Христос проти релігії
Протоієрей Георгій Ходун
Вітаю вас, шановні друзі. Радий всіх вас хоч і так дистанційно бачити. Сподіваюсь, це взаємно у нас з вами. Сьогодні ми зібралися для того, щоб послухати і приділити увагу роздумам над уривком Священного Писання. Сьогодні уривок особливий, тому що це притча про доброго самарянина.
І ось один законник встав і, спокушаючи Його, сказав: Учителю, що зробити мені, щоб успадкувати життя вічне? Він же сказав йому: в законі що написано? Як читаєш? Він сказав у відповідь: люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумом твоїм, і ближнього твого – як самого себе. Ісус сказав йому: правильно ти відповідав; так роби – і будеш жити. Він же, бажаючи виправдати себе, сказав Ісусові: а хто ж мій ближній? На це Ісус сказав: один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників, які зняли з нього одяг, поранили його і відійшли, залишивши його ледве живого. Випадково один священик проходив тією дорогою і, побачивши його, пройшов мимо. Так само і левит, що був на тому місці, підійшов, подивився і пройшов мимо. Якийсь же самарянин, проїжджаючи, натрапив на нього і, побачивши його, змилосердився; і, підійшовши, перев’язав йому рани, поливши оливою і вином; і, посадивши його на свого осла, привіз його до заїжджого двору і потурбувався про нього; а на другий день, відходячи, вийняв два динарії, дав господареві заїжджого двору і сказав йому: подбай про нього; і якщо витратиш на нього більше, я, коли повертатимусь, віддам тобі. Отже, кого з тих трьох вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників? Він сказав: того, який змилосердився над ним. Тоді Ісус сказав йому: іди і ти роби так само.
Сьогодні в центрі нашої уваги друга із чотирьох унікальних притч Євангелія від Луки. Про багатія та Лазаря ми вже з вами говорили, а є ще дві притчі: про блудного сина і притча про митаря і фарисея, вони нас чекають ближче до Великого посту, а сьогодні – милосердний самарянин.
Загалом, ця історія про байдужість чи, навпаки, співчутливість до людини, що потрапила у скрутне становище. В цій притчі актуалізується питання про ближнього, хоча біблійна відповідь на це очевидна: ближній – це той, хто знаходиться тут, біля мене, зараз. Здається, притча знову про мораль: хтось допоміг, хтось не допоміг – ось вам і вся мораль, про взаємодопомогу. І, насправді, заключні слова Христа: «Іди і ти роби так, як той, хто змилостився над ним» – спонукають нас до милосердя, яке перевершує нашу байдужість, власні аргументи про те, чому ми можемо бути нечутливими до інших людей. І логіка такого розуміння цілком обґрунтована, тому що, якщо кожний почне турбуватися про ближнього, то чим це тобі не рай на землі – це ідеальне суспільство, де кожен для іншого свій. В такому разі не буде ні воєн, ні конфліктів – одним словом, буде мрія кожної людини із здоровим глуздом. Але тут є принаймні одне «але», і про це «але» хотів би зразу почати розмову, і розмову почати із наступного питання.
А щоб здогадатися про те, що допомагати іншому цілком природно – чи потрібно було для цього у світ приходити Христу? Тож, можливо, ця притча не лише про побутове милосердя, про повсякденне милосердя, а, можливо, вона про щось значно більше? Придивимось уважніше. І тут нам знадобляться досягнення сучасної біблеїстики, а не лише моральний спосіб тлумачення Священного Писання. Перше, на що ми звернемо увагу – це дійові особи: два служителя Єрусалимського храму – священик і левіт. Але саме по собі це не принципово, там могло бути і два священика, і два левіта, загалом, ми будемо говорити про них як про одну особу, тому що вони, насправді, дуже схожі, є також представник іншого сусіднього народу – це самарянин.
На момент проголошення цієї притчі, більшість самарян – це люди інших релігійних переконань. З точки зору юдеїв, самаряни – це іноплемінники і язичники – отже, Христос навмисно вибирає, так би мовити, діаметрально протилежних героїв: найкращих, з точки зору Старого Завіту – тобто, служителів Єрусалимського храму, і найгірших – тобто самарян, які колись мали віру в одного живого Бога, а потім стали язичниками.
