиційного календаря” не існує. Так що і втрачати нам особливо нічого. Як і захищати.
Куди більш вагомим здається аргумент про можливість розколу церкви за принципом прихильності до стилю. Приклад – все ті ж греки, серед яких залишилася деяка кількість “старостильників”, що не прийняли реформу. Але що поробиш? Реформи – вони такі. Обов’язково буде якась кількість тих, хто їх не приймає. Правда, не приймають зазвичай не тому, що не влаштовує суть реформи – це лише загострення суперечностей, які і без того існують всередині спільноти, а реформа стає лише останньою краплею або, швидше, приводом оголосити про остаточне розлучення.
Мабуть, ПЦУ є чого побоюватися. Звичайно, вам цього ніхто не скаже прямо, а натяками натякнуть. Наприклад, з Моспатріархату до нас не перейдуть, якщо ми поміняємо календар і станемо “як католики”. Віра в чуже обрядовірство і його ключове значення не безпідставна – знають, з ким мають справу. Але не договорюють до кінця: точно таке ж обрядовірство притаманне і вірним ПЦУ. Для них, дійсно, важливо, коли саме буде їх 25-е грудня – 25-го грудня або 7-го січня. Друге переважає, тому що їх давним-давно хтось переконав, що “це наше”. А знову переконувати чи то бояться, чи не вважають за доцільне, чи то знають, що нічого не вийде. Соцопитування запевняють, що більше половини українців збираються святкувати Різдво 7 січня. Церковники просто погоджуються з більшістю.
ПЦУ, дійсно, ще молода і досить крихка. Їй, можливо, варто було б уникати якийсь час серйозних потрясінь. У потенційних українських “старостильників” надто багато можливостей і спокус – можна піти в УПЦ МП, для якої це було б непоганим шансом покращити своє становище. А можна, що навіть гірше для ПЦУ, – до патріарха Філарета. Конкуренція – вперта штука. Тому не варто скидати з рахунків “церковну доцільність”.
Однак церковна доцільність не скасовує необхідності звірятися з гамбурзьким рахунком. А за цим рахунком питання формулюється просто і майже по Писанню: “щоб ваше 25 грудня було 25 грудня, а ваше 7 січня було 7 січня”. Це саме питання сенсу, а не доктрини віри. Будь-яке подвоєння реальності – коли ваші дні, години, слова і справи не збігаються одне з одним – шлях до маніпуляцій і лукавства. Абсолютно природна для нинішньої РПЦ мультиплікація реальностей – одна з основних військово-політичних стратегій Кремля. Це, дійсно, “їхня традиція”, від якої дуже хотілося б відокремитися.
Але і для нас, на жаль, виявляється, що календар – питання не астрономічне, і навіть не догматичне. Це питання “доцільності”. Церкві вигідно подвоєння реальностей і вона буде його підтримувати, використовуючи, зокрема, календар як демаркаційну лінію, що окреслює її “суверенітет”. Вона сама буде вирішувати, коли Христос народився, а коли Христос воскрес. Те, що у нас в календарі тепер буде два Різдва – це, мабуть, не її проблема.
Джерело: dsnews.ua