Бог-реаліст
Протоієрей Георгій Ходун
Радий вас усіх вітати, дорогі друзі. Закінчується жовтень місяць, наступає 21-та неділя після П’ятидесятниці, і читання, що його пропонує наш богослужбовий календар, це досить такий великий за обсягом уривок із восьмого розділу Євангелія від Луки.
А коли зібралася сила народу, і з усіх міст приходили до нього, Ісус сказав їм у притчі: «Вийшов сіяч сіяти своє зерно. І як він сіяв, одне впало край дороги й було потоптане, і птиці небесні його видзьобали. Друге упало на камінь і, зійшовши, висхло, бо вогкости не мало. Інше впало між тернину, і тернина, вигнавшися з ним вкупі, його заглушила. Врешті, інше впало на добру землю і, зійшовши, сторицею вродило.» Кажучи це, Ісус голосно мовив: «Хто має вуха слухати, нехай слухає.» Учні його спитали, що б вона могла значити, оця притча. Він сказав їм: «Вам дано знати тайни Божого Царства; іншим же в притчах, щоб вони, дивлячись, не бачили, і слухаючи, не розуміли. Ось що значить оця притча: зерно це слово Боже. Тії, що край дороги, це ті, що слухають, та потім приходить диявол і вириває геть з їх серця слово, щоб вони не увірували та й не спаслися. Ті ж, що на камені, це тії, що, почувши, з радістю приймають слово, але не маючи коріння, вірують дочасу й під час спокуси відпадають. А те, що впало між тернину, це ті, що вислухавши, ідуть, та клопоти, багатства і життєві розкоші їх душать, і вони не дають плоду. Нарешті, те, що на землі добрій, це ті, що чувши слово серцем щирим, добрим, його держать і дають плід у терпінні.
Сьогодні ми вкотре чуємо притчу. Ця історія нам добре відома, важливість її складно переоцінити і в першу чергу тому, що це чи не єдина притча, яку тлумачить сам Господь. Притча, як ми пам’ятаємо, це специфічний біблійний жанр, який обов’язково використовує метод інакомислення – тобто, притча обов’язково потребує, щоб її тлумачили. Як правило, притчи не дуже складні в своєму змісті, щоб їх змогли зрозуміти майже всі люди без виключення, а разом з тим, щоб почути і притчу, і пояснення, і ще при цьому з уст Самого автора цієї притчі – це вже взагалі ситуація унікальна, бо ми можемо однозначно зрозуміти, що саме нам Господь хотів сказати цією історією. Отже, притча про сіяча та зерно, яке він сіяв: сюжет простий, сіятель один, одне й те саме зерно, різний ґрунт – відповідно, різний врожай. Загалом, ідея притчі очевидна – кількість врожаю напряму пов’язана з якістю землі, обговорювати цю тезу в черговий раз, здається, не потрібно. вона очевидна, і ми розуміємо, що ґрунт у притчі – це є ґрунт нашого серця.
На що тоді ми звернемо увагу? Слушну думку пропонує Уільям Барклі – це відомий сучасний бібліїст, автор популярної збірки екзегези «Книг Нового заповіту». Ось що він каже: “Кожний селянин знає, – це він пише, коментуючи цю притчу, – що частина посіяного насіння гине. Все насіння не може зрости, але це не бентежить його і не спонукає його припинити сівбу, тому що він знає, що незважаючи на все, він збере урожай. Тому і Він, – тобто Господь, – знає, що нас також чекають перешкоди і розчарування, знає, що у нас є вороги і противники, але ніколи не слід зневірятися, тому що в кінці ми зберемо різні врожаї”.
