Перемогти страх. Страх та мужність
Протоієрей Георгій Ходун
Вітаю вас, друзі мої. Прийшов ще один тиждень і у нас є можливість знову з вами зустрітися. Користуючись цією нагодою, нагодою нашої зустрічі, я в першу чергу висловлю свою подяку усім тим, хто переглядає це відео, а в особливості тим, хто не лише переглядає відео, а й знаходить можливість для його розповсюдження і для підтримки роботи каналу. Ми майже завершили цей річний цикл недільних євангельських читань і зовсім скоро перейдемо до читань апостольських, тобто цілий рік ми з вами спілкувалися на теми недільних євангельських читань, наступний рік планується, що буде присвячений темам недільних апостольських читань.
Сьогоднішнє євангельське читання про те, як Ісус зцілює двох біснуватих.
В той час Ісус переплив на протилежний берег озера до землі Гадаринської і двоє одержимих нечистими духами вийшли до нього з-за гробниць.Вони були такі люті, що ніхто не наважувався ходити тією дорогою. Вони кричали:«Що тобі треба від нас, Сину Божий, ти прийшов сюди, щоб мучити нас іще до призначеного часу»? Неподалік паслося велике стадо свиней і демони почали благати Його: «Якщо ти маєш намір вигнати нас із цих людей – топошли нас у свиней, аби ми могли вселитися в них». І Ісус їм відповів: «Ідіть», за цим словом демони повиходили з людей і вселилися в свиней, тоді все стадо кинулось з крутого берега в озеро і потонуло.
Коли ж свинопаси, які доглядали за стадом, побачили, що сталося, то побігли геть і розповіли про все по містах і околицях, а особливо про те, що сталося з біснуватими. Тоді все налякане місто вийшло назустріч, побачивши Ісуса, всі почали благати його залишити їх землю. Ісус знову сів у човен і, перепливши через озеро, повернувся назад до свого міста.
Цей уривок знаходиться у декількох євангелістів, які за винятком незначних дрібниць, однаково описують обставини цього духовного визволення цих нещасних біснуватих. Загальна схема цієї історії зрозуміла: Христос приходить до одержимих, точніше йде повз, а вони виходять до нього, веде діалог з нечистими духами, – тут важливо підкреслити, що цей діалог не з людьми, а з духами, які їх поневолили, – в кінці кінців, цих духів Христос проганяє, а вони з дозволу Господа, якимсь чином вселяються у свиней.
Я б тут використовував слово «вселяється», але брав би його у лапки, тому що це слово, очевидно, складніше і не таке просте, як ми звикли вживати слово «вселятися». Наприклад, «якісь постояльці заселились до готелю» – звичайно, лукаві духи не так вселяються в людей і ми досить мало знаємо про ці всі механізми та про природу цього явища – тому, я був би дуже обережний з цим словом «вселяюся», але все-таки сам євангеліст його використовує. І ось ці лукаві духи, які вже перестали шкодити людям, намагаються зашкодити хоча б свиням. Люди, у власності яких були ці свині, дізнавшись про їх гибель, просять Христа залишити їх місце проживання.
Власне, сьогодні я хочу зупинити нашу увагу на останній події цієї історії. «Тоді все місто налякане вийшло на зустріч і, побачивши Ісуса, всі почали благати його залишити їхню землю» – тобто, коли ми читаємо Євангелія, ми там бачимо, як правило, зовсім інше: Христа запрошують, Христа шукають, до Нього йдуть, всі чекають на Його увагу, на зцілення, на слова і на все таке інше. А тут – чи не єдиний випадок, коли люди просять піти від них Христа і це зовсім не те, що ми звикли бачити і чути. Виникає таке смутне питання: а що з цими людьми не так, їм жалко їхньої худоби, оцих свиней? Ну, очевидно, що їм шкода, це ж був їхній прибуток, скоріше за все, вони цих свиней не вживали в їжу самі, тому що були юдеї, закон Мойсея це забороняв, вони їх розводили на продаж, тому вони, власне, втратили свій бізнес, свій прибуток. Та мені здається, що основна причина, чому вони попросили Христа піти, не в тому, що їм стало шкода або жаль. В цій євангельській історії є одне маленьке слово, яке ховається за великою кількістю інших дрібниць, зверніть увагу, люди попросили Христа піти не через те, що вони розізлились, а саме через страх, все місто налякане вийшло назустріч саме через страх. Вони були налякані. Знайома річ, правда? Особисто мені так, знайома. Я можу помилятися, але мені здається, що у світі немає жодної людини, яка була б повністю вільною від страху. Серед нас є ті, хто в меншій мірі йому підвладний, але повністю вільних від страху людей, мабуть, немає зовсім. І, на жаль, страх людину переслідує усе життя: від банального дитячого страху темряви, коли уява нам малює якісь моторошні фантазії на предмет того, хто або що знаходиться в цій темряві, до очевидного страху смерті, як прояву інстинкту самозбереження. Навіть ті люди, які знехтували смертю, це і християнські мученики, це і воїни наших Збройних Сил України, які боронять нас нині, і ще велика кількість людей, які живуть за принципом «те, що померло, померти другий раз вже не може» – навіть такі люди, мені здається, мають свої страхи. Страхи можуть бути не такими очевидними, вони можуть ховатись десь дуже глибоко і продиратися в нашу свідомість не часто, але оці маленькі страхи і є тим жахом, перед яким кожен із нас зовсім безсилий.
