Катерина Щоткіна — експерт, журналіст, письменник, автор книг «Хроніки Томосу», «Любомир Гузар. Хочу бути людиною»
Предстоятель Православної церкви митрополит Київський Епіфаній відзначив першу річницю перебування на високій посаді. Зазвичай урочистості з такої нагоди припускають підведення підсумків. Але Блаженніший волів поділитися планами.
Молодість структури і відносна молодість самого предстоятеля та його команди дійсно мають скоріше до планів і надій, ніж до підсумків. ПЦУ всього рік – важко поки що говорити про якісь підсумки, крім одного: на тлі внутрішньоцерковних і політичних турбулентності церква довела свою життєздатність. Саме час переходити до стратегічного планування.
Порядок денний ПЦУ митрополит Епіфаній намагався окреслити у своєму виступі. Він вражаючий, але головне навіть не це – суть програми переважно традиційна. Але на тлі звичної для нас (пост)радянської православної риторики мова предстоятеля прозвучала несподівано свіжо.
Одним з основних меседжів, представлених владикою Епіфанієм, традиційно стала “єдність”. Але єдність подається в дещо інших поняттях, ніж це було прийнято в структурах, загартованих у СРСР, – причому це в рівній мірі стосується і УПЦ МП, і УПЦ КП, де єдність ґрунтувалася на однаковості. В дусі часу митрополит Епіфаній робить акцент на відмінностях. І це можна розуміти як індивідуальні відмінності окремих людей, так і цілих груп і навіть регіонів. “Єдність різних” – формула співіснування як окремих людей у суспільстві, так і цілої країни, неоднорідною в своїй історії і культурних уподобаннях. Визнання самого факту цієї неоднорідності – як даності, а не прокляття або предмета боротьби й викорінення – досить ризиковано перед аудиторією, з якою звикла мати справу “національна церква”.
І в той же час це цікава пропозиція, висуває ПЦУ в якості конкурента у кастингу на ту роль, на яку традиційно претендує УПЦ МП. Досі вона претендувала на роль “об’єднувача України” на тій підставі, що її структури присутні у всіх регіонах країни. Але присутні і об’єднувати дві великі різниці. Про це нагадує митрополит Епіфаній, говорячи про єдність різних. УПЦ МП не може подолати “імперію в собі” – зійти з шляху категоричного заперечення “не такого” і заборони на “іншого”.
Справедливості заради, на це не здатна не тільки УПЦ МП – у якої є для цього об’єктивні причини, не могла і УПЦ КП. Залишається лише сподіватися, що ПЦУ на відміну від УПЦ МП здатна щось подолати в собі самій і діяти відповідно до наміченої програми, не відповідаючи силою на силу і ненавистю на ненависть. Тобто не дозволяти втягнути себе у війну слів. Ні з УПЦ МП, ні – що набагато важче – з колишнім своїм лідером патріархом Філаретом.
Ще однією традиційною тезою стало сімейне питання. Але і тут владика Епіфаній зумів прозвучати свіжо – особливо на тлі світських захисників родини, що згуртувалися в єдиний парламентському пориві навколо вічних цінностей. Мабуть, в церкві про вічність і її цінності обізнані краще, ніж в співтоваристві балакучих голів з телевізора.
Митрополит Епіфаній визнав, що заклики до захисту сім’ї “резонують у його серці”. Але… все непросто. Проблема не вирішується директивно. Сім’я – осередок маси проблем, на тлі яких всі розмови про сімейні цінності в кращому випадку просто розмови, в гіршому – насмішка над тими, хто страждає там, де мала б панувати любов. Нарешті, сім’я – не річ в собі, навіть якщо це вічна цінність, вона перебуває в мінливому світі. І сімейні проблеми треба називати по іменах, а не відмахуватися вічними цінностями: чому трапляється те, що трапляється, і як це змінити? У своєму виступі митрополит Епіфаній коротко, але точно окреслює коло “чому?”, на які слід знайти відповідь, щоб сімейні цінності не перетворилися на порожню балаканину.
Сміливим також можна назвати поворот у сюжеті про цивілізаційний вибір. Не можна назвати це сюрпризом, але відвертість все ж вражає. Якщо патріарх Філарет завжди наполягав на тому, що західний вектор для України – поганий варіант, тому що там не ті цінності (секуляризація, сексуальна терпимість та інший моральний розпад), то предстоятель ПЦУ безстрашно розвертається обличчям на Захід. Це не те щоб сміливість – це наша традиція, повернення до коріння, до початкових зв’язків з греко-римським світом, від якого ми тільки на кілька сотень років “відволіклися” на Москву. Зв’язок Києва та його церкву в епохи розквіту за західною традицією – історичний факт.
Тим не менш відверті реверанси в бік Вашингтона кілька тривожать. Для грецького світу Вашингтон цілком може представлятися Четвертим Римом. Але у випадку з ПЦУ митрополит Київський, по-перше, наголосив, що Київ йде у кільватері у греків, по-друге, дає зайвий привід потерти руки тим пропагандистам, які представляли українську автокефалію “аферою Держдепу”.
Цікаво було чути з вуст церковного діяча міркування про проблеми навколишнього середовища. Скільки в цих пасажах – данина моді, скільки бажання зробити приємно Вселенському патріарху Варфоломію (для якого екологія – пунктик), а скільки – щирої готовності займатися цим питанням? Можлива участь церкви в екологічному русі і в якій якості? Можлива співпраця або хоча б точки дотику між церквою і нинішнім “молодим” кліматичних протестом?
Але найоригінальнішим у стратегічній промові було ось що: предстоятель ПЦУ запропонував українцям замислитися про свої недоліки. Не про гріхи – це було б пробачити представнику духовенства, це його репертуар. Але саме про недоліки, в яких ми уперті. Зазвичай наші лідери воліють тішити наш слух словами про те, що ми класні – нам просто не щастить. З владою, сусідами, обставинами, історією – з усім, фактично. Мало хто набирається сміливості сказати про те, що причини варто шукати в собі.
Той, хто про це говорить, повинен бути впевнений в собі – у своєму впливі та авторитеті. Або в кредиті довіри, якого, як митрополит Епіфаній міг переконатися під час урочистостей в свою честь, у нього ще цілком достатньо.
Митрополит Епіфаній, здається, все краще відчуває ґрунт під ногами. Тому підтвердження – останнє засідання Синоду. Деякі рішення, прийняті на ньому, – демонстрація зубів.
Доля патріарха Філарета вимальовується все чіткіше. Тепер він не тільки пенсіонер, але і “звільнений за статтею” – виведений зі складу Синоду за систематичні прогули засідань.
Але цікавіше – догана митрополиту Михаїлу за самовільне рішення святкувати Різдво 25 грудня, тобто за новоюліанським календарем, разом з грецьким світом. Священний Синод висловився різко проти – причому не тільки самого рішення про перехід на інший календар, але і проти самовольства з боку владики Михаїла.
Є привід вважати, що календар виявився зручним приводом: “системним” єпископам, які прийшли з УПЦ КП, на такому матеріалі дали зрозуміти, чиї в лісі шишки. У митрополита Епіфанія був не один привід протягом року сумніватися і навіть боятися інтриг з боку “старого” єпископату, який, можливо, не вважає, що виграш, отриманий від автокефалії, розподілився справедливо. Осуд за календар – вірніше, за порушення дисципліни, що межує з посяганням на авторитет, – сигнал про те, що керівництво церкви готове і до таких адміністративних будней, як опір опозиції.
Джерело: dsnews.ua