Ходіння по воді
Протоієрей В’ячеслав Рубський
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Це відоме зачало про те, як Петро ходив по водах. Воно приховує в собі найглибший сенс, і нам треба покласти півжиття (власне, у нас більше й немає), щоб його зрозуміти. Проникнути в суть цієї розповіді, тому що на перший погляд здається, що якийсь заїжджий факір навчає своїх учнів, як правильно робити фокуси. Ти, мовляв, по водах умієш ходити? – Не вмію. – От ходи, головне, віруй. Якщо віритимеш, будеш бігати по водах.
Це так на перший погляд здається. Але, по суті справи, з чим тут бореться Ісус, що тут зустрічається, у цій історії? Зустрічається сама ідея учнівства, зрозуміла як наслідування. Петро хоче бути як Христос, хоче йти по водах, він хоче робити те, що робить Христос. Але не потрібно бути як Христос і робити те, що робить Христос, потрібно просто любити Христа і бути поруч із Христом. Наприклад, для того щоб дружити з піаністом, необов’язково вміти грати на роялі, та й який піаніст змушуватиме вас робити те, що він робить. Дружба – це інше, а наслідування в дружбі – це жахливо. Якийсь скрипаль, з яким ви хотіли б зблизитися, каже – поки не навчишся грати на скрипці, не підходь. Але ж саме так ми розуміємо Бога: Бог ходить по водах, значить, і нам треба, – Петро Його так зрозумів: «ось Він іде по водах, ми ж все-таки Його учні, давайте навчимося ходити по водах».
Вимога бути схожим на свого вчителя йде не від учителя, у всякому разі, не від Христа, а від учнів. Тому що люди, залучені в соціальне змагання, ми хочемо, щоб усі були схожі на нас, тому що ми боїмося бути ізгоями в чужому суспільстві, тому ми створюємо свої соціальні зв’язки. Ми створюємо своїх, арійців, у рамках яких ми можемо піднятися хоча б на середні показники. В іншій спільноті, субкультурі ми вже не можемо бути кимось. І тому мимоволі, свідомо чи несвідомо, ми створюємо такі от осередки, малі поля, в яких почуваємося більш-менш нормально.
Тому ми маємо внутрішню вимогу, щоб усі були схожі на нас, інакше ми не зможемо вибудувати свою соціальну драбину. Ми не можемо бути в цьому суспільстві, де всі не схожі на нас, ми не знаємо, як будемо з ними змагатися. Ось чому нам потрібні люди, які схожі на нас. Віруючі тяжіють до віруючих, невіруючі – до невіруючих, музиканти – до музикантів, п’яниці – до п’яниць – усе це цілком природно. Але Бог не перебуває в соціальному змаганні, Бог не бере участі в цих перегонах.
Тому Він вчить нас бути, а не наслідувати, бути, не мімікрувати, не бути схожими на когось, а розкриватися такими, якими ми є, розкривати себе, а не імітувати Бога. Коли квітка розквітає, то той, хто на неї дивиться і насолоджується, не дуже не схожий на цю квітку – і це добре. Добре, що ми не схожі на Бога, не вміємо робити те, що вміє робити Бог. І не треба бути схожими на Бога, не треба за Ним повторювати, не треба Його імітувати. Потрібно бути іншими. Він і любить нас іншими, тому що, коли ми даруємо комусь квіти, той, хто їх приймає, не схожий на ці квіти – це просто інше. І ось так Бог приймає Своїх учнів. Намагаючись Його наслідувати, вони завжди будуть потопати у почутті провини, як апостол Петро потопає і відчуває, що він винен.
Звісно, якщо ми імітуватимемо одне одного, ми завжди будемо не догравати в цьому імітуванні. Ось я вдягнув таке вбрання, воно означає Христа, але я відчуваю, що щось тут не те, щось я не дограю якось – і по водах не ходжу, наприклад. Це тому що ти почав гру, а продовжити все одно не зможеш, не зможеш імітувати до кінця ні ближнього, ні Христа, ні Бога – нікого.
Отже, не бійтеся, що ви інші. Не потрібно наслідувати Христа, потрібно бути поруч із Ним, що б Він не робив: ходив по водах, зцілював людей чи висів на хресті. Ми завжди маємо бути тими, хто складає Йому компанію, хто просто інший, але поруч. І таких ось учнів – не наслідувачів, не папуг, не дзеркал, а справжніх друзів – шукає собі Бог.