Дмитро Горєвой — журналіст, магістр релігієзнавства
Хрещення лише один раз
Справа в тому, що у Православ’ї хрещення – найголовніше таїнство. Це єдиний церковний ритуал, який може здійснити будь-хто з віруючих. Церковне переказ дозволяє за відсутності священика здійснити його пересічному віруючому.
Документ московської патріархії про повторення хрещення
Головне – наявність віри у хрещеного і проголошення фрази «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Хрещення – це вступ до лав християн і прийняття спокути Христа. Це фундамент, основа основ християнства загалом і православ’я зокрема. Хрещення можливе лише один раз. Віруючі вважають, що хрещення не може бути змито, людина не може від нього відмовитися, воно дається один раз і назавжди.
Навіть у маніфесті християнства – Символі віри – утверджується «вірю в єдине хрещення». Символ віри – це кредо християнина, його життєва конституція та набір головних віровчальних формул.
Понад те, повторне хрещення вважається великим злочином. Священик або єпископ, зробивши таке, має бути позбавлений сану. Про це йдеться у 47-му Апостольському правилі, яке складає корпус церковного права та є обов’язковим до виконання. Крім цього, безліч отців церкви писали про неприпустимість такої практики.
Але все ж таки перехрещення в історії церкви були, але стосувалися вони тих, хто суттєво спотворював віровчення. Наприклад, хрестив не в ім’я Трійці, не визнавав Ісуса Христа богом або заперечував божественність Святого Духа. Хоча навіть у таких випадках іноді чинили поблажливість і визнавали хрещення. Наприклад, візантійський імператор Костянтин Великий прийняв хрещення перед смертю від єретиків аріан (заперечували божественність Ісуса). І нічого, всі визнали. Більше того, Костянтин тепер шанується не просто як святий, а й отримав титул «рівноапостольного». Як то кажуть, було б бажання та воля.
Узаконена практика
Цікаво, що загалом практика перехрещення існувала у РПЦ і раніше, але вона була неофіційною. Прийняти відповідний документ у патріархії таки соромилися, розуміючи абсурдність. Гібридний статус дозволяв застосовувати жорсткі санкції проти опонентів, але на офіційному рівні завжди можна було відіграти і сказати, що це «перегини на місцях».
Так було, наприклад, з різноманітними «гарними» документами, написаними за попереднього патріарха, коли нинішній понтифік працював у Відділі зовнішніх зв’язків. Писалися та затверджувалися добрі, прогресивні документи. Тільки ось насправді вони не працювали і були розраховані на західну публіку, їх метою було показати, як усе гаразд, і налагодити співпрацю. Насправді ж втілювалися найгірші сценарії.
Фактично новим документом РПЦ вносить поправки до Символу віри та канонічного права. Тепер у Московському патріархаті тисячолітні християнські формули діятимуть із урахуванням національної специфіки. У Російській Православній Церкві вже давно поводяться так, ніби благодать Святого Духа поширюється і висловлюється суто документами з канцелярії. Але якщо раніше такі речі приймалися щодо «сірих зон» православ’я, тобто тих питань, на які не було однозначних відповідей, то тепер піддаються ревізії та усталені практики. Цей жест показує, що патріархійні циркуляри мають пріоритет над постановами Вселенських соборів. Паралелі із поправками до Конституції Росії напрошуються самі собою. Суверенне православ’я у всій красі.
Церковна політика
У істинно-православних чи українців немає будь-яких догматичних переконань, які б відрізнялися від Московського патріархату. ПЦУ відрізняється від РПЦ лише бажанням молитися українською та мати власного, незалежного київського митрополита, не підкорятися московському патріарху. Але російської церкви цього достатньо, щоб наплювати на тисячолітні канони та оголосити українців найгіршими з єретиків.
Цікаво, що у московській патріархії визнають хрещення католиків та окремих протестантських церков, з якими є явні відмінності у віровченні. Більше того, РПЦ визнає хрещення низки стародавніх східних церков (Вірменської, Ефіопської, Коптської), які в класичному розумінні вважаються єретиками, оскільки відкинули низку Вселенських Соборів. Але патріарху Кирилу зараз вигідно налагоджувати контакти з Ватиканом, Вірменією та африканськими країнами, тому він готовий заплющити очі на такі деталі, як церковне віровчення. А головне – зовнішня політика. А ось з Україною йде протистояння, а на війні будь-які методи хороші – мабуть, так міркують у патріархії.
Тільки такі дії, як уже писалося раніше , ведуть не до посилення РПЦ, а зовсім навпаки – до дезінтеграції проекту «Пострадянське православ’я» і ризикують в результаті звести РПЦ до національної церкви Російської Федерації.
Очевидно, затверджений на останньому Синоді РПЦ текст акафіста перед іконою Богородиці «Додаток» не приніс бажаних результатів.
Джерело: risu.ua