Про віру жінки-хананеянки
Священник Юрій Щурко, УКУ
Уривок про зцілення дочки хананеянки викликає критичні запитання. Основні можна звести до наступного – чому Ісус виглядає жорстким, зверхнім та навіть не чутливим? На ці й подібні запитання існують різні пояснення, одне з котрих звучить наступним чином: «Ісус провокує учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів». Оскільки євреї негативно ставилися до язичників та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам». Іронічний вислів Христа, та постава жінки мали б трохи присоромити учнів й спонукати їх до переосмислення свого ставлення до язичників.
З іншого боку сам факт події, яку описує цей євангельський уривок є доволі феноменальний. В часи Ісуса щоб дістатися з Галилеї до Кесарії Филипової потрібно було перейти через територію Сирофінікії, яку населяли язичники. Події відбуваються в околицях Тиру та Сидону – землях, які здавна також належали язичникам. Сидон був батьківщиною Єзавелі (1Цар. 16:31), й ми знаємо як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили Хананеї – древні народи, які колись населяли Обітовану землю й пізніше були вигнані на північ у Фінікію. Хоча подібне відношення до будь-якого народу сьогодні кваліфікується як абсолютно не прийнятне, проте читаючи деякі тексти П’ятикнижжя можемо побачити, що хананеї самі своїми злочинами заслужили таке покарання; євреї були тільки простим знаряддям божественної кари. Вже в часі укладення союзу з Авраамом Бог обіцяє його нащадкам дати в майбутньому землю Ханаану, через нечестиве життя мешканців цієї землі (“у четвертому роді повернуться вони сюди: тому що міра беззаконь аморреїв досі ще не наповнилася” (Бут. 15:16)).
Беззаконня мешканців Палестини належали до числа найбільш мерзенних й принижуючих людину: книга Левит 18:1-25, перелічивши кровозмішення, перелюб, людські жертвоприносини, гомосексуалізм та скотоложство, додає: “Не опоганюйте себе нічим цим, тому що всім цим опоганили себе народи, яких Я проганяю від вас: і опоганилася земля, і Я споглянув на беззаконня її, і звергла з себе земля тих, що жили на ній. А ви дотримуйтеся постанов Моїх і законів Моїх і не робіть усіх цих гидот, ні тубілець, ні прибулець, що живе між вами, тому що всі ці мерзоти робили люди цієї землі, що перед вами, і опоганилася земля; щоб і вас не звергла із себе земля, коли ви станете опоганювати її, як вона звергла народи, що були раніше вас; бо якщо хто буде робити усі ці мерзоти, то душі, які роблять це, знищені будуть з народу свого. Отже, дотримуйтеся повелінь Моїх, щоб не чинити за гидотними звичаями, за якими чинили раніше за вас, і щоб не опоганюватися ними. Я Господь, Бог ваш“. Те саме зустрічаємо в Лев. 20:22-24; Втор. 9:5; 12:29-31. Новітні археологічні знахідки повністю підтвердили, що серед хананеїв дійсно були поширені такі варварські звичаї. Скільки разів археолог, розкопуючи фундаменти найдавніших жител, натикався на велику посудину й знаходив у ньому те, що вже очікував знайти – кістяк дитини, що був там замурований, як жертва при заснуванні дому! Біблія постійно вчить, що, коли певні злочини перетворюються в загальноприйнятий звичай, Бог карає за них весь народ.
В розповіді про хананейську жінку бачимо сповнення часу про який пророкував Ісая – хоч Слуга Господній страждає через заблуканих овець Ізраїля (Іс 53:6–8; також 40:11 та 56:11) проте Його головне завдання, це примирити з Богом всі народи: «Я, Господь, прикликав Тебе у правду, і буду тримати Тебе за руку й оберігати Тебе, і поставлю Тебе у завіт для народу, у світло для язичників, щоб відкрити очі сліпих, щоб в’язнів вивести з ув’язнення і тих, хто сидить у пітьмі, – з темниць» (Іс 42:6,7); «Мало того, що Ти будеш рабом Моїм для відновлення колін Яковових і для повернення залишків Ізраїля, але Я зроблю Тебе світлом народів, щоб спасіння Моє простяглося до країв землі» (Іс 49:6). Жінка на противагу до мерзенної поведінки своїх предків, виявляє подиву гідну віру, ревність і наполегливість у доброму та називає Ісуса месіанським титулом – Сином Давида.
Таким чином Матфей показує, що Бог має однакові плани стосовно всіх людей на землі та діє в історії навіть тоді, коли нам здається, що людство заганяє себе в страшні аморальні тупики.
Цілком природно виникає ряд питань, які Матфей ставить перед нами сьогодні. Наскільки ми довіряємо Божому промислу? Як сильно бажаємо ділитися Євангелієм не відкидаючи нікого та пам’ятаючи, що є посланими до всіх народів (пор. Мф. 28:19,20 та Лк. 24:47,48)? Що для нас означають слова євангеліста Луки, якими він підсумовує зустріч Ісуса з Закхеєм: «Прийшов бо Син Людський знайти і спасти, що загинуло» (Лк 19:10)? Наскільки ми готові позбуватися стереотипів стосовно людей, які нам не приємні, та знімати з них, нами ж навішані, ярлики, усвідомлюючи, що Бог діє в житті людини постійно та шукає її аж поки не знайде (пор. притчу про загублену вівцю в Лк. 15:4–7 з розповіддю про розбійника на хресті в Лк. 23:39–43)?
