Проповідь в Велику суботу
Протоієрей Олександр Мень
Ми – люди – не просто створіння Божі, але діти Божі, любі, обрані, кохані Ним істоти. Хоча Господь, звичайно, любить весь світ, увесь створений Ним всесвіт, ми, люди, серед творіння – особливі: ми єдині маємо право називатися Божими чадами, бо ми створені за Його образом і подобою. І для того, щоб цей образ і подоба більше в нас відобразилися, Сам Господь все більше і більше наближався до нас, і мав з’єднатися з нами. Це було б великим тріумфом любові, великим тріумфом для людей, для всього творіння – приходить Сам Творець до людей. З’єднується з ними, істотами ще не досконалими, але прекрасними.
Але все відбувається інакше. Як каже нам Послання апостольське, Господь Ісус замість належної Йому радості зазнав страждання. Бо Він прийшов до людей і знайшов їх не такими, якими вони були задумані Господом. Він зіткнувся з неміччю нашою і нашим злом. От чому Його зустріч з нами, Його втілення, Його життя серед нас стали для Нього Хрестом: стражданням і смертю. От чому Хрест перед нами, Той, Хто мав з нами царювати і радіти, убивається, убитий нашими гріхами, нашим злом.Проте смерть ця не є смерть остання, бо перед нами Господь, Який чекає Свого часу. Він помер як усі інші люди, як мільйони людей. Випустив дух у муках на Хресті, був похований, і гріб був закритий. Але ми чекаємо – і недаремно чекаємо, – що правда Божа, сила Божа не зможе бути переможена злом нашим. І тоді вигукуємо ми, як у псалмі: «Воскресни, Боже, суди землю, бо Ти успадкував усі народи» (Пс. 81:8). Господь встає, щоб підняти нас, перемагає смерть, щоб смерть над нами не панувала. Амінь.