Як отримати Божий спадок?
Протоієрей Георгій Ходун
Шановні друзі, радий вас всіх вітати. Сьогодні ми знову уділяємо час роздумам над Священним Писанням і євангельський уривок, що його пропонує наш лекціонарій – це кінець 21 розділу Євангелія від Матвія.
Вислухайте іншу притчу. Був якийсь господар дому, який посадив виноградник і обніс його огорожею, викопав у ньому виностік, збудував башту і, віддавши його виноградарям, від’їхав. Коли ж наблизився час плодів, він послав своїх слуг до виноградарів узяти свої плоди. Виноградарі, схопивши слуг його, кого побили, кого вбили, а кого побили камінням. Знову послав він інших слуг, більше, ніж перше, і з ними зробили так само. Наостанок послав він до них свого сина, кажучи: посоромляться сина мого. Але виноградарі, побачивши сина, сказали один одному: це спадкоємець, ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його. І, схопивши його, вивели геть з виноградника і вбили. Отже, коли прийде господар виноградника, що він зробить з цими виноградарями? Говорять Йому: злочинців цих покарає смертю, а виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддаватимуть йому плоди своєчасно. Ісус говорить їм: невже ви ніколи не читали в Писанні: камінь, який відкинули будівничі, той самий став наріжним каменем? Це від Господа, і дивне в очах наших.
Сьогодні звучить притча із Євангелія від Матвія. І перш за все нам важливо згадати, що притча – це особливий біблійний жанр, і правила його тлумачення нам повинні бути відомі заздалегідь. У розумінні будь-якої притчі ми завжди виходимо із того, що в ній існує лише одна ідея, а другорядні деталі цієї історії особливо підкреслювати не потрібно, бони існують лише задля динамічності сюжету. Починати шукати сенс і значення для кожної деталі притчі – це значить намагатися знаходити те, чого там не було навіть в прихованому вигляді.
Загалом притча – це цілком вигаданий текст, ціль якого у яскравому донесенні певної думки і, як ми вже зазначили, – думки, як правило, однієї.
Що стосується безпосередньо сьогоднішньої історії, то вона звучить, як ніяка інша притча, живою і актуальною для сучасних слухачів, і її контекст більш, аніж важливий – тому що слова цієї притчі звучать вже після урочистого входження Христа в Єрусалим, ця притча – це історія вже першого дня тижня страждань Христових. Вона була розказана буквально за кілька днів до його хресних страждань, тому там всі образи занадто реалістичні, а сюжет цілком пророчий і кожна деталь цієї притчі виходить із загальновідомих для кожного юдея фактів.
По-перше, образ народу Ізраїля, як винограднику Божого – це одна із улюблених ідей часів пророків: було всім відомо: виноградник Господа Саваофа є домом Ізраїля – так колись сказав пророк Ісаія. Інші подробиці устрою виноградника також цілком відповідають тогочасним реаліям і на хвилинку слухачам, особливо якщо вони не почули початок цієї історії, що це притча, то слухачам могло здати, що Господь розповідає не якесь особливе повчання, а якусь звичайну побутову історію, що відбулася декілька днів тому, настільки вона була реалістична.
Насправді, це біблійське оповідання, будучи притчею, розповідає нам про драму взаємин Бога і юдейського народу, які представлені в образі виноградника, який насадив та облаштував господар, а також найманих працівників, які не побажали віддати належного власнику землі. Глибина трагедії, яка відкрилася в непокорі цих працівників виноградника, які не були володарями, а виключно були найманими працівниками, повною мірою розкривається, коли вони проливають кров слуг господаря, хоча він їх посилав щонайменше двічі, посилав їх для того, щоб отримати належні йому плоди – це цілком закономірне бажання власника землі. Зрештою, був убитий і навіть син, спадкоємець, який в майбутньому, до речі, мав стати господарем цього виноградника.
Як ми знаємо, притча після її виголошення невдовзі повністю збудеться і, крім посланих слуг, в образі яких ми чітко бачимо пророків Старого Завіту, буде вбито і Ісуса, про якого ми знаємо, що Він реальний син того господаря, який колись насадив виноградник Ізраїля і віддав його у найм виноградарям. Прочитуючи цей уривок з емоціями, ми часом фокусуємо увагу на самому кричущому: спочатку були вбиті слуги, а потім і син. Справедливо вважати цю жорстокість і це кровопролиття центром сюжету, проте ж ми розуміємо, що вбивство – це виключно наслідок серйозної проблеми, яка і є суттю конфлікту між Богом і народом Завіту. Якщо ми цитуємо слова із притчі «це спадкоємець, давайте вб’ємо його і буде нашим спадок» – то ми згадуємо, що це єдині слова, які Господь вкладає в уста виноградників і ми чуємо в них заклик не лише до вбивства, в них відкривається жахливий задум людини – «і нашим буде спадок», тобто у спробі привласнити Боже надбання Божу гідність і Боже право, собі. Це і є причина ворожнечі, яку людина має до свого Творця.
Як можна відібрати виноградник – відомо. Але як можна забрати власність Бога, навіть спробувавши захватити Його надбання, хіба ми від того зможемо стати таким, як Він, і що ти зробиш з тим, що ніколи насправді не стане твоїм? Невже, вбивши сина, хтось може розраховувати на те, що отець віддасть йому те, що належало тому, кого ти вбив, та і коли вбивство кого робило спадкоємцем?
Відомо, що будь-який гріх спочатку народжується в розумі, а вже потім стає словом чи ділом – тому і причиною будь-якого беззаконня є думка, яку людина сприймає і якій людина підпорядковує своє життя. І ось, заражені ідеєю панувати над тим, що належить Богу, люди від самого початку створіння і дотепер готові на все – від якихось безглуздих дурниць до звірячих злочинів, і це все заради одного, давно відомого. Пам’ятаєте, як пророк Ісаія сказав: «Зійду на небо, вищий зірок Божих поставлю свій престол. На хмари зійду я, Всевишньому уподоблюся»? Ми пам’ятаємо, кому належать ці слова і до чого вони призвели.
Справедливості ради, потрібно сказати, що у кожного із нас живе бажання володіти, тому що це бажання дає відчуття, ну принаймні відчуття, впевненості і захищеності. Інколи у відносинах з Богом ми намагаємося щось назвати своїм, наприклад, якісь свої зусилля чи якісь свої начебто заслуги, щоб відчувати якусь визначеність чи стабільність. Але, насправді, найважливіше у цьому світі завжди залишиться у Божому володінні. Ми, як люди, можемо отримати у свою власність лише щось незначне, якісь речі чи предмети, а те, що повинно належати усім – життя, щастя, мир, радість, то завжди залишиться у Божій власності. І найважливішим є те, що Господь з великою щедрістю згоден і бажає, тобто не лише Він згоден, а Він і бажає, з нами розділити радість та повноту життя, але для цього потрібно не щось собі привласнити, а навчитися жити разом із справжнім Власником цього світу. Це і є задачею християн – вже зараз жити по правилам того іншого життя, навчитись вже в цій реальності жити по заповідям того царства, в якому ми маємо сподівання отримати не як нагороду, а як дар – те, про що пише євангеліст Іоан: «життя, і життя з надлишком».
Дякую всім за увагу. Мир і милість Господня! Нехай буде з усіма нами!