Якщо повернутися до тих людей, які через страх, через свою наляканість попросили Христа покинути їх місце – то страх цих людей не був таким глибинним, це очевидно. Очевидно те, що сьогодні ми будемо говорити про страх. Страх – це гріх і слабкість, страх суттєво шкодить нашому життю, але про нього говорять так мало, вважають за краще, мабуть, про страх мовчати, стидливо ховаючись за інші, менш насущні проблеми.
То що стосовно страху можна сказати? По-перше, страх, як і любов – це занадто широке поняття, яке має декілька рівнів розуміння і декілька аспектів значення, тому щоразу потрібно уточнювати, що ми саме маємо на увазі, коли використовуємо слово «страх». Класичне розуміння страху – це емоція або відчуття, яке виникає в людині в результаті небезпеки, реальної небезпеки або потенційної небезпеки фактичної, яка ось тут перед нами, або якоїсь уявної. З одного боку, страх є способом нашого самозахисту, страх дозволяє зберегти життя, здоров’я, марно не ризикувати, взвішувати можливу небезпеку, уникати її. Таке розуміння страху споріднене з обережністю, передбачливістю, виваженістю – тобто, в певній мірі, страх є нашою вродженою властивістю, яка дозволила живим істотам пройти довгий шлях еволюції і зберегти своє існування в цьому досить небезпечному світі. Це все так званий біологічний страх і ті, хто такий страх ігнорує, живуть, як правило, яскраво, але не дуже довго.
З іншого боку, людина, як істота суспільна, має так звані соціальні страхи, вони пов’язані із нашою взаємодією з іншими людьми, або із тим, як нас оцінюють у суспільстві, ці страхи переживаються гостро, я знаю це по собі, але причини таких страхів не несуть якоїсь прямої загрози нашому життю чи безпеці. Наприклад, я не дуже постраждаю, якщо буду не таким успішним як, наприклад, мій сусід, але, на жаль, є велика кількість людей, які цьому страху не бути гіршим за інших, можуть присвячувати все своє життя. Наприклад, мене не сильно лякає, якщо якесь слово в цьому відео я скажу з помилкою, я навіть не буду боятись, якщо мої слова когось розлютять чи розчарують – скоріше за все це буде проблемою тієї людини, а не моєю. Ігнорування цих суспільних страхів – це вибір кожного і на мій скромний досвід, я можу сказати, що ігнорування у здоровій мірі цього соціального страху лише звільняє моє життя. Також є страх, який дехто називає екзистенційним, тобто таким, який пов’язаний з нашою інтелектуальною діяльністю і нашими роздумами, наприклад, над суттю, над змістом нашого життя, над цілями, над причиною смерті і все таке інше – ми на це звернемо більше уваги.
Боюсь помилитись, але якщо я правильно пам’ятаю, то у часи близькі до народження Христа, серед релігійних, гідних юдеїв був такий богословський диспут з приводу сенсу людського життя. Того часу, власне, задавались питанням: а чи добре те, що людина приходить у цей світ, тобто народжується? І після довгих спорів відповідь була такою: людині краще не приходити у цей світ. І це насправді – тому, що є біль, страждання, самотність, ворожнеча, хвороби, постійні проблеми, боротьба за виживання, несправедливість. З усім цими викликами ми стикаємося, якщо не кожного дня, то набагато частіше, ніж хотілося б.
Натомість, покращення умов життя, розвиток медицини, унормування суспільного життя, міжнародних відносин, психологічні навички – це все безумовно полегшує наше життя, особливо таке полегшення відбулось за часи ХХ і нашого вже ХХІ століття. Життя людей в наш час суттєво покращилось, стало більш змістовним, врівноваженим, продуктивним, але і навіть за таких умов ми не вільні перед одвічними питаннями сенсу життя, страху смерті, смерті природної чи випадкової, яка може підстерігати нас, коли ми йдемо до магазину, або яка може нас підстерігати через те, що дещо божевільний сусід щодня запускає в нас ракети.
Пом’якшити напруженість цих питань у суспільстві повинна була релігія, будь-яка релігія – тому що це одна із її соціальних функцій. Будь-яка релігія обіцяє що? Винагороду гідним людям, винагороду зараз або колись в іншому житті і обов’язкове покарання якимось злочинцям, якщо не зараз, то принаймні колись потім. В такому випадку ідея «бога» ґрунтувалась на страху, і сам бог чи божества, якщо ми кажемо про язичницькі сповідання, представлялись не занадто надихаючими, а скоріше, страхітливими, тому і люди із сьогоднішньої євангельської історії попросили Христа піти від них якомога швидше, бо їх сповнив саме оцей релігійний страх. Логіка цих людей зрозуміла: якщо Ісус може отаке зробити – вигнати лукавих духів, вселити їх у свиней, спокійно споглядати, як стадо кинулося в озеро і потонуло – то звідки нам знати, а чи не завдасть він шкоди нам, де гарантія того, що його надприродна сила не буде використана ним для нашої шкоди, бо що йому заважає, наприклад, подібне зробити з нами, якщо він таке зміг зробити і з нашою худобою, а в особливості з лукавими духами, над якими жодна людина не має влади»? Такими є думки справжньої релігійної людини, бо її спосіб думок просякнутий страхом, а відтак і раболіпством, плазуванням, самоприниженням та постійною напругою.