Тут ми бачимо важливий, я б навіть сказав надважливий принцип, який ми в житті загалом розуміємо, але в повсякденному житті, особливо в духовному житті, інколи забуваємо. І цей принцип – бути реалістом, бути реалістом – це потужна панацея від багатьох таких собі “духовних” в лапках проблем, і в першу чергу від зачарування, тому що релігійне життя, особливо недосвідчену людину, дуже легко може зачарувати, ввести в певну ілюзію. Не сама релігія є ілюзією, ні. Ми впевнені в реальності Бога і його дію в цьому світі, ілюзія може бути в тому, як людина це може сприймати. І краще навіть сказати, що не хтось цю людину вводить в оману, а вона сама дозволяє і навіть рада такій омані. Навколишній світ – жорстокий, байдужий, а тут ти начебто потрапляєш в інший світ, знаходишся в іншому світі, серед інших людей, які живуть за іншими правилами. До цього додається ще потужна емоційна складова, коли ти, стаючи віруючою людиною відчуваєш, що ти робиш щось правильне, тебе все захоплює, дивує, ти намагаєшся створити нове, але вже ідеальне життя, і кожну людину ти вже бачиш перебільшено гарною, гарнішою, ніж вона є насправді. Але ця вся релігійна закоханість, ейфорія, дуже швидко минає і ти розумієш, що церковна спільнота складається із середньостатистичних громадян – твоїх колег, сусідів, родичів, хтось з них тобі подобається, хтось зовсім не подобається, але загалом ці всі люди не кращі і не гірші, ніж ти. Навіть довгий священичий одяг нікого з носіїв не робить автоматично кращим, ерудованим, мудрішим, духовнішим. Це все підкреслює відношення людини до духовенства, тобто людей, які покликані нести певні обов’язки в церковній спільноті – до речі, ми їх не завжди виконуємо бездоганно і той, хто відразу зрозуміє або принаймні досить швидко зрозуміє цей принцип реалізму, щоб мінімізувати цей період початкової церковної релігійної закоханості, той себе збереже від розчарування і від додаткових хвилювань і внутрішніх страждань. Є правило, яке нам всім відомо: “не зачаровуйся, щоб потім не розчаровуватись” – отже, загалом реалізм робить нас більш поблажливими до інших людей, бо ми всі розуміємо, що поряд з нами такі ж люди. В чомусь вони кращі, в чомусь вони гірші від нас, але в загальній масі всі ми дуже-дуже схожі і, навіть, знаєте, якщо нам вдасться, хоча нікому ще не вдавалось, але якщо особисто нам вдасться віднайти якусь ідеальну церковну спільноту з ідеальними людьми в ній, то тільки ми туди потрапимо, ця церква перестане бути ідеальною, тому що в ній опинемось ми – а ми, як відомо, не ідеальні.
Такий принцип реалізму допомагає більш тверезо ставитись до інших людей, до своїх братів і сестер по вірі, коли вони в чомусь досягають більшого, ніж ми, або навпаки, коли їх спіткають якісь труднощі, чи вони піддаються спокусам і гріхам. Реалізм конче потрібний нам і для того, щоб ми оцінювали власні думки, власні зусилля і результати цих своїх власних зусиль, тому що, скажу за себе, мені, як парафіяльному священику, досить часто доводиться чути жалкування людини про те, що, наприклад, з моменту останньої сповіді людина каже, в моєму житті особливо нічого не змінилося. Людина від цього засмучується, тому що каже, що цій людині розповіли, що неодмінно потрібно змінювати в своєму житті, що покаяння – це зміна, якщо ти не змінюєшся, то ти, мабуть, і не каєшся. Але реалізм і здоровий глузд нам підказує, що все-таки для радикальних, рішучих змін в нашому житті, нам потрібен час. І тому двічі на місяць чи щомісяця не можуть в нашому житті відбуватись якісь радикальні зміни – коли ми приходимо, наприклад, до сповіді. Це просто нереально, навіть якщо нам цього дуже сильно захочеться, ми не можемо так часто щось змінювати в своєму житті. Звичайно, хотілося б, щоб після кожної сповіді, коли ми сказали про якийсь гріх, щоб він зник із нашого життя, але я знову і знову вас прошу, давайте будемо реалістами, нам потрібно значно більше часу для того, щоб досягти якихось суттєвих змін у власному житті.
Можливо, я когось іще більше засмучу зараз, але з певними гріхами ми будемо боротися досить довго. а з деякими з них ми і помремо. І саме тому, до речі, концепція спасіння в християнстві розуміється, як дар, як подарунок від Бога, а не як нагорода – тому що нагороджувати просто-напросто нікого.
Отже, нам потрібні не якийсь там одноразовий духовний героїзм чи надзусилля, а нам потрібна щоденна духовна дисципліна і щоденна посильна праця, яка кожного окремого дня, звичайно, не приносить якогось значущого результату, але протягом значного відрізку часу саме вона найефективніше формує нас.
Погоджуюсь, що сьогоднішні роздуми лише опосередковано стосуються євангельського читання, але повторювати відомі очевидні ідеї мені здавалось недоречно.
Дякую вам всім за увагу. Мир і милість Господня нехай буде з усіма нами.