Притча про милосердного самарянина
Митрополит Епіфаній Думенко, предстоятель Православної Церкви України
Дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!
Цього недільного дня з євангельського читання ми чуємо притчу про милосердного самарянина. Який урок, серед багатьох інших, вона подає нам? З неї ми отримуємо настанову в тому, що одна лише віра без добрих діл є мало плідною, бо вона нагадує мертве тіло, яке має вигляд людини, однак лежить нерухомо та бездіяльно. Натомість правдиві добрі діла, через які виявляється любов до ближніх, мають велику духовну цінність.
Священник і левит, згадані у притчі, були не просто віруючими людьми, але мали обов’язок звершувати служіння Богу в єрусалимському храмі. А самарянин, який виявив милосердя, належав до народу, з яким юдеї мали давню етнічну і релігійну ворожнечу через різний погляд на віру в Бога та способи звершення поклоніння Йому, про що не раз згадується в Євангелії.
Притча, сказана Спасителем у відповідь на питання про виконання заповіді любові до ближнього, з явною метою використовує протиставлення священника і левита, які є служителями старозавітної Церкви, і самарянина, який є чужинцем та іновірцем. Хто з них справді виконує волю Божу? Ті, хто знають, що Бог є, та знають, яким є Його закон, але не втілюють цього закону в свої дії, чи той, хто виявляє милосердя до чужої йому людини, турбуючись про пораненого, хоча його релігійні переконання, як самарянина, в чомусь є невірними?
Для нас відповідь є очевидною. Бо не ті, хто слухають слова Писання і знають, що Бог є, названі в Євангелії праведними, але ті, хто втілюють в своєму власному житті волю Божу. Писання застерігає нас, що людина, яка каже, ніби вона любить Бога, але не виявляє любові до свого ближнього – така людина є неправдомовець. «Бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?» (1 Ін. 4: 20).
Безперечно, що у цієї науки є також важливий інший аспект, про який ми знаємо з Євангелія. Виконання добрих діл не є і не може бути своєрідним «зароблянням» Божої прихильності до людини. Всяка людина, навіть найбільш добродійна, залишається підвладною впливам зла, і тому досягає спасіння не як певної «оплату» за численні добрі вчинки, але як вияв милості від Бога. Для всякої людини спасіння і очищення від гріхів є не платня за добрі справи, але дар від Господа, вияв Його божественної жертовної любові до нас. Однак добрі справи мають вагоме значення, бо вони є правдивою ознакою, що віра в людині є живою та діяльною. А без віри спастися людина не може.
Господь, сповіщаючи про майбутній Страшний суд, подав ті критерії, за якими людина буде виправдана чи осуджена. І всі вони є способами практичного вияву любові до ближнього в його потребах. Ті справи, які людина через милість та любов зробила для ближнього, щоби допомогти йому в потребі – нагодувала голодного, напоїла спраглого, вдягла нагого, прийняла подорожнього, відвідала хворого чи ув’язненого – все це Син Божий називає зробленим для Нього Самого.
Тому, дорогі брати і сестри, нам зовсім недостатньо лише самого знання про те, що Бог є, не достатньо лише приналежності через хрещення до Христової Церкви, лише участі в богослужіннях і таїнствах. Щоби наша християнська віра була справжньою та живою, вона повинна виявлятися в ділах. Господь закликає нас: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф. 5: 16).
Отже, і ми в своєму житті, якщо хочемо досягнути спасіння, якщо хочемо виконати волю Божу та справді зберегти і примножити свою віру – для цього маємо діяти, беручи за приклад, зокрема, і милосердного самарянина. Бо лише засвідчуючи свою віру через повсякденні добрі справи, ми справді виконаємо те, до чого кличе нас Спаситель цими словами: «Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! – увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7: 21).