Друге, на що нам потрібно звернути увагу – це місце події, шлях з Єрусалиму до Єрихону. Цей шлях небезпечний і це нам відомо не з притчі, а з звичайної формальної історії, дорога там пролягала через пустинні території, і тому засідки розбійників, на жаль, були звичною частиною цього маршруту. Чому там йшов постраждалий, нам невідомо. Нам навіть невідомо, хто той постраждалий. Причин багато, чому людина йшла з Єрусалиму в Єрихон, а шлях там був один і тому іншого шляху просто не було у цієї людини. Більш дивним була там поява цього самарянина, тому що самаряни, як правило, намагалися уникати знаходитись на історичних землях Юдеї, бо мешканці сприймали самарян гірше, ніж самих язичників, тому що язичники такими народились, а самаряни такими стали.
А що там робить цей священик і левіт? Отут ми відповідь можемо дати напевно – вони йдуть до храму. Вони йдуть шляхом із Єрихону до Єрусалиму, але ж вони прямують туди не так, як ми йдемо у неділю до храму, наприклад. Для кращого розуміння згадаємо євангельську історію про священика Захарію, – це батько Іоана Хрестителя, – на самому початку Євангелія від Луки уточнюється, що він був із черги Авієвої. Що це таке? Згадаємо, що усі нащадки Аарона (Аарон – це старший брат Мойсея), були поділені на групи, черги по-іншому. Кожна із цих груп звершувала богослужіння у відповідний період року, хтось із нащадків Аарона жив в самому Єрусалимі, а хтось, наприклад, як той самий Захарія, жив далеко від храму, в іншому місці зовсім, тож на час своєї черги такі служителі приходили до Єрусалиму. І ось саме такий священик і левіт опиняються у сюжеті притчі, вони йдуть до святого місця, йдуть до єдиного у світі храму, який присвячений живому і істинному Богу. І лише вони, як законні нащадки Аарона, котрого вибрав Бог, мають право звершувати Богом встановлене служіння за весь ізраїльський народ. Особисто мені здається, що священик йшов до храму піднесеним, натхненним, сповненим впевненості у необхідності і унікальності свого служіння, тим більше, що період цього служіння – це буквально кілька тижнів на рік. Це було саме так через значну кількість нащадків Аарона і потрібно було серед них усіх розділити їх обов’язки в служінні в Єрусалимському храмі. Як я вже сказав раніше, великої різниці між священиком і левітом в цих обставинах цієї притчі немає великої різниці, тому я про них далі буду казати як про одного персонажа. Так ось, цей священик на шляху бачить людину, візуально мертву, вона не рухається. Які думки у нього? Ну, очевидно, я не знаю, які там думки, і ніхто їх не знає, тому що герої притчі — це вигадані персонажі, але є ж загальна логіка, і зараз ми нею скористаємось. З вашого дозволу я буду відштовхуватись від, так би мовити, презумпції невинуватості і якщо нам нічого поганого про священика з притчі цієї невідомо, то будемо рахувати його гарною, милосердною людиною.
І ось він бачить тіло, яке не рухається, скоріше за все це вже труп. Поховати його технічно неможливо, особа не встановлена, хто його родичі, можливо, його шукають, священик його похоронить, а родичі не знатимуть, де похований їх ближніх, також немає інструменту для поховання, забарись на цьому шляху на хвилину – і тебе самого можуть вбити ті ж самі злочинці і вийде так, що і сам помреш, і іншому не допоможеш, а хотів допомогти. Донести цю постраждалу людину до найближчого населеного пункту не вистачить сили, надати медичну допомогу немає засобів, бо ж перед священик, а не лікар. До речі, і зараз нерідко люди хочуть, щоб священик вирішив всі їхні питання, які не в змозі вирішити інші спеціалісти, психологи, вихователі, комунальні чи освітні заклади, чи вирішити питання гуманітарного або психотерапевтичного характеру.
