Христове мовчання
Протоієрей Олександр Мень
В усіх чотирьох Євангеліях розповідається про суд над Господом, про Його страждання, смерть і поховання. Упродовж трьох років Господь проповідував щодня. Він багато говорив і багато робив. Євангеліст Іоан зауважив: “Багато й іншого сотворив Ісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг” (Ін. 21:25).
Але, виявившись перед неправедними суддями, Христос замовк. Про це пише кожен з євангелістів. Один раз відповів первосвященикові і замовк. Коли над Ним насміхалися, коли Його били, коли з нього знущалися, Він мовчав. Коли Його привели до Пилата, Він також коротко йому відповів, а потім замовк. Що це означало? Чому Він, Який раніше вселяв віру і надію, запалював народ, тут мовчав?
Тому що все вже було Ним сказано, тому що неправедні судді залишилися б глухими до будь-яких Його слів і до Його промови на Свій захист. Тому Він мовчав. І тільки один раз, під час суду, Він підвисив голос і на пряме питання: “Чи Ти Христос, Син Благословенного?” (Мк. 14:61) – відповів: “Я, – і додав, – і ви побачите Сина Людського, Який сидить праворуч сили Божої і йде з хмарами небесними” (Мк. 14:62). Сказав це і знову замовк. І коли помирав, лише декілька слів почули від Нього люди, які стояли навколо Хреста. Він страждав і помирав мовчки.
Скільки гірких слів знайшлося б у Нього для невдячного роду людського! Але Він мовчав, бо Він був Боголюдиною, через Яку нам відкрився Господь. Усе сказав, усе зробив, усьому навчив, відкрив двері і – замовк. Прийняв наругу, невдячність, батоги і смерть.
Чи не так і в нашому житті? Нам здається іноді, що Господь мовчить, що на наші страждання і печалі, на наші скорботні молитви Він не відповідає. Насправді Він чує, знає, Він співчуває нам так само, як тоді, у дні Своїх страждань. Як тоді, коли Він стояв перед засліпленими заздрістю, ненавистю і злістю людьми і мовчав, бо і за них мучилося Його серце: за їхнє падіння, за їхній гріх, за їхню сліпоту. І так само Господь безмовно, здавалося б, страждає за нас сьогодні.
Ми волаємо до нього, але не повинні думати, що це Божественне мовчання означає байдужість, що Він, як ми говоримо, “не чує”. Він не може не чути. Просто, як і тоді, Він нам усе вже сказав. Він сказав нам більше, ніж може вмістити світ і наше серце. Він нам вказав дорогу життя, і тепер Він безмовно чекає руху серця і волі кожного з нас.
І як тоді, коли Він перервав своє мовчання і сказав про Сина Людського, Який прийде судити живих і мертвих, так і нам Господь говорить: так, Він довготерпеливий, Він мовчки терпить наші гріхи, нашу підступність, наше маловір’я, усю негідність, але не до безкінечності. Прийде час, коли все буде зважено правдою Божою. Для нас мовчання з Хреста – це і докір, і заклик до справжнього християнського життя.
І головне для нас – це підбадьорення, бо ми знаємо, що Той, Хто Мовчить на Хресті, Мовчить у Небі, насправді є Той, Який спасає нас, Хто не забув нас, не залишив нас. Він тільки і є одна наша надія. Амінь.
***
Про несення хреста Симоном Киринеянином
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Долі людські іноді нез’ясовні і дивовижні. Дуже давно, багато віків тому, жив один благочестивий селянин. Жив він в Єгипті, у місті Кирени, в юдейській колонії, і було в нього двоє синів, на ім’я Олександр і Руф, а самого його звали Симон. Одного разу, ми не знаємо за яких обставин, зібрався він зі своєю сім’єю на батьківщину, у місто Єрусалим. Поїхав туди, знайшов і купив собі будинок, купив біля міста поле, яке із синами обробляв, і так годував себе і своїх домашніх.
Звичайне життя, звичайна доля, – таких людей, селян-переселенців, були сотні, тисячі, сотні тисяч.
Але цей чоловік, Симон, залишився назавжди в пам’яті Церкви не випадково. Бо так сталося, що напередодні тієї квітневої п’ятниці він пішов на своє поле, там працював, можливо, обробляв свої виноградні лози, а потім рано вранці повертався додому, щоб приготуватися до свята старозавітної Пасхи. І в цей час назустріч ньому йшла процесія, похмура і страшна: йшов натовп роззяв, йшли байдужі, бездушні солдати, які вели злочинців на страту.
На кожного з трьох засуджених були покладені важкі колоди, і вони зігнувшись під цими колодами, ішли за міські ворота до старої каменоломні, де їх мали стратити: прибити до цих колод-хрестів і залишити помирати від спраги і втрати крові.
Коли Симон порівнявся з цією похмурою процесією, він побачив, що один із засуджених вже не може нести цю важку колоду хреста, і як би солдати не били Його, Він не міг зробити жодного кроку. Тоді один з солдатів підійшов до Симона, грубо схопив Його за руку і сказав: “Ти нестимеш”.
Чинити опір було марно, і Симон, замість того щоб повернутися додому, звалив на плечі важку колоду і пішов поряд із засудженими. Йшов він у цій похмурій процесії і, напевно, не думав, що з цієї миті він став Хрестоносцем Ісуса Христа.