Я тут використовую слово «релігійне» у лапках, хоча можна і без них, але тоді потрібно знову нагадати про те, що класичні релігійні принципи не стосуються християнства, тому що я багато разів про це казав і доводив, і буду завжди казати, що християнство не є релігією у власному сенсі цього слова. Християнство – це відносини з Богом, це нові відносини з Богом, а не просто набір якихось релігійних правил на кшталт минулого. Той, Кого так сильно злякалися ці люди, а вони злякалися через брак справжніх знань про Бога, Він сказав:«пізнайте істину і вона вас зробить вільними».
Один із найближчих учнів Христа колись написав: «той, хто має страх, той недосконалий у любові, адже довершена любов проганяє всякий страх» – тобто, пізнання Бога сповнює нас істиною і любов’ю, які звільняють нас, а не додають до наявного страху інший. Так буває трапляється з людьми, які самі по собі нещасні і думають, що догоджати Богові – це значить стати ще більш нещасним: начепити на себе якомога більше всяких обмежень, правил, які, по суті, людські. Ці людські правила не погані, але ж вони цілком людські – жити у постійному напруженні, аби чогось там не порушити, при тому не порушити те, що придумав собі сам, мордувати себе, обліпити себе якимись пересторогами і думати, що чим більш дискомфортне, незручне і стражденне буде моє життя, тим більше воно угодне Богові, бо це, начебто, моя жертва Йому.
Це все стає можливим лише тому, що люди, будучи щирими і добрими думають, що цієї щирості буде достатньо для християнських, новозавітних відносин із Богом. Але, на жаль, ні.
Мене десятки разів цілком серйозно переконували в тому, що істинність менш важлива, ніж щирість і що, якщо людина, наприклад, вірить у всяку нісенітницю, читає якісь придуркуваті молитовні тексти, це все не страшно, головне, що вона щира. Так ось, оця, так би мовити, самодостатня щирість, вона тільки те і робить, що лишає людину на рівні старозавітних відносин з Богом, або і зовсім язичницьких, залишає людину там, де страх, де невпевненість, розгубленість і така кульгавенька, ледь жива надія, що, можливо, Бог пробачить, що я не найгірший тому, можливо, Бог мене не так вже і сурово буде судити.
Нажаль, віра багатьох добрих і щирих людей приносить не перемогу, не свободу, – як пише апостол Іоан Богослов, – а додатковий страх і важкість. Страх серед віруючих людей зараз сприймається чи не най-чеснотою: мовчазна покірність, страх бути собою, страх зробити щось на свій розсуд і нести за це відповідальність, бо не зрозуміють, бо будуть засуджувати – це повна атрофованість чогось самостійного, оригінального. Все це доводиться бачити у сучасному релігійному середовищі, яке навпаки повинно бути місцем чогось нового, живого і справжнього.
Мужності бракує цьому світу і мова не лише про хоробрість у бою, а про щоденну рішучість, про здатність приймати рішення і слідувати ним, а якщо воно буде помилкове, то значить потім виправляти, а не все життя вагатись і так нічого не зробити.
Мова йде про здатність кидати виклик тому, що людям здається непохитним. Дивіться, як великі тоталітарні імперії здавались непохитними, а потім за тижні, а інколи і за дні ламались, бо у людей доставало мужності для того, щоб кинути виклик цим «колосам на глиняних ногах», які дуже швидко падали і в майбутньому будуть швидко падати.
Мати мужність, бути вірними своїм принципам і переконанням – нам цього всього бракує, тому що нехтується і Слово Боже, і здорове вчення Христової церкви, тому що не плекаються особисті відносини з Богом. Натомість, акцентується увага на кількості, на точності виконання зовнішніх приписів, бо цього жадає старозавітна, а то й язичницька свідомість, яка лише одяглася у християнські шати і маскується й далі, аби паразитувати.
Христос, який прийшов у цей світ щоб зруйнувати діла диявола, нехай рішуче і вщент руйнує в нашій свідомості усе, що породжує страх, звичайно, крім того страху, який потрібен, аби зберегти наше життя, та і то, якщо це збереження життя відбувається не ціною зречення нашої віри. В такому випадку краще і від природного страху позбавитися, нехай Христос руйнує в нас нехристиянський страх Бога, якого ми, насправді, пізнали як люблячого Отця.
Нехай Господь допомагає нам будувати те, що зрощує нас в істині, в любові і в свободі. Дякую вам, друзі!