Це все не означає, що священик прямо зобов’язаний виконувати все, що від нього просять, особливо, якщо це виходить за межі його компетенції, але в цій всій історії ми доки навмисне випускали одне і саме головне. І зараз ми про це скажемо. Ми забули, що це не той священик, якого ми бачимо зараз у своєму парафіяльному храмі. Це священик Старого Завіту, а Старий Завіт – це такий релігійний принцип, в якому була велика кількість обрядових приписів і загалом велика кількість релігійних пересторог. Так ось, доторкнутися до закривавленої людини, а тим паче мертвої, це значить зробити себе ритуально нечистим – тобто, нездатним звершувати жодного релігійного дійства до моменту так званого очищення, тим більше в храмі, у найбільшій святині юдейського народу. Для людей Старого Завіту – це правило, як прописна істина, яка за мить з’являлася в їх розумінні і не потребувала додаткових роздумів. Отже, у цього священика, ну і у Левіта, дилема: спробувати, можливо безрезультатно, допомогти невідомій людині, чи звершити найважливіше релігійне служіння у Божому храмі.
Нащадок Аарона навіть не роздумує, для нього вибір очевидний не тому, що його серце занадто зле чи жорстоке, а тому, що його серце занадто релігійне і щоб їм не стати такими релігійно-ритуально нечистими, священик і левіт у цій притчі переходять на інший бік дороги, навіть щоб випадково не доторкнутися до цієї людини закривавленої чи навіть мертвої.
Релігії у класичному розумінні ставлять собі за ціль налагодити, так би мовити, зв’язок між Богом, – чи богами, якщо це про язичництво йде мова, так от, з Богом, – який може впливати на цей світ і на життя, і людиною, маленькою, вразливою, залежною. І ось людина повинна виконувати норми, правила, щоб уникнути покарання і отримати прихильність об’єкта своєї віри, а розгалужена система культу, тобто богослужіння, жертви, всякі обряди, це все повинно було показати божеству, наскільки услужливими, шанобливими і покірними є люди. В свою чергу, ці люди чекають певні благодіяння на свою адресу від того, хто суттєво могутніший за них, як влучно колись висловився отець Олександр Мень: «Усі релігії – це сходи, які людина будує, щоб досягти неба, але християнство – це сходи, якими Бог спускається з небес на землю», і цими сходами до нас приходить Христос.
Якщо ми згадаємо Євангеліє від Іоана, то там є такі слова: «Я і Отець – одне». І ось ці слова – це найбільша духовна революція, що її приносить Христос у цей світ. Виявляється, що той далекий, грізний, великий, всемогутній Бог, хоч і непримиримий до гріха, але всіляко шукає примирення з людиною. Не людина перша почала шукати, а Бог починає шукати цього примирення і щоб ніхто не мав сумніву в цьому – Бог приносить жертву, приносить в жертву свого Сина. Не Бог очікує жертву, а він сам приносить цю жертву. В якомусь сенсі тут навіть релігійні ролі змінилися. В цьому розумінні, в релігії вже немає жодного сенсу, тому що Бог не лише Отець, але він тут, він з нами, він в особі Христа. І коли ми збираємося в Його ім’я, в ім’я Христове, він з нами у тому ж обсязі, наскільки він був присутнім і співпричасним своїм учням, наприклад, під час Тайної Вечері. Тож, усі релігійні формальності, які до цього вважалися необхідними, аби не віддалити себе від Бога, а навпаки – його до себе наблизити, вже втрачають всю свою суть і всю свою потрібність. Бог і так посеред нас, єдине, що нам залишилось, це навчитись жити у присутності Бога, а він, як відомо, присутній всюди – тож, по суті, все життя християнина є богослужінням. Так, в нашому житті є різні форми богослужіння, але в тому чи іншому сенсі – все життя християнина є богослужінням.
Тож у класичному розумінні Христос відмовляється від релігії з її страхом, дріб’язковістю і нескінченними вимогами, заборонами і пересторогами. Христос підвищує стосунки Бога і людини на новий рівень, більш досконалий і на цьому рівні, як нам відомо, ставлення до людини має не менше значення, аніж ставлення до самого Бога. І ключову роль відіграє не сама по собі правильність культу чи доктрини, а в першу чергу твоє серце.
Особисто мені, як християнину, вкрай радісно, що я вже не маю потребу вибирати між допомогою ближньому чи служінням, як пастиря у церковній спільноті – бо і те, і інше є виявленням моєї участі у Новому Завіті з Богом.
Дякую всім вам за увагу. Мир і милість Господня нехай буде з усіма нами.