Ми не знаємо, що сталося потім, бо ім’я Симона більше не згадується ні в Євангеліях, ні в інших місцях Нового Завіту. Але ми знаємо, що діти його, сини Олександр і Руф, стали християнами, згодом відомими в церквах людьми.
Можливо, після цієї тяжкої, страшної, тяжкої миті, коли Симон узяв на себе важкий хрест, він пізнав істину, пізнав Визволителя, коли побачив поряд із собою Бога свого, приниженого, із синцями, зі слідами ударів, з терновим вінцем на чолі – ось таким, в останньому людському приниженні він побачив Його. Як не вжахнутися? Як не відсахнутися від цього? І це наш Господь, наш Спаситель, бо Він перейняв на Себе все те, чим страждає людський рід. І гріх Він узяв на Себе, будучи безгрішним.
Симон Киринеянин першим виконав заповіт Христовий, бо Господь сказав: “Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде” (Мк. 8:34). Це означає: розділи зі Мною Моє страждання, страждання за світ, розділи зі Мною бажання Мого Божественного серця страждати разом зі світом і померти за світ, і оживотворити світ. Він був першим, Симон Киринеянин, і нас закликає Господь йти за Ним. Нехай кожен несе свою скорботу, свій тягар не просто з терпінням, а так, як ніс Симон, розділяючи його з Господом.
Бо ми недаремно всі носимо хрест на грудях – він означає для нас служіння світу, служіння людям, служіння Богу, нашому Господу і Спасителю.
Страшний знак хреста в той же час радісний і переможний. Ми тому його так прикрашаємо, що хрест – знаряддя Його страти, став і знаряддям, і символом нашого спасіння.
Так не залишимо ж Господа нашого на Хресті. Адже з Ним був і Симон, який ніс хрест, і розбійник, який покаявся, і наші малі хрести нехай будуть поряд з Ним, щоб нам з Ним страждати, з Ним радіти, з Ним мати життя вічне, любов вічну. Амінь.
***
Він узяв на Себе наші немочі…
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Чому нам треба пам’ятати про події Страстей Христових? На це нам відповідає Священне Писання: людина-християнин має глибоко перейнятися стражданням Христа Спасителя, бо Він страждав для того, щоб винищити страждання з лиця землі. Страждав з нами, разом з людьми, бо люди все ще страждають по всій землі. Він, святий і чистий, виявився серед нас. Він виявився на хресті.
Але чи не можемо ми сказати: «Звичайно, великі, Господи, Твої муки, але скільки страждало інших людей, яких вбивали, катували, мучили, страчували». Якби йшлося тільки про тілесні страждання Господа Ісуса, то, звичайно, вони б не змогли переважити тих незліченних страждань, які випали на весь рід людський. Його кров, пролита на Голгофі, не могла б переважити те море крові, яке пролите у війнах і в усіх нескінченних людських кровопролиттях. І все-таки страждання Господа було найтяжчим. Чому так? Зрозуміти це до кінця важко, але от тільки один приклад, який вам пояснить, у чому ж тут справа.
Уявіть собі, що ви мати, яка любить свого сина. Не просто прив’язані до нього, не просто чесно ставитеся до батьківського боргу, а глибоко і істинно любите своє дитя. І на ваших очах відбувається його загибель, замість чистої дитини перед вами пропаща істота, ніхто вже не вважає його за людину, тільки ви ще, як мати, думаєте: «Так, адже це мій синок». Для інших же він непотріб, лиходій, якого варто стратити якнайскоріше. І немає гірше долі матери, бо вона переживає за падіння свого сина.
А тепер уявіть собі хоч у малій мірі, що наш Господь, наш Отець, любить кожну людину, і Він бачить, як від кожного виходить стільки зла, лукавства, нікчемності. Якщо гріх людини був би подібний до диму, то земля була б схожа на піч, з якої йде чорний стовп диму безперервно, століття за століттям, тисячоліття за тисячоліттям… чорний дим. Цей дим піднімається до Бога, йде від улюбленого чада Божого, від людини, отруюючи Господу Його Божественне буття і приносячи Йому страждання.
От чому Господь приходить на землю, щоб разом з нами прийняти тяжкість нашого гріха. Безгрішний, Він розділяє з грішниками долю смерті, стає в один ряд врівень з нами. Цього не могла б зробити жодна людина, бо ми можемо відповідати за близьких, за своїх друзів, за якусь певну кількість людей – та і то це під силу не кожній людині. І чим більше в неї відповідальність, тим це стає для неї тяжчим. Бог же відповідає за весь рід людський. От чому Господь Ісус змолився, по-людськи змолився про те, що Йому ця чаша тяжка. Його людська істота повстала проти цього, але Його свідомість Божа сказала: «Так, так буде, бо люди не справляються зі своїм гріхом». Тому Він і зійшов на Голгофу.Уявіть собі, що на нас звалюється величезний камінь, скеля, стеля рушиться, і от хтось підійшов, знайшов у собі сили і однією рукою тримає цю стелю, щоб вона на нас з вами не рухнула. Так стоїть наш Господь, щоб ми не впали під тягарем гріха. Тому і ноша Його така велика, тому і страждання Його – це не звичайний тілесний біль або страждання вмирання, а те, про що говорить пророк Ісая: «Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби… покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися» (Іс. 53:4,5). Амінь.