***
Віра жінки хананеянки
Два висловлювання Ісуса в цьому уривку вражають і навіть шокують: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого» (15:24) та «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам» (15:26). Виглядає, що Ісус не хоче допомогти жінці тільки тому, що вона язичниця – не ізраїльтянка. Що насправді відбувається?
Досить простий і зрозумілий популярний коментар подає Том Райт (у деяких моментах досить відважний – головно тоді, коли автор пробує оцінити, як Ісус, як людина, міг розуміти Свою місію), який без змін подаю нижче.
«Тут ми знову дісталися до місця в Євангелії, що допомагає зрозуміти саму суть Ісусової місії. Він не був мандрівним лікарем, готовим лікувати кожну зустрічну людину. У Нього було особливе покликання, про яке вже говорилося у віршах 10:5-6. Ісус, як герольд, повинен був проголосити євреям про настання Божого Царства, яке вони так довго чекали, – про те, що їх Бог тепер нарешті виконує Свої обітниці, а сам Ісус є Христом – істинним царем, Божим помазаником. Але в Старому Завіті Послання про Царство завжди було призначене для самого Ізраїлю. Не підтвердити це – означало б дати зрозуміти, що Бог помилився, обравши Ізраїль тим народом, з допомогою якого Слово Боже має поширитися на весь інший світ. Хоча багато християн, на жаль, постаралися забути про вибраність Ізраїлю, письменники Нового Завіту ніколи цього не забували, як і сам Ісус.
У 5-му розділі говорилося про те, що Він прийшов не відмінити Закон, але виконати його, завершивши місію Ізраїлю. Нове життя, угодне Господові, прийде через Ізраїль. Тому Ізраїль повинен був почути Євангеліє першим з усіх народів. Ісус нагадує Ізраїлю про його покликання, оскільки настав час виконання Божих обітниць. Якби Ісус відразу почав проповідувати прихід Царства людям всіх національностей, Він представив би Бога порушником Своїх обіцянок. От чому учні Ісуса, за Його велінням, спочатку обмежили своє служіння лише єврейським середовищем. Але як вже бувало не раз у житті Ісуса, у даному випадку майбутнє знову увірвалося в Його плани, можливо, здивувавши навіть Його самого! Він уже говорив про унікальну віру язичницького сотника (8:10), тепер виявляє таку ж силу віри в хананеянки.
Хананеяни жили на північ від Ізраїлю і не були євреями; в їх землю Ісус і Його учні пішли, ймовірно, для того, щоб уникнути переслідувань на батьківщині. Жінка, про яку говорить Ісус, не тільки свято вірить, що Він може зцілити її дочку, одержиму бісом, але і звертається до Нього як до «сина Давидового». Це месіанський титул, який самі апостоли тільки поступово навчилися вживати відносно Ісуса. Хананеянка розуміє, що Ісус повинен піклуватися в першу чергу про «дітей» – Своїх співвітчизників, але вона обертає слова Христа на свою користь за допомогою добродушного жарту: хоча собакам дійсно не можна віддавати їжу дітей, але можна дозволити їм підбирати крихти з дитячого столу. Чудовим є те, що жінка готова прийняти на свою адресу слово «собака», яке зазвичай використовувалося для позначення язичників, але при цьому вона наполягає на своєму проханні. Значить, вона вірить у те, що ізраїльський Месія може зцілити людей всього світу, так що язичникам теж дістанеться Його дорогоцінна «їжа».
Потрібно відзначити, що рання християнська церква не виконала припису Ісуса, про який йдеться в цьому уривку, так як вона із самого початку брала в свої ряди язичників нарівні з євреями. Велика заслуга в цій перемозі над національною ворожнечею належить, зокрема, апостолу Павлу. Те, що дивує нас у словах Ісуса зараз, можливо, дивувало Його послідовників і тоді. Віра жінки допомогла їй випередити свій час, заглянувши в майбутнє, коли Ісус, після смерті на хресті і воскресіння, пошле Своїх учнів на проповідь людям всього світу (28:19). Коли апостоли, а можливо, і сам Ісус, ще не були готові до Голгофи, ця язичниця вже наполягала на Великодні».
Справедливості ради, потрібно також відзначити, що існує думка, що Ісус ці два досить жорсткі висловлювання насправді говорить з певною іронією й так щоб чули апостоли, провокуючи їх звернути увагу на віру хананеянки (якої не мають євреї) та щоб спонукати їх до переоцінки їхнього ставлення до язичників. В кожному разі цей текст є викликом принаймні для мого духовного життя, щоб побачити в сучасних язичниках чи не “нецерковних” людях – людей дуже люблених Господом, людей як нагоду, а не перешкоду чи загрозу, людей – перед якими можу смиренно та природно свідчити, а не нав’язувати Христа.